Інфляція та антиінфляційні заходи

наступному році. Дана обставина сприяє зміщенню кривої сукупної пропозиції

вгору з АS1 до АS2.

Якщо центральні банки не протидіють зростанню грошової маси, то крива

сукупного попиту зміщується вгору в положення АD2 й економічна система

досягає точки Е2а. Рівень цін зростає до відмітки 2,2, а реальний обсяг

виробництва залишається на рівні 1100 млрд.грн., що набагато вище від

природного рівня. Припустимо, що центральний банк вирішує відреагувати на

інфляційні процеси, різко зупинивши зростання кількості грошей, що

перебувають в обігу. Без наявності такого зростання крива сукупного попиту

залишається в положення D1. Однак, господарські агенти, як і раніше,

очікують майбутнє зростання рівня цін на фактори виробництва, що

залучаються. Крива сукупної пропозиції, таким чином, продовжує зміщуватися

вгору – із положення S2 до S3. Враховуючи, що центральний банк обмежує

зростання грошової маси, економічна система перейде із положення Е2 до Е3.

Інфляція, пов'язана зі спадом, посилюється, а рівень реального обсягу

виробництва падає нижче від попереднього рівня.

Головною причиною інфляції, пов'язаної зі спадом, є інерція в

очікуванні інфляційних процесів. Саме вона продовжує “тягнути” вгору криву

сукупної пропозиції, навіть через деякий час після вжитих обмежувальних

заходів з боку центрального банку.

Існують два можливі варіанти виходу економічної системи із створеної

ситуації. Швидкий спосіб стабілізації ситуації полягає у відновленні

експансіоністської грошово-кредитної політики. Зміщуючи криву сукупного

попиту вгору в положення D2 і враховуючи, що крива сукупної пропозиції

залишається в положення S3, економічна система може повернутися до

природного рівня реального обсягу виробництва. Однак така грошово-кредитна

політика, в якій періоди стимулювання різко змінюються періодами обмежень,

не сприяє постійному прогресу в боротьбі з інфляційними процесами. Навпаки,

подібні дії можуть розкручувати інфляційну спіраль, за якої інфляція

переходить на вищий рівень услід за кожним економічним спадом. Економіка

України на початку 90-х років стала жертвою подібних процесів.

Центральний банк може надати переваги збільшенню зростання грошової

маси, незважаючи на продовження спаду. У цьому випадку крива сукупного

попиту залишається у положенні D1. Тоді господарські агенти рано чи пізно

усвідомлюють, що вони перебільшили свої очікування щодо зростання рівня цін

на фактори, що залучаються до виробництва. Крива сукупної пропозиції S3

відображає очікування, що ціни на фактори виробництва, які залучатимуться,

зростатимуть до рівня 2,4. Це випливає з того, що крива сукупної пропозиції

перетинає і лінію, яка характеризує природний рівень реального обсягу

виробництва (рис.1.2).

Однак у випадку, який розглядаємо, у міру просування економічної

системи із положення Е2, у положення Е3 рівень цін насправді лише дещо

збільшується щодо відмітки 2,2. Як тільки господарські агенти усвідомлять,

що вони переоцінили темпи зростання інфляції, крива сукупної пропозиції

починає рухатися вниз. Припускаючи, що в цей період не відбувається ніяких

змін у здійсненні грошово-кредитної політики, економічна система продовжує

рух униз і вправо вздовж кривої сукупного попиту D1, доки рівень реального

обсягу виробництва не повернеться до свого природного значення.

У моделі сукупного попиту і сукупної пропозиції обмежене зростання

грошової маси в кінцевому підсумку відновлює стабільність цін. Однак ніхто

не може гарантувати, що повернення до стабільних цін стане швидким і

безболісним. Наприклад, інфляційна спіраль початку 90-х років в українській

економіці супроводжувалася досить значним спадом виробництва. Так, якщо

ціни тут з 1991 по 1993 р. зросли більше як у 5000 разів, то випуск

промислової продукції скоротився майже на 40 %. З'ясовується, що припинення

інфляційних процесів обходиться для економічної системи так дорого, що

кращою економічною політикою у цьому випадку є та, яка не дає процесам

розгорнутися в повну силу.

6. Спіраль “зарплата-ціни”

Інфляцію затрат з певною мірою наближення можна назвати спіраллю

“зарплата-ціни”. Коли, припустимо, в економіці відбувається загальне

підвищення цін, то стає неминучим падіння реальних доходів зайнятих. Для

того щоб принаймні зберегти незмінним їхній добробут, потрібно підвищити їм

грошові доходи, однак при цьому збільшити витрати виробництва, які чинять

зростаючий тиск на ціни. Подорожчання товарів і послуг зумовлює черговий

перегляд ставок заробітної плати і т.п. Розкручується інфляційна спіраль,

до того ж кожним новим витком її зупинити все важче.

Отже, з одного боку, населення зовсім не причетне до виникнення

інфляції, має право розраховувати на максимальне відшкодування нанесених

нею збитків; з іншого боку, повна компенсація, очевидно, призведе до того,

що на повну потужність запрацює механізм інфляції витрат, а це викличе

новий скачок цін і відповідно зниження добробуту. Іншими словами, якщо

сьогодні підприємці і держава підвищать грошові доходи населенню, то

завтра, ймовірно, воно відчує ще сильніший інфляційний удар.

Йдеться про одну із найскладніших проблем сучасної економіки, для

розв'язання якої досі не знайдено найкращого рішення. Якщо в економіці

розгортається відкритий інфляційний процес, то поява спіралі “зарплата-

ціни” неминуча. Врятувати свої доходи від інфляції затрат вже не можна, так

само як і знайти винного, точно встановити, хто саме (профспілки чи

підприємці) розкрутили інфляційну спіраль. Проте інтенсивність

інфляційного процесу, темпи зростання цін і доходів можуть бути різними. У

цій ситуації головне – не допустити неконтрольованого, стрибкоподібного

прискорення інфляції витрат, здатного зруйнувати економіку й одночасно

звести до мінімуму неминучі втрати споживачів.

Одній лише державі таку проблему розв'язати важко. Потрібна суспільна

злагода, розуміння того, що інфляція витрат завдає шкоди всім соціальним

групам. Насамперед компенсація, що надається державою, має щонайменше

стосуватися грошових витрат виробництва і розмірів бюджетних видатків. Так,

одержувачами грошових виплат по лінії державного бюджету, розрахованих на

основі індексації доходів, мають бути лише ті, хто працює в бюджетних

установах, живе на державну пенсію тощо.

Зайняті у виробничому, особливо недержавному, секторі протиінфляційні

надбавки до заробітної плати повинні отримувати на підприємствах. І тут

своє вагоме слово покликані сказати профспілки. У період стрімкої інфляції

має бути однаковою соціальна відповідальність і тих, хто підвищує ціни, і

тих, хто домагається підвищення заробітної плати. Зокрема, профспілки,

турбуючись про економіку загалом, можуть реально захистити інтереси

трудівників. Адже висуваючи непомірно високі економічно безвідповідальні

вимоги щодо номінальних доходів вони можуть лише тимчасово полегшити життя

зайнятих. А коли врахувати перспективу, то може виявитися, що своїми діями

вони тільки підштовхують розкручування маховика інфляційних затрат,

провокують підвищення цін і в кінцевому підсумку погіршують становище

людей, які довірили їм турботу про свій добробут.

З цього погляду становище в українській економіці не може не

викликати занепокоєння. Коли в розвинутій ринковій економіці тиск

могутньої профспілки зрівноважують не менш сильні корпорації, то в Україні

така противага поки що відсутня. Більше того, далеко не всі дії профспілок

можна визнати соціально виправданими. Бувають випадки, коли вони вимагають

підвищення заробітної плати, що виходить за межі реальних можливостей

економіки, зловживають закликами до страйку (вільні профспілки донецьких

шахтарів, профспілки київських працівників тролейбусного парку та ін.). І

ситуація зміниться не раніше, ніж виникнуть впливові спілки підприємців і

почнуться пошуки розумних компромісів, які дали б змогу протидіяти інфляції

витрат.

Назрілою проблемою є і демонополізація ринку праці. Монополія взагалі

призводить до негативних наслідків в економіці, а за інфляційних обставин,

коли гігантські загальнонаціональні профспілкові об'єднання починають

виступати з позиції сили (тиснути, диктувати свою волю і бізнесу, і уряду),

вона стає небезпечною подвійно. Вітчизняним профспілкам треба швидше

зорієнтуватися, знайти своє місце в ринковій економіці.

2. Причини інфляції

Оскільки інфляція виникає на грошовому ринку, то її корені необхідно

шукати саме в деформації грошового обігу. Вона, зокрема, з'являється тоді,

коли центральний (Національний) банк, що представляє державу, проводить

помилкову грошову політику, вводячи в обіг надлишкову, тобто незабезпечену

товарами масу грошей.

1. Помилкова грошова політика

Однією з найважливіших стратегічних функцій центрального банку є

постачання народного господарства потрібною за даних умов кількістю грошей.

Однак ця функція не єдина. Час від часу перед центральним банком виникають

й інші поточні проблеми, які прямо не пов'язані з інфляцією. Їх розв'язання

також вимагає застосування дійових важелів.

Досвід країн з розвинутими ринковими господарствами показує, що без

короткострокової грошової політики важко відвернути економічний спад або

зупинити прогресуюче зниження курсу акцій на фондовій біржі. За таких

ситуацій центральний банк, як правило, збільшує пропозицію грошей. При

цьому знижується їхня “ціна” (ставка банківського процента) і дешевим стає

кредит. Він стає більш доступним для підприємців, котрі, позичаючи гроші у

банків або на фондовій біржі, можуть використовувати більше прибутку на

фінансування інвестицій і наступне збільшення обсягів виробництва і

продажу.

Центральний банк має нарощувати обсяг грошової маси і тоді, коли

надає позики уряду, який покриває таким чином дефіцит державного бюджету.

За такої ситуації кількість грошей, що перебуває в обігу зростає.

Припустимо, що швидкість, з якою розширюється грошова маса, не виходить за

межі довгострокового ліміту, що забезпечує неінфляційний розвиток народного

господарства. За даних умов інфляції немає, оскільки в народне господарство

вливається стільки грошей, скільки їх потрібно для обслуговування більшого

обсягу товарів. Держава, забезпечуючи це збільшення, побіжно розв'язує і

деякі інші свої проблеми, зокрема короткострокове регулювання,

обслуговування внутрішнього боргу тощо. Таку політику центрального банку,

незалежно від того, яким був безпосередній привід для включення грошових

регуляторів, можна вважати правильною і неінфляційною.

Однак частіше бувають випадки, коли держава, намагаючись прискорити

розвиток виробництва, або, маючи якусь іншу мету, вдається до експансії, до

економічно необгрунтованої грошової політики. У намаганні якнайшвидше

розв'язати свої поточні проблеми не гребує засобами, до яких вдається, і

підключає центральний банк до застосування будь-яких із них. Легковажне

ставлення до довгострокових негативних наслідків інфляційних заходів

призводить до того, що фактично втрачається уявлення про справжнє

призначення грошової політики. Отже, замість того щоб оберігати

господарство від інфляції, центральний банк, насичуючи економіку зайвими

грошовими знаками, сприяє її прискоренню.

Перевищення державних видатків над її доходами є одним із

найвагоміших чинників інфляції. Якщо бюджет дефіцитний, то, як його не

фінансуй, інфляції не уникнути. Але швидкість її наростання значною мірою

залежить від того, як саме організоване покриття бюджетного дефіциту.

Проблема бюджетного дефіциту є нині однією із найбільш гострих і спірних.

Під час її обговорення часто посилаються на досвід різних країн, економіка

яких нормально функціонує за 5- і 10-відсотковому рівнях бюджетного

дефіциту відносно до ВВП. При цьому, однак, не беруть до уваги таку важливу

обставину, як джерела фінансування бюджетного дефіциту в цих країнах, хоча

саме вибір джерел фінансування бюджетного дефіциту, а не його розмір сам по

собі має принципове значення для функціонування національної економіки.

2.2 Інфляційні джерела фінансування дефіциту бюджету

Бюджетний дефіцит може фінансуватися за рахунок трьох основних

джерел: внутрішніх і зовнішніх позик, грошової емісії. У випадку

фінансування державних видатків за рахунок позики у приватному секторі

кількість товарів та послуг у народному господарстві залишається незмінною

і наслідки такої заборгованості залежать від економічної кон”юктури і стану

ринку праці та капіталу. За наявності в країні вільних коштів і

недостатності попиту на капітал з боку приватного сектора збільшення

державних видатків, які фінансуються за рахунок внутрішніх позик, стає

чинником, що сприяє економічному розвитку.

Якби український уряд мав змогу поширити серед населення і

підприємств державні облігації у розмірах, достатніх для покриття

бюджетного дефіциту, то це означало б, що збільшення державних видатків

відбувалося б за рахунок скорочення особистого споживання. Такий

перерозподіл напрямів використання ВВП не становив би небезпеки для

економічного становища України. Результати емпіричних досліджень показують

низьку еластичність заощаджень за процентними ставками, отже,

малоймовірність істотного збільшення добровільних заощаджень за бюджетного

дефіциту. Для зменшення таких заощаджень необхідно проводити інтенсивну і

тривалу роботу щодо завоювання у населення довіри до держави і

Національного банку.

Фінансування бюджетного дефіциту за рахунок зовнішніх позик означає

виникнення можливості здійснення додаткових державних видатків без

обмеження поточного споживання і реальної інвестиційної діяльності

приватного сектора. Однак при цьому повернення боргу та його обслуговування

відбуватимуться за рахунок майбутнього виробництва, а це потребуватиме у

майбутньому відповідного зменшення обсягу імпортованих товарів та послуг.

Необхідно також мати на увазі, що за кредитного фінансування

державних видатків відбувається перерозподіл у часі пов'язаного з цими

видатками фінансового тягаря, отже, і залучення майбутніх поколінь до

обслуговування державної заборгованості. Це навантаження можна перекласти

лише в тому випадку, коли йдеться про видатки, ефект від яких настане через

певний час. До таких видатків можуть бути віднесені насамперед безперечно

рентабельні інвестиції, а також інвестиції в галузі інфраструктури, які

завдяки високій продуктивності дають змогу одержувати в майбутньому вищі

доходи.

Проблема державної заборгованості має ще й політичний аспект,

пов'язаний з боротьбою між законодавчою і виконавчою владою або прагненням

парламенту відсунути політичні втрати і наслідки рішень, що приймаються, до

наступного законодавчого періоду. Так, фінансування податкових державних

видатків за допомогою позик порівняно з підвищенням податків або

скороченням витрат викликає менше політичних втрат і незадоволених

виборців. Адже в такому випадку немає необхідності в одержанні додаткових

бюджетних доходів, отже, і в збільшенні оподаткування, немає ризику

конфлікту з будь-якими групами або верствами населення, чиї інтереси будуть

зачеплені, що можливе у разі скорочення видатків.

2.3 Мілітаризація економіки

Важливим чинником інфляційного процесу виступає мілітаризація

економіки. Коли масштаби діяльності військово-промислового комплексу

надмірно зростають, з'являються принаймні три відчутні інфляційні ефекти.

Насамперед військовий сектор створює постійне напруження у видатковій

частині державного бюджету. Збільшується дефіцит, а за ним – й інфляційний

тиск. Припустимо, однак, що державі вдалося зекономити на інших статтях

видатків і так відрегулювати свої фінанси, що навіть за умов

мілітаризованої економіки дефіцит бюджету виявився невеликим і його роль у

розгортанні інфляційного процесу зведена до мінімуму.

Аналіз показує, що в такому випадку інфляція все-таки матиме місце,

хоча прийматиме інші, не бюджетні форми. Зокрема, яким би не був стан

бюджету, військова економіка все одно поглинає матеріальні, інтелектуальні

та інші ресурси, які можна використати продуктивно – для випуску продукції

цивільного призначення. Якщо ресурси йшли не туди, де вони реально

потрібні народному господарству, то їх розподіл загалом є неоптимальним.

Через виникнення диспропорцій дедалі важче не тільки розвивати цивільне

виробництво, а й навіть забезпечувати заміну зношеного устаткування, що

згубно відбивається на обсязі і динаміці товарної пропозиції. Такий другий

інфляційний ефект мілітаризму. Третій ефект виникає тоді, коли зайняті в

оборонному секторі виступають на споживчому ринку винятково в ролі

покупців, пред'являють попит, але ніяк не сприяють нарощуванню пропозиції.

Все це однозначно свідчить про абсолютну необхідність демілітаризації

економіки, без якої інфляції не позбутися. З кожним кроком на шляху

конверсії військового виробництва дія зазначених ефектів послідовно

послаблюється.

2.4. Монополії і необгрунтовані привілеї

Інтенсивність інфляційного процесу значною мірою залежить від стану

ринків, від того, панує там конкурентний режим чи монополія. Практика

показує, що інфляція найшвидше прогресує саме за високого рівня

монополізації ринків. Хоча монополії самі по собі не починають інфляції,

але вони її активно продовжують і посилюють. Щоб зберегти домінуюче

положення на ринку, вони намагаються не тільки встановити й утримати високі

ціни, але й зберегти розміри виробництва та пропозиції. Це надзвичайно

негативно впливає на співвідношення сукупного попиту і пропозиції, збільшує

розрив між ними. До того ж монополістичні структури, руйнуючи механізм

ринку, знижують еластичність пропозиції за ціною, затягують реакцію

виробництва на коливання попиту, тобто продовжують інфляційну нерівновагу.

Загалом можна вважати, що хоча інфляція в принципі можлива і в конкурентній

економіці, монополізм надає їй додаткового прискорення.

Інфляційний процес в Україні посилювався багатьма діями владних

структур. Так, Кабінет Міністрів України у 1993 році видав цілу низку

постанов і розпоряджень, згідно з якими багатьом підприємствам надавалися

найрізноманітніші привілеї. Чимало з них звільнилися від податку на додану

вартість, акцизного збору, ввізного чи виїзного мита тощо.

Друга вагома група привілеїв стосувалася валютної сфери: повне (рідше

часткове) звільнення від обов'язків продажу на міжбанківському валютному

ринку України 50% валютного виторгу. Після введення фіксованого курсу

іноземних валют до карбованця уряд дозволив ряду підприємств купувати

валюту за цим курсом.

Крім того, з бюджету регулярно надавали прямі позики певним суб'єктам

господарської діяльності на надзвичайно пільгових умовах. Половина кредитів

надавалася під 3-5% річних, а більш як третина господарств отримали їх під

10% річних. До того ж ці кредити надавалися здебільшого на кілька років.

Цілком зрозуміло, що в умовах нинішньої гіперінфляції трильйони

карбованців фактично були подаровані цим підприємствам.

Уряд України визначив близько півсотні різноманітних господарств,

яким під формулювання “як виняток” надавали згадані пільги. Деяким із них

дозволялося навіть більше: відвантажувати продукцію без попередньої

оплати, сплачувати податки у кредит, проводити розрахунки без участі банків

України тощо. Варто звернути увагу на таке твердження багатьох експертів:

та кількість коштів, які країна через “подарункову” політику уряду втратила

або віддала під кредит, фактично дорівнює дефіциту державного бюджету. На

інфляційний процес впливає також неповнота і несвоєчасність надходжень

валютних коштів у державну скарбницю.

Хоча основні чинники інфляції концентруються всередині національної

економіки, але є й такі, що перебувають за її межами. Мається на увазі

перенесення інфляції каналами світової торгівлі, коли, наприклад, зростання

цін на сировину або енергоносії стимулює механізм інфляції витрат. Немалу

інфляційну загрозу несуть з собою потоки короткострокових спекулятивних

капіталів, що переміщуються через кордони в пошуках найвищої ставки

процента. Все це стосується сучасної України. Адже підвищення в тисячі

разів цін на енергоносії, які Україна імпортує з Російської Федерації і

Туркменистану, також спричинило вагомий вплив на посилення інфляційного

процесу в Україні.

3. Соціально-економічні наслідки інфляції

Інфляція, особливо коли вона досягає рівня галопуючої або

гіперінфляції, негативно відбивається на всіх сторонах суспільного життя

країни. Її першими жертвами стають споживачі, яким доводиться страждати від

неминучого падіння якості життя. Це виявляється в найрізноманітніших

формах.

1. Знецінення заощаджень

Якщо інфляція виявляється у безперервному загальному підвищенні цін,

то найбільшу втрату мають ті, хто тримає заощадження у вигляді готівки,

зберігає їх на банківських рахунках або вкладає в облігації. Кожен новий

виток зростання цін невблаганно скорочує масу товарів, яку вони здатні

придбати. У дещо кращому становищі перебувають власники акцій, які

сподіваються нехай і на інфляційне, але все ж підвищення доходів. Найменших

збитків зазнають ті, хто встиг помістити заощадження в нерухомість і

матеріальні цінності – будинок, машину, земельну ділянку, золото тощо.

За умов інфляції банки можуть зберегти заощадження тільки в тому

випадку, коли встановлений ними процент за вкладами дещо перевищує поточний

темп зростання цін. Ця різниця має бути не меншою від рівня адаптивних

Страницы: 1, 2, 3