Міське комунальне господарство

Міське комунальне господарство

Міністерство науки і освіти України

Кременчуцький Державний Політехнічний Університет

Кафедра екології

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

на тему: "Міське комунальне господарство"

Виконав студент:

гр. ЕО-99 1з

залікова книжка №992261

Щербицький В.О.

Перевірила: Дроздова С.П.

Кременчук

2002 р.

Варіант 1.

Завдання.

1. Порівняти парове і повітряне опалення.

2. Опишіть головні напрямки сучасної енергетики.

3. Комплексна зелена зона міста.

4. Охарактеризувати очищення міських доріг.

5. Опишіть необхідність створення лісозахисної зони.

6. Охарактеризувати газове опалення міста.

7. Організація зв'язків у структурі міста.

8. Задача.

Розрахунок чисельності населення міста на перспективу.

1. Сравнить правовое и воздушное отопление.

Основными элементами любой системы отопления является генератор тепла,

нагревательные приборы и теплопроводы (каналы или трубопроводы).

В генераторе тепла происходит сжигание топлива, а выделяемое при этом

тепло передается теплоносителю, т.е. среде, переносящей тепло от генератора

к нагревательным приборам. Нагревательные приборы передают полученное от

генератора тепло воздуху помещений. По теплопроводам теплоноситель

перемещается от генератора тепла к нагревательным приборам.

В системах парового отопления пар из котла по трубопроводам поступает

в нагревательные приборы, где конденсируется и, выделяя скрытую теплоту на

парообразовании, нагревает эти приборы. Конденсат же возвращается в кабель

вновь превращается в пар.

В системах воздушного отопления в качестве теплоносителя применяется

нагретый воздух. Принцип действия системы воздушного отопления состоит в

том, что воздух, нагревается в воздухонагревательных установках

воздухоотопительными агрегатами, нагретый до температуры, более высокой,

чем температура внутреннего воздуха, поступая в отапливаемое помещение и

охлаждаясь, отдает ему тепло, необходимое для возмещения теплопотерь

помещения.

Системы парового отопления классифицируются следующим образом:

1) по давлению пара:

а) низкого давления (p?0,17 МПа). Эта система допускается к устройству

в различного рода знаниях производственного назначения, в банях,

прачечных, небольших театрах, клубах;

б) высокого давления (p>0,17 МПа). Эта система допускается нормами к

устройству только в зданиях производственного назначения при

отсутствии в них выделений воспламеняющихся или взрывоопасных веществ

(пыли, паров, газов);

2) по сообщаемости систем с атмосферой:

а) открытые системы, сообщающиеся с атмосферой;

б) закрытые системы, не сообщающиеся с атмосферой;

3) по замкнутости:

а) замкнутые системы, в которых конденсат возвращается самотеком в

источник тепла, не проходя через конденсатный бак и без перекачки

насосом;

б) разомкнутые системы, в которых конденсат первоначально поступает

самотеком в промежуточную емкость – конденсатный бак и только затем

при помощи насоса перекачивается в котельную.

Системы воздушного отопления подразделяют:

1) по виду первичного теплоносителя, согревающего воздух:

а) на паровоздушные;

б) на водовоздушные;

2) по способу подачи воздуха:

а) на централизованные (с подачей нагретого воздуха в несколько

помещений из одного центра);

б) на децентрализованные (с подачей нагретого воздуха местными воздухо-

отопительными агрегатами, находящимися в самом отопительном

помещении);

3) по способу перемещения нагретого воздуха:

а) системы с естественным поступлением (за счет разности объемных

весов нагретого воздуха и воздуха помещения);

б) системы с механическими побуждением (под давлением, создаваемым

вентилятором);

4) по качеству воздуха, подаваемого в помещение:

а) на прямоточные (в которых подогретый наружный воздух, обогрев

помещения до требуемой температуры, весь выбрасывается через вытяжные

вентиляционные каналы в атмосферу);

б) рециркуляционные (с перемещением одного и того-же внутреннего

воздуха);

в) на системы с частичной рециркуляцией (в которых перемещаемый воздух

состоит из частично наружной и частично из внутреннего воздуха,

забираемого из помещения).

При сравнивании паровых и воздушных систем отопления принимаем во

внимание технические и экономические показатели этих систем.

Технические показатели.

Тепловой режим помещений.

Для достижения теплового комфорта в помещениях необходимо равномерное

нагревание ограждений, когда устраиваются усиленные (вредные для здоровья

людей) радиационное охлаждение и движение холодного воздуха у пола.

При воздушном отоплении, не говоря уже о паровом, достичь равномерного

нагревания ограждений затруднительно.

Наивысшая температура воздуха в верхней зоне отмечается при воздушном

отоплении с подачей горячего воздуха под потолком помещения. при этом

повышается температура поверхности потолка и возрастают теплопотери наружу,

однако увеличивается благоприятное излучение с поверхности потолка.

Температура воздуха становится более равномерной по высоте помещения при

подаче нагретого воздуха и увеличиваются теплопотери через эти ограждения в

следствии возрастания температуры их поверхности, ослабляется радиационное

охлаждение людей и потоки охлажденного воздуха в помещении.

Нагретая паром поверхность вертикальных отопительных приборов,

расположенных вдоль световых проемов, ослабляет и даже предупреждает

радиационное переохлаждение людей, а струи теплого воздуха над ними

отклоняют ниспадающие холодные потоки воздуха от нижней рабочей зоны

помещений.

Большой эффективностью, которая обусловлена сравнительной

безотказностью, живучестью, меньшей сложность обладает система местного

воздушного отопления при водяном теплоснабжении, хотя надежность ее

понижается при увеличении числа побудителей циркуляции воздуха, как более

сложная по конструкции и в обслуживании, имеющая сокращенный срок

амортизации, подверженная тепловому разрезу (отклонению от условий тепловой

устойчивости). Понижена также эффективность системы центрального воздушного

отопления из-за ее усложнения и возможного нарушения распределения воздуха

по помещениям, т.к. воздуховоды из кровельной и тонколистовой стали

недолговечны, а из неметаллических материалов (кирпича, блоков, плит,

листов) недостаточно плотны.

Применение паровой и местной воздушной (при высокотемпературном

первичном теплоносителе) систем сопровождается понижением акустических

показателей отопления. Необходимые эти показатели могут быть достигнуты при

использовании систем центрального воздушного отопления. Это, однако связано

с ограничениями температуры и скорости движения теплоносителя,

отражающимися на экономических показателей системы.

Радиус действия системы различен: при воздушном отоплении он ограничен

вследствие малой теплоемкости теплоносителя; при паровом отоплении возможна

значительная протяженность не только горизонтальная, но и вертикальная.

Системы парового и воздушного отопления обладают малой тепловой

инерцией.

Экономические показатели системы отопления.

Экономичность системы отопления обусловлена стоимостью материалов и

оборудования, изготовления и сборки, а также эксплуатации.

Местная система воздушного отопления с использованием высоко-

температурного первичного теплоносителя имеет преимущество по капитальным

вложениям перед системой парового отопления. В системе парового отопления в

равных расчетных условиях, учитывая уменьшение площади отопительных

приборов и диаметра конденсаторов, расходуется меньше метала и

первоначальная ее стоимость несколько ниже, чем системы воздушного

отопления.

Срок службы системы воздушного отопления больший, чем у системы

парового отопления. Благодаря уменьшению амортизационных расходов при этом,

экономии электрической и тепловой энергии сокращаются стоимость

эксплуатации и приведенные затраты. Поэтому система воздушного отопления

становится экономически более эффективной чем система парового отопления.

Системы парового отопления из-за санитарно-гигиенических и

эксплуатационных недостатков запрещено применять в гражданских зданиях.

Паровое отопление можно устраивать в производственных зданиях, в лестничных

клетках, пешеходных переходах и вестибюлях, его рекомендуют для

прерывистого или дежурного (в нерабочее время) отопления помещений.

Возможность сочетания отопления и вентиляции способствует

распространению воздушного отопления: центральное воздушное отопление

применяют в первую очередь в производственных, а также гражданских зданиях

с механической приточкой вентиляции. Системы местного воздушного отопления

используют для прерывистой или дежурного обогревания помещений

производственных и общественных зданий. Центральное воздушное, местное

воздушное отопление в зависимости от задаваемого теплового режима, наличием

режима действия приточной вентиляции, применяют также и в

сельскохозяйственных зданиях (животноводческих, птицеводческих,

культивационных).

2. Опишіть головні напрямки сучасної енергетики.

Однією з головних умов безпеки української держави є її енергетична

незалежність. Але ми досі не маємо цілісної, системно-стратегічно

узгодженої концепції розвитку енергетики, зокрема електроенергетики,

поточні та перспективні проблеми якої групуються у два основних пакети:

організація діяльності та технологічне забезпечення.

Головними завданнями цієї фундаментальної галузі народного

господарства є необхідність задовольнити енергетичні проблеми суспільства

за умов гострого дефіциту відповідних ресурсів, запровадити ефективні

заходи енергозаощадження, забезпечити надійне енергопостачання

промисловості, аграрного комплексу та побуту.

Засобами виконання цих завдань мають стати: створення нової державно-

регіональної системи стратегічно та поточного керування електроенергетикою;

введення реальних цін на паливно-енергетичні ресурси (корисні копалини),

енергоносії та електроенергію, що відображали б також і екологічну складову

її вартості; ліквідація державного дотування будь яких споживачів

електричної енергії; запровадження жорсткої фінансової відповідальності за

нормативні перевитрати електроенергії: відновлення на сучасному

технологічному рівні вітчизняного енерго та приладомашинобудування;

змушення підприємств колишнього військово-промислового комплексу до

виробництва високоефективного, конкурентоспроможного енергетичного та

електротехнічного устаткування.

На базі обласних електропостачальних компаній доцільно створити

державно-регіональні холдинги. Які б прислужили б у справі організації на

теренах областей України самоврядних енергоекономічних територій (СЕЕТ) –

ареалів вже не точкового, а просторового економічного зростання. Напрямки

діяльності СЕЕТ мають визначатися вимогами розвитку не тільки енергетичних

об'єктів, а й галузей машинобудування, будівельної індустрії, харчової та

легкої промисловості. Бо наявність необхідних коштів на потреби

енергетичного виробництва, виконання заходів, спрямованих на забезпечення

високого рівня безпеки об'ємних електростанцій, на модернізацію теплових

станцій, реконструкцію електричних мереж, будівництво малих, екологічно

досконалих об'єктів енергетики, запровадження енергоощадних технологій

залежить, окрім іншого, і від результатів функціонування усіх сфер

народного господарства.

Окремому міністерству атомної енергетики доцільно підпорядкувати діючі

атомні станції, сектор будівництва нових атомних теплоелектроцентралей,

об'єднання виробничих підприємств атомно-енергетичного циклу, низку науково-

дослідних установ прикладного спрямування, мати відповідний кадровий

потенціал. Перед нами стоять завдання створити повний та безпечний паливно-

ядерний цикли на новому науково-технічному рівні. атомна енергетика має

стати взірцем для інших галузей у справі збереження достатньої екологічно-

технічної культури виробництва, фахової підготовки своїх працівників на

найвищому рівні їх компетентності, дисципліни, відповідальності, розуміння

можливих причин та наслідків аварійних аварійних ситуацій.

Для успішного розв'язання проблеми енергозабезпечення і збереження

довкілля необхідні застосування нових (нетрадиційних) і поновлюваних джерел

енергії (НПДС). Провідну роль у сфері генерування електроенергії відводять

вітроенергетиці, а у сфері тепло забезпечення – використанню енергії

сонячного випромінювання. В Україні робота по промисловому та комерційному

використанню НПДЕ розпочалася, але вона дуже гальмується незадовільним

станом економіки держави, дефіцитом коштів.

В галузевій програмі впровадження НДПЕ необхідно передбачати розвиток

і промислове впровадження техніки і технологій використання вітрової,

сонячної і геотермальної енергії, гідроенергії малих річок; регенерації

енергії з теплових відходів промисловості та вилучення її з навколишнього

природного середовища за допомогою теплових насосів та теплової енергії,

використання альтернативних і місцевих видів палива для комбінованого

виробництва тепла та електричної енергії.

У зв'язку з обмеженістю світових запасів мінерального палива вчені і

технологи продовжують працювати над поліпшенням параметрів енергоблоків в

ТЕС, підвищенню їх ККД, що дає змогу більш економно витрачати паливо. Так,

значна економія палива сприяє збільшенню одиночної потужності енергоблоків.

Нині ККД досяг своєї межі близько 40%, але можливе подальше його збільшення

(до 60%) за рахунок впровадження перспективних магнітогідродинамічних

генераторів.

Останнім часом починають дедалі ширше розробляти технології одержання

пального з органічних речовин, які продукуються рослинами (цукрова

тростина, ріпакова олія).

І все ж основними напрямками подальшого розвитку енергетики є

енергозбереження та впровадження нових технологій, що потребують менших

затрат енергії, більшого використання вітрової енергії, енергії морів і

океанів, енергії сонця, енергії внутрішнього тепла землі, немарнотратного

ставлення до енергетичних і матеріальних ресурсів нашої країни.

3. Комплексна зелена зона міста.

Поняття зеленої зони міста єдиної системи міських та заміських зелених

насаджень пов'язано з тенденцією урбанізації, яка виникла на противагу

некерованій урбанізації природних комплектів та погіршенню навколишнього

середовища. Тільки гармонійне поєднання штучних і природних комплексів

міського ландшафту може забезпечити екологічну, функціональну й естетичну

якість життєвого середовища.

Загальна площа території комплексної зеленої зони в розрахунку на

міського жителя становить приблизно від 1000 (для малих міст і селищ

міського типу) до 2200 м2 (для великих міст). Площа території і межі

комплексної зеленої зони уточнюються в кожному конкретному випадку залежно

від природного району, характеру розташування й особливостей розвитку

населених місць у групових системах, меж землекористування, наявності та

розташування існуючих зелених масивів, водоймищ, які потребують

окультурення, й інших умов. Формування комплексної зеленої зони міста тісно

пов'язане з вирішенням багатьох містобудівних, архітектурних, культурно-

освітніх, інженерно-технічних, біологічних, агротехнічних, економічних та

інших питань.

Створення зеленої зони міста, як цілісної системи озеленення і

обводнення міста чи міської агломерації вимагає вивчення її ландшафтної,

екологічної та функціональної структури. Ландшафтний підхід до дослідження

міста як єдиного архітектурно-ландшафтного комплексу дає змогу виділити на

території міста і приміської зони кілька типів ландшафтів.

Урбанізовані, які визначають основні риси міста. вони складаються з

житлових і промислових забудов, транспортних комунікацій і зелених масивів,

значна частина яких набула вигляду садово-паркових ландшафтів.

Індустріальна промисловість з вираженим силуетом, які займають значні

території, це ландшафти Донецька, Кривого Рогу.

Комунікаційні стрічкові – антропогенні утворення, представлені не лише

стрічками залізниці чи автомобільної дороги, а й прилеглими до них

придорожніми смугами. Останнім часом до цього типу ландшафтів ставлять

вимоги рекреаційного характеру – підсиленням мальовничості шляхом

реконструкції монотонних рядових снігозахисних насаджень, розкриття цікавих

перспектив сусідніх сільськогосподарських пейзажів і навпаки, приховування

нецікавих картин чи будівель, які псують пейзаж.

Девастовані з'являються як результат гірничодобувної та іншої

господарської діяльності, яка призводить до зняття рослинного покриву,

ґрунту і утворення кар'єрів з оголеною гірською породою. Згідно з

природоохоронним законодавством вони підлягають повній рекультивації з

наступним використанням земель для лісового та сільського господарства, або

для створення рекреаційних об'єктів.

До агрокультурних належать ландшафти сільських поселень (приміські

села, хутори), промислових зон колгоспників та радгоспів, пасовищ, лук і

садів.

Лісогосподарські ландшафти представлені приміськими лісогосподарськими

угіддями. Наслідок розширення рекреаційних функцій лісогосподарські

ландшафти все частіше набувають вигляду рекреаційних.

Гідроморфні ландшафти – водні простори, які мають різноманітне

функціональне призначення. Декоративні якості водоймищ відіграють важливу

роль у формуванні рекреаційних зон, визначають архітектурно-просторову

організацію лісо- та лугопарків.

Рекреаційні – новий тип ландшафтів, що виник у процесі освоєння

лісогосподарських, гідроморфних, сіль господарських та девастованих для

відпочинку міського населення. У місцях масового організованого відпочинку

вони мають виразний характер, який формується прийомами рекреаційної

архітектури. Індивідуальний неорганізований відпочинок, особливо з

використанням автомобіля, створює загрозу для природи, рекреаційної

діяльності, як джерело шуму, забруднення середовища і пошкодження ґрунту.

Усі перелічені ландшафти взаємопов'язуються через посередництво

комплексного ландшафтного планування, яке передбачає тісне співробітництво

всіх галузей господарства, що беруть участь у землекористуванні і

організації території.

В межах зеленої зони за рівнем негативного впливу міських факторів

середовища можна виділити 4 ландшафтно-екологічних пояси. Перший –

приміські ліси зовнішнього кільця зеленої зони, не піддані помітному

антропогенному впливу. В них майже не порушена лісова обстановка і вони є

своєрідним еталоном. Другий – лісопаркові та паркові насадження, зелені

масиви обмежуваного користування і спеціального призначення, умови

зростання у яких відповідають життєвим проблемам рослин. Третій – міські

сквери, бульвари, внутришньоквартальні насадження, зелені смуги вздовж

вулиць, що характеризуються задовільними життєвими умовами. Четвертий -

насадження на вулицях та площах житлової забудови з інтенсивним

транспортним рухом, на території промислових підприємств – забруднювачів

повітря, які знаходяться в умовах сильного екологічного пресу.

Виходячи з рівня витривалості дерев і кущів у несприятливих міських

умовах, умовно виділяють 3 групи рослин (найбільше – і середньо чутливі,

витривалі), які рекомендуються для висаджування у відповідних екологічних

поясах. Найбільш чутливі до поганих умов зростання рекомендують висаджувати

у першому або в другому екологічному поясі (ялина, європейська, Енгельмана,

сибірська, всі види ялиці, бук європейський, клен, явір).

Рослини середньої чутливості (біота, ялина колюча, модрина

європейська, туя західна, в'яз гладенький, дуб звичайний, всі види горіха,

липи) слід висаджувати у третьому екологічному поясі. Витривалі рослини

(айлант високий, акація біла, гледичія три колючкова, дуб звичайний,

шипшина зморшувана, свидина) доцільно висаджувати у четвертому екологічному

поясі.

Комплексна зелена зона міста складається з ядра (територія міської

забудови) і зовнішньої зони. Розподіл її території за функціональними

призначеннями та складовими структурними елементами проводиться по

стандартній номенклатурі. В ядрі виділяють мікрорайони, квартали; зелені

насадження, в тому числі загального користування і спеціального

призначення; вулиці, дороги і площі; промислові території. Зовнішня зона

включає: позаміську забудову і промислові території; курорти і місця

відпочинку (заклади відпочинку, лікування, туризму, спортивні комплекси,

пляжі, дачні поселення); дороги (залізничні, автомобільні); лісові масиви

(приміські ліси, лісопарки, лісозахисні лісові масиви, залісені угіддя,

полезахисні та інші лісосмуги); сади і виноградники приміських господарств,

колективні сади робітників та службовців, розсадники; не озеленені

території (сільськогосподарські землі та інші землі); водоймища.

За функціональним призначенням зелені насадження поділяють на 3 групи:

Страницы: 1, 2