Спічрайтер як вид референтської діяльност

Спічрайтер як вид референтської діяльност

МІНІСТЕРСТВО КУЛЬТУРИ І ТУРИЗМУ УКРАЇНИ

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ КУЛЬТУРИ І МИСТЕЦТВ

КАФЕДРА ДОКУМЕНТОЗНАВСТВА

КУРСОВА РОБОТА З ТЕМИ:

СПІЧРАЙТЕР ЯК ВИД РЕФЕРЕНТСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Черкаси 2010

ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1. Теоретична основа спічрайтерства

1.1 Структура наукової теорії спічрайтерства

1.2 Методологічна культура спічрайтерства

1.3 Методи наукових досліджень спічрайтерства

Розділ 2. Практична основа спічрайтерства

2.1 Вимоги до оформлення службових документів спічрайтером

2.2 Оформлення службового листа спічрайтером

2.3 Створення документів спічрайтером

Висновок

Список використанОЇ літератури

ВСТУП

Актуальність теми дослідження полягає в тому, що у вітчизняному мовознавстві практично немає робіт із типології і лінгвістики політичного виступу, тексту і політичної мови в цілому, не розроблена термінологія і підходи для їхнього аналізу, а також на розробку проблем типології текстів для спічрайтера.

Спічрайтинг (Speechwriting - англ. «написання мові») - підготовка і написання текстів для усних виступів перед аудиторією. Послуги спічрайтерів особливо вимогливі в соціально-політичних процесах суспільства. Дане явище широко поширене в політичних технологіях. Написання тексту в спічрайтинзі відбувається під контролем політика. При необхідності вказується, які правки варто внести до тексту виступу, на чому зробити акцент і чому, або навпаки, приділити мінімум уваги при написанні мови. Завдання спічрайтера - передати думки максимально цікаво для аудиторії, щоб виступ запам'ятався і залишив приємні враження.

Професія спічрайтера не менш складна і відповідальна, ніж інші професії сфери : журналісти, редактори, поліграфісти та ін. Адже спічрайтер повинен відмінно знати не тільки теорію своєї роботи, але і бути чудовим практиком. Фахівець враховує цілі виступу, аудиторію, характер виступаючого, його манеру говорити, лексичний запас і складає такий текст, якийсправитьнаслухачівпотрібневраження.

Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є багатоаспектний аналіз спічрайтерства, як виду референтської діяльності, а саме - структурно-семантичних прагмалінгвістичних, аргументаційних та денотативно-дискурсивних особливостей спічрайтерства як професії. Це викликало необхідність вирішити таке коло завдань:

- визначити загальні соціолінгвістичні параметри спічтрайтерства та його роль у політичному житті в умовах глобалізації;

- розглянути вимоги до оформлення документів спічрайтерами;

- розглянути прагмалінгвістичні особливості побудови плану повідомлення та його складових одиниць; розглянути аргументаційні прийоми, що застосовується у такому типі дискурсу

Об`єктом дослідження є сама професія спічрайтера та її діяльність.

Предметом дослідження є те, на що спрямована діяльність спічрайтера.

Методи дослідження: теоретичні - аналіз джерел з даної проблеми, систематизація і узагальнення наукового матеріалу, зібраного у процесі дослідження; практичні - опис зібраного практичного матеріалу, узагальнення спостережень над ним.

Методологічну основу роботи склали теорія пізнання, філософські вчення про свідомість, історичні процеси, людське буття, ідеї вчених, філософів, зокрема Ніцше, Шопенгауера, Ейнштейна, дослідження психологів та психоаналітиків.

Джерельна база роботи. Під час виконання роботи було використано щонайменше 10 джерел, з них: підручники таких авторів як А. Колесніков, Н. Гоманьков, Е. Калиновський, В. Кулябина. Також була використана література Наталії Земної і газета Зелена планета плюс. Крім того були використані різні інструкції, постанови і розпорядження.

Завдання роботи:

1) Проаналізувати діяльність спічрайтера в інформаційній сфері.

2) Визначити інформаційні потреби організації в спічрайтері.

Розділ 1. Теоретична основа спічрайтерства

1.1 Структура наукової теорії спічрайтерства

Теорія є найадекватнішою формою наукового пізнання. Вона охоплює сукупність абстрактних пізнавальних уявлень, ідей, понять, концепцій, які обслуговують практичну діяльність людей. Традиційно її протиставляють практиці. Теорія (грец. theoria - розгляд , міркування, вчення) - система достовірних знань про дійсність, яка описує, пояснює, передбачає явища конкретної предметної галузі.

Вона дає знання, істинність якого перевірена практикою, забезпечує вивчення об'єкта пізнання в його внутрішніх зв'язках і цілісності, пояснює різноманітність існуючих факторів і може передбачати існування нових, ще невідомих.

За переконанням німецько-американського теоретика, фізика Альберта Ейнштейна (1879-1955), наукова теорія повинна відповідати таким критеріям:

1. Не суперечити даним досвіду, фактам.

2. Бути перевіреною на наявному дослідному матеріалі.

3. Вибудовуватися на логічно простих засадах (основних поняттях і співвідношеннях між ними).

4. Містити найбільш витлумачені терміни. Це означає, що з двох теорій, які послуговуватимуться однаково “простими” основними положеннями, перевагу буде надано тій, яка відчутніше ( більш визначено) обмежує можливі апріорні ( незалежно від досвіду) якості систем.

5. Не бути логічно довільно обраною серед приблизно рівноцінних і аналогічно побудованих теорій ( у такому разі вона видається найціннішою).

6. Відзначається красою і гармонійністю.

7. Поєднувати в цілісну систему абстракцій різноманітні об'єкти.

8. Мати широку сферу застосування з урахуванням того, що в межах вживання її основних понять вона ніколи не буде спростована.

9. Вказувати шлях для створення нової, загальнішої теорії, в координатах якої вона залишиться граничним випадком.

У сучасній методології спічрайтерства виокремлюють п'ять основних елементів теорії.

1. Вихідні засади (фундаментальні поняття, принципи, закони, рівняння, аксіоми тощо.)

2. Ідеалізований об'єкт (абстрактна модель суттєвих властивостей і зв'язків досліджуваних предметів.

3. Логіка теорії (сукупність певних правил і способів доведення, спрямованих на пояснення структури і зміну знання).

4. Філософські установки і ціннісні фактори.

5. Сукупність законів і тверджень, що випливають як наслідки із засад конкретної теорії відповідно до її принципів.

Помилково було б ототожнювати теорію з наукою, оскільки між ними існує багато суттєвих відмінностей. Якщо теорія протиставляється (хоч і відносно) практиці то наука поєднує і теорію, і практику. Теорію можуть змінювати одна одну, окремі з них стають “морально” застарілими, інші з'являються, а наука завжди залишиться однією й тією самою. У межах певної науки не рідко співіснують, конкурують кілька наукових теорій, які пропонують різноманітні методи і практичні рекомендації ( наприклад, економічні теорії).

Структура більш-менш цілісних наукових теорій, як правило, складається з таких розділів:

- структура предмета дослідження ;

- закони функціонування теорії;

- класифікація різновидів предмета дослідження;

- генезис і розвиток теорії.

Як найскладніше форма вираження наукових знань, теорія виникає лиже на досить високому щаблі розвитку пізнання певної сукупності явищ і охоплює елементи, що становлять простішу форму вираження знань. Основним і найважливішим елементом наукової теорії вважають принцип, що органічно пов`язує інші елементи в єдине ціле, у струнку систему.

Принцип - (лат.principium - начало, основа) - вихідний пункт теорії; те, що становить основу певної сукупності знань.

У науковій теорії принципи є стрижнем, навколо якого синтезуються всі поняття, судження, закони тощо, розкриваючи, обґрунтовуючи і розвиваючи його.

Кожна наукова теорія має свою теоретичну основу, свій принцип, що синтезує. В іншому разі йшлося б не про теорію, а про механічну суму понять, суджень, законів, хоч і пов`язаних між собою, але не об'єднаних у струнку систему єдиним, фундаментальним положенням, ідеєю. Принципи істотно відрізняються від усіх інших елементів теоретичної системи. Він є головним, визначальним у фундаменті теорії і підпорядковує собі всі інші її елементи. Кожний з них своєрідно характеризує центральний принцип. Сукупно всі елементи теоретично всебічно і глибоко обґрунтовують його, створюючи єдину струнку систему конкретної теорії. Поки немає синтезуючого принципу, немає і теорії.

Принципи різняться за багатьма ознаками. А кожна теорія, як правило, формується на основі кількох принципів різного рівня спорідненості. Водночас вони не повинні формально-логічно суперечити один одному. А принципи меншого рівня спорідненості конкретизує принцип більшого рівня спорідненості.

Наприклад, на зламі ІІ і ІІІ тисячоліть американський дослідник Г. Манків сформулював такі десять економічних принципів, що становлять основу сучасного господарського поступу.

1. Суспільний вибір в умовах обмеженості ресурсів.

2. Порівняння витрат і благ альтернативних варіантів дій.

3. Отримувані граничні блага мають перевищувати його граничні витрати.

4. Будь-яку економічну програму необхідно розглядати з точки зору не лише її безпосереднього впливу на результати чи поведінку людей, а й непрямого впливу, що виявляється через стимулювання .

5. Обмін товарами дає змогу кожній людині спеціалізуватись у тій сфері діяльності, в якій вона є найвправнішою. А країнам спеціалізація й міжнародна торгівля забезпечують більший простір національного продукту за незмінних затрат праці.

6. Фірми, домашні господарства взаємодіють на ринку на основі інформації про ціни та особистої зацікавленості, пристосовуючись до попиту і пропозиції й відповідно координуючи свою діяльність.

7. Рівень життя населення зумовлений здатністю країни виробляти товари і послуги.

8. Рівень інфляції в економіці залежить від кількості грошей в обсягу.

9. Державне втручання в економіку виправдане, якщо воно спрямоване на забезпечення ефективності та соціальної рівності.

10. Зміна обсягу державних витрат, ставки податків та кількості грошей в обігу дає змогу впливати на рівень інфляції і безробіття.

Порівняння цих принципів з принципами економічного розвитку, сформульованими двісті і більше років тому А. Смітом та його послідовниками, свідчить, що за багатьма аспектами вони співвідносні з сучасними трактуванням економічної структури. Це засвідчує як єдність і неперервність історичного процесу, так і наявність суттєвих відмінностей між різними епохами й людськими цивілізаціями.

Отже, основним елементом у структурі теорії діяльності спічрайтера, який визначає її зміст, є принцип. Він утворює верхній рівень теорії. На цьому рівні функціонують й основні поняття, судження і закони. Вони незалежні, не зумовлені одне одним. Проте вони пов'язані з основним принципом теорії і не можуть як логічно, так і за змістом суперечити йому. Разом із ним вони утворюють єдине ціле. Головний принцип теорії об'єднує основні поняття, судження і закони у цілісність, ядро якої, як і всієї теорії, складають фундаментальні закони.

1.2 Методологічна культура спічрайтерства

Діяльність людини у будь-якій сфері передбачає використання різноманітних методів (грец. methodos - спосіб пізнання) опанування дійсності. На практиці метод реалізується як сукупність прийомів, операцій, спрямованих на теоретичне відображення або практичне опанування об'єкта пізнання, діяльності. У процесі наукових досліджень використовуються різноманітні методи пізнання , вивчення яких здійснює спеціальна наука - методологія.

Методологія (грец. methodos - спосіб пізнання і logos - вчення) - вчення про способи організації і побудови теоретичної й практичної діяльності людини.

Методологія досліджує загальну систему прийомів, способів, операцій пізнання і перетворення дійсності. Кожна сфера людської діяльності має разом з універсальними і специфічні особливості й відповідну методологію. Специфічними особливостями наділена і методологія науки - сфери розумової діяльності людства.

Методологія науки - вчення про принципи побудови, форми і способи наукового пізнання.

Її завдання полягає в забезпеченні пізнавальної, теоретичної діяльності людини найефективнішими прийомами, способами опанування дійсності з метою ефективного продукування матеріальних і духовних вартостей.

Методологічна культура дослідження світу “складностей, що еволюціонують” кардинально відрізняється від методологічної культури дослідження світу “систем, що не еволюціонують”. Поняття “складність, що еволюціонує” фігурує в цій культурі як концептуальний прообраз теоретичних репрезентантів різноманітних фізичних, соціальних і ментальних реалій.

Плюралістична, гетерогенна концепція постмодерністського мислення дає змогу по новому оцінювати науково-технічний процес. У контексті цієї філософії він заслуговує схвалення лише тією мірою, якою породжені ним нові технології діють як ферменти, каталізатори, посилювачі процесу диференціації науково-технічної діяльності окремих дослідників. Це відбувається, коли, наприклад, нові технології забезпечують нові технології забезпечують кожній людині вільний доступ до банків даних. Якщо ці технології сприяють встановленню однаковості, гранд уніфікації, тоталізації людської діяльності або використовуються як знаряддя лімітації (обмеження), тотального контролю й маніпуляції, то філософія нестабільності спонукає до опору таким технологіям.

Постмодерністське мислення є анти тоталітарним за своєю суттю, не сприймає ніякої абсолютизації. Іронізуючи над будь-якими формами монізму, центризму, грандуніфікації, тоталітаризму, над загальнообов'язковими утопіями й закамуфльованими типами деспотизму, воно відкриває простір плюральності, множинності, мультиваріантності, диверсивності, розмаїттю конкуренції полярних парадигм і співіснування гетерогенних елементів.

Завдяки цьому філософія нестабільності стимулює становлення нової методологічної культури науки, нової культурної свідомості, нового розуміння людством себе та свого становища в нестабільному, плюралістичному світі. Вона поглиблює розуміння екзистенційної відповідальності людини за долю антропності. Постаючи як глибинне зрушення в загальнолюдській психології філософія нестабільності ініціює якісні зміни в усіх сферах життєвого світу сучасної цивілізації - від економіки до політики, від моди до метафізики. Вона акумулює в собі світоглядне розчарування в ідеалах Модерну, визнання їх руйнівної сили й небезпеки для людства, усвідомлення вузькості уявлення про моно лінійність людської історії.

1.3 Методи наукових досліджень спічрайтерства

Кожний вид людської діяльності передбачає використання певних прийомів, способів, операцій з метою досягнення мети. Специфічними прийомами, способами послуговується і наука як один із видів діяльності людини. Сукупність цих прийомів позначають поняттям “метод”

Метод (грец. methodos - спосіб пізнання) - спосіб досягнення мети, сукупність прийомів і операцій теоретичного, практичного освоєння діяльності; спосіб певним чином організованої людської діяльності.

Метод є не тільки сукупністю правил, прийомів, способів, норм пізнання і дій, а й системою приписів, принципів, вимог, які повинні орієнтувати у вирішенні конкретного завдання, досягнення результату в будь-якій сфері діяльності.

З огляду на сферу реалізації розрізняють загальні і спеціальні методи наукових досліджень.

Загальні методи наукового пізнання. Структурними елементами цих методів є філософські загальнонаукові принципи пізнання дійсності. За функціональним критерієм їх поділяють на такі групи:

- методи емпіричного дослідження (спостереження, вимірювання, порівняння, експеримент);

- методи, які використовують на емпіричному і на теоретичному рівнях дослідження ( абстрагування, аналіз і синтез, індукція і дедукція, аналогія, моделювання та ін..);

- методи теоретичного дослідження (сходження від абстрактного до конкретного, гіпотетико-дедуктивний, системний методи, прогнозування, дисперсний аналіз).

Кожен із цих методів, попри споріднені особливості, послуговується специфічним інструментарієм.

Методи емпіричного рівня дослідження. Найхарактерніша їх особливість полягає у пізнанні феноменів, їх зв'язків і відношень завдяки безпосередньому з`ясуванню їх параметрів.

Спостереження - метод пізнання дійсності, який ґрунтується на безпосередньому сприйнятті процесів, явищ, об'єктів за допомогою органів чуття, без втручання в їх буття дослідника.

Спостереження дає знання про зовнішні аспекти і властивості об'єкта.

Пізнавальними результатами спостереження є опис мовними засобами предметів і явищ, а також схеми, таблиці, графіки, рисунки, діаграми. Використання цього методу збагачує науку фактами безпосередньої дійсності. Полягає він у цілеспрямованому вивченні предметів із використанням таких чуттєвих властивостей людини, як відчуття, сприйняття, уявлення предметів і явищ дійсності.

Вимірювання - представлення властивостей реальних об'єктів у вигляді числової величини.

Процес вимірювання полягає у встановленні величини об'єкта, явища, процесу в порівнянні цієї величини з одиницею вимірювання.

Порівняння - метод пізнання дійсності, покликаний встановити спільні й відмінні параметри між процесами, явищами, об'єктами.

Основу цього методу становить порівняння окремих параметрів або сукупних ознак досліджуваних об'єктів, встановлення відмінностей і подібностей між ними.

Методи емпіричного і теоретичного рівня дослідження. Сутність їх полягає у зорієнтованості на безпосередню дійсність й одночасному використанні абстрактних пізнавальних образів ( уявлень, ідей, понять, концепцій), які стосуються цієї дійсності.

Абстрагування - метод наукового дослідження, який полягає у мисленому виокремленні суттєвих, істотних ознак, аспектів, відношень предмета, процесу явища.

Аналіз (грец. analysis - розкладання) - мислене або практичне розчленування цілого на частини.

Синтез (грец. synthesis - складання ) - обєднання раніше воикремлених частин у ціле, в якому протиріччя і протилежність послаблюються або знімаються.

Індукція (лат. induction - наведення ) - метод пізнання, згідно з яким на основі висновків про часткове роблять висновки про загальне.

Дедукція ( лат.deductio - відвожу, виводжу) - метод пізнання, заснований на висновках від загального до часткового ( особливого).

Аналогія ( грец. analogia - відповідність, подібність, схожість) - метод пізнання, заснований на перенесенні однієї або кількох характеристик із відомого явища на відоме.

Моделювання ( франц. modeler - ліпити, формувати) - метод пізнання явищ і процесів, який ґрунтується на заміні, теоретичній або експериментальній, об'єкта досліджень (оригінала) подібним на нього (моделлю).

Методи теоретичного дослідження. Особливість теоретичного дослідження полягає у використанні абстрактних уявлень, ідей, положень, концепцій, які мають безпосереднє відношення до процесу практичного пізнання. Найчастіше у процесі теоретичного пізнання наука послуговує методом сходження від абстрактного до конкретного, гіпотетико-дедуктивним, системним методами.

Розділ 2. Практична основа спічрайтерства

2.1 Вимоги до оформлення службових документів спічрайтером

Значна частина управлінських функцій не тільки здійснюється за допомогою документів, а й знаходить тут своє відображення. До кожного з них ставляться певні вимоги: відповідність до свого призначення, достовірність і юридична сила, чітка структура та зручність в обробці.

Важливе завдання нинішнього етапу - спрощення роботи з документами, прискорення їх складання та оформлення. цій меті служили затверджені стандарти системи організаційно-розподільчої документації: ГОСТ 6.38-72 (Основні положення) та ГОСТ 6.39-72 (Формуляр-зразок). Постановою Держкомітету стандартів СРСР від 27.03.09 622 замість цих ГОСТів введено в дію з 01.01.91 ГОСТ 6.38-90. Він являє собою єдині, науково обґрунтовані правила підготовки та оформлення документів. Введення таких правил створює необхідні передумови для більш детальної уніфікації документів, що у свою чергу буде сприяти використанню їх в автоматизованих системах управління.

Стандарти встановлюють найбільш загальні правила складання документів, а також регламентують машинописне оформлення їх окремих реквізитів. Організаційно-розпорядча документація розвивалася півстоліття стихійно, що потягло за собою виникнення безлічі видів і різновидів документів, використання різних варіантів оформлення окремих реквізитів. Тому вона особливо потребувала стандартизації.

Прийнятий стандарт вносить деякі доповнення та зміни у раніш встановлені правила, по-іншому розв`язує деякі питання складання та оформлення документів. ГОСТ 6.39-90 містить ряд нових вимог до оформлення окремих реквізитів, змінені розміри полів та ін.

Реквізитами називають елементи, з яких складаються документи. Сукупність реквізитів і становить формуляр документів. він залежить від його призначення, конкретного змісту. До елементів документів належить дата, підпис, адреса, заголовок та ін., а також текст.

Організаційно-розпорядчі документи повинні складатися у суворій відповідності до ГОСТу.

Кількість ознак, тобто реквізитів, різна і визначається документом, його видом, змістом. ГОСТ 6.38-90 встановлює максимальний склад реквізитів і порядок їх розташування.

До них належать:

1- Державний герб України, автономної республіки.

2- Емблема організації.

3- Зображення нагород.

4- Код організації за класифікатором підприємств та організацій (ОКПО)

5- Код документа за класифікатором управлінської документації (ОКУД)

6- Найменування міністерства чи відомства.

7- Найменування організації.

8- Найменування структурного підрозділу.

9- Індекс підприємства зв`язку, поштова і телеграфна адреса, номер телетайпа/абонементного абонементу, номери телефонів, номер рахунку в банку.

10- Назва виду документа.

11- Дата.

12- Індекс.

13- Посилання на індекс і дату вхідного документа.

14- Місце складання або видання.

15- Гриф обмеження доступу до документа.

16- Адресат.

17- Гриф затвердження.

18- Резолюція.

19- Заголовок до тексту.

20- Відмітка про контроль.

21- Текст.

Страницы: 1, 2