Фауна гризунів Куликівського району

Крапчастий ховрах -- гризун, який за будовою дещо схожий на білку, тому і належить до родини білячих. Як і в білки, його міцне тіло не більше 20 см завдовжки. Подібні до білчиних зуби, внутрішні органи. А от характерні для ховраха ознаки -- це валькуватий тулуб з короткими лапками, не пухнастий, на чверть коротший від довжини тіла хвіст, а вуха майже непомітні, вони більше нагадують згортки шкіри. У ротовій порожнині ховрахів є защічні мішки, в які вони збирають різноманітні кормові продукти, щоб перенести до своєї нори.

На відміну від білки ховрахи -- типові степові тварини або жителі відкритих просторів, схилів балок, вигонів, узбіч шляхів тощо, які ніколи і не оселяються в гущавині лісу.

Своєрідним є забарвлення волосяного покриву верхньої частини тіла у цих гризунів: спина вкрита добре помітними білими плямами (крапчастість) на загальному фоні сірувато-бурого забарвлення тіла. Черевна частина тіла -- біла, з жовтуватим відтінком [5, 79].

Типові мешканці відкритих місцевостей, вони уникають не тільки лісових масивів, а й ділянок, укритих густим чагарником і навіть високих заростей бур'янів.

Найчастіше оселяються на землях з помітно збільшеною вологістю і досить щільним грунтом, по схилах балок, на узбіччях польових шляхів тощо. Лише в останні десятиріччя, після суцільного освоєння цілини, коли всі цілинні площі було розорано, ховрахи почали проникати на землі, зайняті під різними сільськогосподарськими культурами, хоч постійні нори, як правило, риють тут рідко.

Мал. 1. Нора ховраха під час сплячки (1); після виходу зі сплячки (2).

Живляться ховрахи майже виключно соковитими частинами трав, цибулинами, кореневищами рослин, насінням. Оселяючись на посівах зернових, період наливання колосся, воскової стиглості і повної стиглості зерна майже повністю переключаються на живлення хлібними культурами. Проте протягом усього періоду активності ховрахи поїдають і комах (жуків, арану, коваликів, гусениць тощо), особливо в жаркий період, коли вологість трав'янистої рослинності звичайно знижується до 50 %, а вологість тіла ;омах -- понад 80 %.

Ховрахи -- типово денні тварини, але діяльні вони лише вранці та у вечірні години, вночі сплять у своїх норах. Активними є досить обмеженій період часу: більшу частину року вони проводять у сплячці.

Щоб залягти у зимову сплячку, ховрахи готують свою нору. Вони проривають від кубла під прямим кутом вертикальний хід, який не доводять до поверхні ґрунту приблизно на півметра. Землею, яку вони наривають, забивають із середини похилий хід до кубла (мал. 1). Отже, взимку ховрахи перебувають в ізольованому кублі, і тому легко переносять зимові морози.

Під час зимової сплячки ховрахи зовсім не їдять, усі життєві процеси і їх організмі в цей час припиняються настільки, що температура тіла падає до +3 °С. Це сприяє тому, що на відміну від інших зимосплячих тварин ховрахи під час сплячки майже не втрачають запасів речовин :і організмі, накопичених восени і навесні.

Прокидаються ховрахи після зимової сплячки і виходять на поверхню деяких місцевостях навіть тоді, коли ще значна частина ґрунту вкрита снігом, але це залежить від температурних умов ходу весни. Тому в різні роки в одному й тому самому районі вихід із стану сплячки може доливатися навіть в межах місяця.

Прокинувшись, ховрах прориває до кінця вертикальний хід і через нього з'являється на поверхні. У перші дні цей отвір зберігає характерний вигляд: навколо нього--валик, який утворився під час виштовхування ґрунту. Такі отвори нір називають "веснянками", по них можна підрахувати кількість ховрахів на певній ділянці.

Розмножуються ховрахи, на відміну від переважної більшості гризунів, раз на рік.

Своє підземне кубло для виведення малят влаштовують у глибокій норі, яка йде під кутом від поверхні на глибину до 130 см і закінчується їздовою камерою, вистеленою м'якою травою, соломою тощо. Тут у другій половині квітня (приблизно через місяць після пробудження) самки ховрахів, після 3-тижневої вагітності, народжують п'ятеро -- семеро, до п'ятнадцяти голих, сліпих малят, які швидко розвиваються, вкриваються шерстю . вже в місячному віці вилазять з нір. Самка годує малят молоком лише до 20-денного віку, після чого вони починають вести самостійне життя, а в кінці травня -- на початку червня покидають кубло, переселяються в сусідні порожні нори і вже живуть окремо.

В останні десятиріччя, в зв'язку із застосуванням на полях ефективних механічних і хімічних засобів захисту рослин від шкідників, розорювання майже всієї незалісненої території, кількість крапчастих ховрахів настільки зменшилася, що вони вже не загрожують урожаям зернових. Нині навіть постає завдання взяти під охорону ховрахів на території ряду областей України.

Тепер ховрахи виживають лише тому, що систематично перекочовують з полів, де умови існування погіршуються, на інші поля, де знаходять собі корми.

Проте в районах, де ховрахів ще багато, вони продовжують залишатись одним із шкідливих гризунів (за літо один ховрах з'їдає понад 6 кг зерна).

У невеликій кількості ховрахів (особливо малого) використовують як другорядну хутровину. І хоч хутро їх дешеве і невисокої якості, проте через своє оригінальне забарвлення має попит.

Миша польова

Мишу польову, звірка з ряду гризунів, який належить, як і інші миші, до родини мишовидних гризунів, легко розпізнати. На відміну від інших видів справжніх мишей найхарактерніша ознака її -- виразна чорна смуга, що проходить від лоба вздовж спини. Волосяний покрив спини рудувато-бурий. Горло, груди і черево білясті. За своїми розмірами польова миша мало відрізняється від лісової. Довжина тіла близько 12 см, але на відміну від лісової миші вуха в неї короткі, відігнуті наперед, не досягають очей. Хвіст з добре виявленими кільцями, утвореними роговими лусочками, дещо коротший за тулуб.

Населяють зволожені місця. Це лучні заплави, порослі чагарником, забур'янені ділянки на оброблених територіях тощо. Охоче оселяються також у садах, виноградниках, на узліссях густих лісових насаджень, по річкових долинах. На півдні тримаються виключно поблизу водойм [5, 86].

Живуть польові миші у неглибоких, але досить довгих, простої будови норах, виритих між корінням дерев і чагарників. Узимку значна кількість польових мишей скупчується в скиртах соломи, а в садах і перелісках -- під опалим листям, забираються вони й у господарські та житлові будівлі і навіть у зерносховища.

Діяльна польова миша майже цілу добу, але частіше її можна зустріти вночі. У зимову сплячку не залягав, активна протягом року.

Більшу частину року польові миші живляться листям, зеленими стеблами й насінням різноманітних диких трав, ягодами, під час дозрівання хлібів -- зерном. Нерідко до їх раціону потрапляють дрібні комахи, їхні личинки та інші безхребетні тварини.

Навесні польові миші активно розмножуються. Для виведення малят влаштовують звичайно на невеликій глибині (близько 20 см і лише зрідка глибше) гніздову камеру, добре вистелену подрібненою соломою і сухою травою. Від камери на поверхню землі ведуть два-три виходи. Досить часто вони будують і напівпідземні гнізда, які влаштовують під купами соломи, між камінням тощо.

За рік у польових мишей буває до чотирьох приплодів по п'ять -- вісім малят у кожному. Вагітність триває 22 дні. Перерва між приплодами в теплу пору року триває приблизно 2 місяці.

Мишенята народжуються дуже немічними, сліпими, голими. Проте вони досить швидко розвиваються: в п'ятиденному віці вкриваються пушком, у десятиденному -- цілком нагадують дорослих, а тритижневі мишенята вже самостійно розшукують собі їжу. Через два з половиною місяці молоді польові миші починають розмножуватися.

Обгризаючи зелену кору, пагони на плодових деревах і в лісопосадках, польові миші завдають значної шкоди лісовому господарству та садівництву, а в сприятливі для розмноження роки вони розмножуються в такій кількості, що завдають великих збитків хлібним культурам (пшениці, житу, кукурудзі тощо), знищуючи зелені сходи та достигле зерно.

Як шкідливий гризун відчутну шкоду польові миші завдають у районах Полісся.

У польових мишей багато природних ворогів: ними живляться лисиці, тхори, ласки та різні хижі птахи і насамперед сови.

Миша маленька

Миша маленька -- найменший і найгарніший звірок серед усіх мишовидних гризунів фауни України. Довжина тіла миші маленької близько 7 см. Голова невелика, із загостреною мордочкою, а вуха великі, добре виразні, постійно рухаються. Лапки короткі, але пропорційні розмірам тіла. Особливо відмітна ознака цих мишей -- дуже довгий, тонкий хвіст. Відрізняються вони від інших мишей забарвленням волосяного покриву.

Воно коричнево-жовте на спині, а на горлі й череві майже біле, різко відмежоване від забарвлення боків, тіла.

Мал. 2. Гніздо миші маленької.

Улюблені місця поселення -- освітлені мішані та широколистяні ліси з підліском, ягідниками і трухлявими пнями. Але частіше їх можна побачити обабіч хлібних полів, серед чагарників, уздовж узлісь. Рідше -- в очеретяних заростях уздовж сухих узбереж водойм.

Миші маленькі -- сутінкові та нічні звірки, які вдень перебувають у напівсонному стані і лише з настанням темряви стають активними [5, 88].

Живляться миші маленькі насінням різноманітних трав'янистих і деревних рослин, рідше споживають зелені частини трав. В осінній період значне місце в живленні посідають різні ягоди, а коли визрівають хліба -- молочної стиглості зерно.

Важливе значення в живленні мишей маленьких відіграють також дрібні комахи: метелики, їх гусінь, жуки, а особливо мурашки та їхні личинки.

Цікаво, що миші маленькі добираються до хлібного колоса не тільки за допомогою лап, а й довгого, чіпкого хвоста, яким спритно обвиваються навколо стебла, що допомагає їм зберегти рівновагу.

Чималий інтерес у біології мишей маленьких становить виключний будівельний інстинкт, який вони виявляють у період розмноження. Живучи часто в нірках, які мало чим відрізняються від житлових нір інших мишей, вони у період розмноження влаштовують чудове гніздо для своїх малят. Воно кулясте, з круглим бічним отвором, вправно сплетеним із сухих травинок, рослинних волоконець тощо. Кріпиться таке гніздо на кількох стеблинах за допомогою цих самих травинок (мал. 2). Діаметром гніздо близько 14 см.

Самка 3 -- 4 рази на рік, після 20-денної вагітності, народжує по троє-четверо голих, сліпих малят. Перший приплід буває на початку травня, останній -- у жовтні.

Батьки довгий час турбуються за своїх малят, виховують їх. Навіть тоді, коли малята стають майже самостійними, батьки продовжують підгодовувати і зігрівати їх у гнізді. Відомий зоолог А. Брем вважав маленьких мишей "найпривабливішим зразком родинного життя у ссавців".

Задовго до справжніх морозів миші маленькі залягають у зимову сплячку, яка продовжується 8--9 місяців. Для цього вони вибирають місце в старому пні, покинутій норі, у дуплі, розташованому близько від землі.

У господарстві людини мишей маленьких слід вважати малошкідливими гризунами; значної шкоди зерновим культурам вони можуть завдати лише в роки масових розмножень, які останнім часом не спостерігаються. Кількість мишей у зв'язку з високою культурою землеробства досить низька.

Як цікавий об'єкт природи миші маленькі заслуговують на всіляку охорону.

Хом`як звичайний

Хом'яки помітно відрізняються від інших гризунів, утворюючи окрему родину гризунів -- хом'якоподібних.

Хом'яки звичайні добре пристосувалися до життя на оброблених сільськогосподарських угіддях.

З найхарактерніших ознак хом'яка, за якими його легко впізнати серед інших гризунів, особливо виразні кремезне, незграбне, завдовжки до 25 см, тіло, коротенькі лапи, короткий, менше половини довжини тіла (близько 4 см) хвіст і великі защічні мішки -- кишенькоподібні утвори на внутрішньому боці щік. Ці мішки він використовує для перенесення зернових кормів у підземні комори нори.

Дуже помітна особливість хом'яків -- триколірне яскраве забарвлення волосяного покриву, верхня частина якого вохристо-бура, з рудими відтінками, а нижня -- блискучо-чорна. По боках тіла і на щоках -- три великі білі плями.

На території України, зокрема на Поліссі і в західних областях на Закарпатті, нерідко зустрічаються особини чорного кольору -- меланісти, в яких біле хутро залишається тільки на губах, підборідді і на лапах. Такі хом'яки не утворюють окремих форм: в одному приплоді можуть бути різноколірні хом'яки.

Поширені хом'яки зрідка майже по всій території лісостепової і степової зон України. У Закарпатті хом'яки нерідко зустрічаються на полях Притисенської рівнини. Зовсім їх немає в південній гірській частині Криму.

У місцях поширення найчастіше оселяються на хлібних полях, переважно по межах польових масивів, хоч зрідка трапляються на околицях лісових масивів та полезахисних лісових смуг і навіть на лісових галявинах. Іноді оселяються в садах, на городах та інших окультурених землях.

Живуть хом'яки в довгих, до 8 м завдовжки норах, які заглиблюються в землю більш як на два метри. Нори мають кілька ходів. Вхідний хід у нору прямовисний, у вигляді колодязя і веде в простору житлову камеру, яка з'єднується з коморами, де хом'яки складають запаси кормів, і вбиральнею. Звичайно така нора належить одній сім'ї хом'яків, а частіше самцю-одинаку.

Ведуть хом'яки переважно нічний спосіб життя. Це досить злобні тварини, які не тільки вдало захищаються від нападу ворогів, а й нерідко нагадають на різних дрібних тварин.

Живляться значну частину року зеленими частинами, корінцями, кореневищами різноманітних диких рослин, а пізно влітку й восени основною їхньою їжею стає зерно культурних рослин. У цей час вони не тільки поїдають зерно хлібних злаків, кукурудзи, гречки, різні коренеплоди, а й у великій кількості заносять їх у свої комори [5, 89].

Живляться хом'яки також і тваринною їжею: комахами, мишами, полівками тощо.

Досить рано, ще в жовтні, хом'яки залягають у тривалу, але неміцну зимову сплячку, прокидаючись час від часу, особливо під час відлиг, тоді вони іноді з'являються на поверхні землі. У цей час вони живляться заготовленими в коморах запасами.

Напровесні, іноді коли ще не повністю розтанув сніг, хом'яки прокидаються від зимового сну і починають виходити з нір. У кінці квітня починають розмножуватися. Гніздову камеру для виведення малят влаштовують в одній з житлових камер, яку добре вистеляють м'якою сухою травою, подрібненою соломою або лускою із зерна вівса.

Тут самка після місячної, вагітності народжує близько десяти, а іноді й більше малят, причому старі самки дають за літо не менше двох приплодів. Малята швидко ростуть і вже в 20-денному віці переходять на рослинні корми. Розмножуватися молоді хом'яки починають на наступний рік.

Хом'яки -- шкідники польових і городніх культур, їхні осінні запаси кормів -- зерно хлібних культур, кукурудзи, горох, картопля тощо досягають близько 20 кг.

Проте кількість хом'яків в останні роки зменшилася настільки, що вони вже не являють серйозної загрози врожаям.

Значення хом'яків як хутрових звірів, хоч вони і мають теплу й міцну шкіру, невелике.

Ворогами хом'яків є лисиці, тхори, сови, а поблизу людських осель -- бродячі собаки і коти.

Полівка звичайна

Зовнішнім виглядом і характером поведінки полівки звичайні дуже схожі на інші види мишовидних гризунів.

Належать вони до окремої підродини мишовидних гризунів -- полівок.

Тулуб полівок до 12 см завдовжки, голова велика, з округлою мордою. Вуха маленькі, їх ледве видно з хутра. Відрізняв полівок від усіх мишовидних гризунів короткий хвіст, який завдовжки лише близько чверті довжини тіла.

Забарвлення волосяного покриву верхньої частини тіла звичайних полівок сіре, з рудуватим відтінком, черево біле. Хвіст двоколірний: зверху бурий, знизу білуватий.

Найкраще пристосувалися до життя на посівах сільськогосподарських культур. Особливо часто полівки звичайні оселяються на посівах озимини й багаторічних трав.

Узимку значна кількість полівок скупчується в скиртах соломи, ожередах сіна тощо.

Протягом більшої частини добової діяльності полівки риють численні нори, за що їх ще називають норицями.

На відміну від інших мишовидних гризунів нори, у яких живуть полівки, розташовані неглибоко, переважно в дерновому шарі ґрунту і мають велику кількість розгалужень, віднорків з окремими вихідними отворами. Свої нори полівки використовують і як "кормові ходи", де споживають підземні частини рослин. На поверхні землі, у трав'янистому покриві, вони протоптують цілу мережу стежок, які з'єднують численні вхідні отвори їхніх нір. Житлові камери, які містяться в цих норах, влаштовують на глибині 25 - 30 см.

Активні полівки майже протягом доби з невеликими перервами. Живляться зеленими частинами, корінцями і насінням різноманітних трав'янистих рослин. Але, оселяючись на сільскогосподарських угіддях, майже повністю переходять на живлення зерновими озимими та ярими культурами, бульбами картоплі тощо.

Серед усіх видів мишовидних гризунів полівки звичайні відзначаються виключною плодючістю. Розмножуються вони протягом усієї теплої пори року, проте за сприятливих температурних і кормових умов або поселяючись у скиртах соломи, нерідко дають приплоди навіть і взимку [5, 90].

Гніздові камери для виведення малят полівки влаштовують під землею, дещо глибше за житлові, здебільшого на глибині близько 50 см.

У такому гнізді, добре вистеленому м'якими розгризеними соломинками і сухою травою, після близько тритижневої вагітності самка в окремі роки може дати до десяти приплодів, по троє -- четверо, до тринадцяти малят у кожному.

Малята полівок дуже швидко розвиваються. У тритижневому віці вже переходять до самостійного життя, через 40 днів після народження молоді полівки можуть дати перше потомство.

Поряд із здатністю до швидкого розмноження для полівок характерне коливання їх кількості на полях. Бувають роки масового розмноження, коли полівки досягають максимальної кількості.

Жодний вид шкідливих гризунів не завдає такої великої шкоди хлібам, як полівки. Під час масових розмножень вони можуть знищити зелені сходи жита, пшениці на дуже великих площах. Під час визрівання хлібів перегризають і звалюють стебла, на яких поїдають зерно, а цілі колоски затягують у комори своїх численних нір.

Значної шкоди полівки завдають городнім культурам, буряковим плантаціям, лісопосадкам і молодим плодовим садам. Садам особливо шкодять узимку, коли під сніговим покривом обгризають -- "окільцьовують" -- кору на стовбурах саджанців біля самого кореня, внаслідок чого деревце гине.

Природних ворогів у полівок дуже багато, їх постійно переслідують усі хижі звірі і птахи. Під час масових розмножень з полівками ведеться боротьба хімічними та іншими способами, і лише виключна здатність швидко відновлювати свою кількість зберігає їх від повного винищення.

Сліпак звичайний

Зустрівши в природі сліпака, важко впізнати в ньому тварину, що належить до ряду гризунів, настільки дивовижно вся його будова пристосована до постійного підземного життя. Лише наявність однієї пари надзвичайно міцних різців загостреної, долотоподібної форми, які виразно, на відміну від інших землериїв, стирчать з рота, та відсутність ікол свідчать про належність цього звіра до ряду гризунів.

Верхні губи сліпаків заходять усередину ротової порожнини і утворюють своєрідний клапан, який надійно перешкоджає потраплянню землі в рот. Своєрідною пристосувальною ознакою до підземного життя сліпаків є їх незграбне валькувате тіло з дуже широкою сплющеною лопатоподібною головою і короткою шиєю, нерозвинуті вушні раковини, яких навіть не видно з хутра і які мають вигляд шкірної складки навколо маленького вушного отвору. Очі у сліпаків також повністю атрофовані і залишки їх заховані під шкірою. З обох боків голови тягнеться ряд жорстких пружних щетинок, що виконують роль органа чуттів. Ніс у сліпаків широкий, укритий міцним шаром дуже зроговілої шкіри. Хвіст дуже короткий і непомітний зовні. Ноги дуже короткі.

Від таких землериїв, як кроти, сліпак відрізняється тим, що його передні кінцівки не мають вигляду копальних органів. Численні підземні ходи сліпаки риють виключно за допомогою широких різців, якими вони вгризаються з грунт. Розпушений грунт проштовхують головою, як лопатою.

Довжина тіла сліпаків не перевищує 35 см. Волосяний покрив короткий, густий, шовковистий, не має відособленої ості. Забарвлення бурувато-палеве, з жовтуватим відтінком. Нижня частина тіла забарвлена так само, як і верхня.

Усе своє життя сліпаки проводять у норах, що пролягають на глибині 15 -- 20 см. Система їхніх підземних ходів має величезну довжину: простягається на відстань до 400 м.

Землю з нір сліпаки викидають на поверхню, утворюючи конусоподібні купи, що зовні нагадують кротовини, тільки значно більших розмірів (до 40 см у діаметрі і до 30 заввишки). Такі купи розташовані близько одна від одної, тому за ними можна визначити напрям підземних ходів сліпака.

Не маючи постійних вихідних отворів, ці звірі рідко виходять на поверхню. Для цього вони кожного разу проробляють спеціальний отвір назовні. Повернувшись у нору, ретельно закривають землею вихід [5,94].

Сліпаки дуже злобні, нерідко нападають один на одного, жорстоко кусають і завдають серйозних поранень. Прориваючи ходи, вони виявляють виключну обережність. У разі найменшого порушення тиші затаюються і надовго перестають рити.

Сліпаки виключно рослиноїдні тварини, живляться переважно соковитим корінням, кореневищами, бульбами, молодими корінцями деревних порід, лише зрідка споживають зелені частини дикорослих рослин. Проникаючи на сільськогосподарські угіддя, вони охоче споживають картоплю, моркву, цибулю тощо.

У зимову сплячку не залягають, лише перестають рити. Восени, коли грунт ще не промерз, сліпаки роблять на зиму великі запаси рослинних кормів, переважно корінців і кореневищ, відкладаючи їх у спеціальних кормових віднорках (коморах, виритих поруч з гніздовою камерою).

Гнізда для народження і виведення малят сліпаки влаштовують на великій глибині (може досягати 2 м і більше). Тут, раз на рік, у березні, самка народжує двох-чотирьох малят, які швидко розвиваються. У другій половині травня або на початку червня вони вже починають жити самостійно і навіть рити собі нори.

Якщо сліпаки оселяються на обробленій землі або в лісових розсадниках, вони можуть завдавати народному господарству значних збитків. На картопляному полі один сліпак лише за ніч підгризає до тридцяти кущів.

На сіножатях багаторічних трав сліпаки своїми викидами землі утруднюють косіння. Але особливо великої шкоди вони завдають, заготовляючи зимові запаси. Так, в одній коморі сліпака було виявлено близько 15 кг запасів -- 8 кг шматків корінців дубових сіянців, 2 кг жолудів, 6 кг картоплі тощо.

Ще в недалекому минулому сліпаки були численними на території України гризунами і їх відносили до особливо шкідливих тварин, але в зв'язку з господарським освоєнням вільних, не зайнятих земель, сліпаки втратили властиве їм природне середовище і кількість їх в останні десятиріччя різко зменшилась. Нині як рідкісні види звірів нашої фауни вони вже не загрожують господарству людини і навіть занесені до Червоної книги УРСР, отже, підлягають охороні.

Страницы: 1, 2, 3