Процентна політика комерційного банку

Незалежно від того, якого підходу до управління активами та пасивами

додержує банк, перед менеджментом неминуче постає важливе питання: чи мають

величина та структура зобов'язань впливати на напрямки розміщення активів?

Традиційний підхід до розв'язання проблеми полягає в об'єднанні джерел

фінансування. Згідно з таким методом управлінні структура зобов'язань не

впливає на вибір напрямків розміщенні активів, усі кошти розглядаються як

єдиний ресурсний потенціал банку без урахування особливостей різних видів

зобов'язань. Завдання керівництва банку — визначити пріоритетні напрямки

розміщення активів, що розглядаються як незалежна величина.

Перевагою методу об'єднання джерел фінансування є простота і

доступність його практичного застосування, а головним недоліком —виникнення

проблем з ліквідністю. Ризик ліквідності зростає, якщо зв'язки між активами

та зобов'язаннями не враховуються. Намагаючись вибрати найбільш прибуткові

напрямки вкладення ресурсів, банк може видати довгострокові кредити, які

фінансуватимуться за рахунок короткострокових депозитів. Така трансформація

з великою ймовірністю призводить до підвищення рівня ризику ліквідності.

Якщо менеджмент банку вирішить застрахуватися від підвищення рівня

ризику ліквідності і з цією метою розглядатиме високоліквідні активи як

пріоритетний напрямок розміщення коштів, то йому доведеться відмовитися від

одержання максимально можливого прибутку для акціонерів банку.

Альтернативний підхід до управління структурою активів та зобов'язань

банку базується на поділі джерел фінансування. Сутність методу полягає у

встановленні відповідності між конкретними видами таких джерел та

напрямками використання ресурсного потенціалу. Частина ресурсів, яка

сформована за рахунок мінливих джерел, таких як вклади до запитання,

залишки на розрахункових рахунках клієнтів, одержані позики «овернайт», має

вкладатися в короткострокові кредити та цінні папери. Кошти, одержані з

відносно стабільних джерел, таких як строкові вклади, депозити, можуть бути

спрямовані на видачу довгострокових кредитів і придбання облігацій.

Застосовуючи метод поділу джерел фінансування, менеджмент банку має

ретельно стежити за розмірами сум та строками різних видів зобов'язань і

приводити у відповідність до них структуру активів. З огляду на потребу

постійно балансувати між структурою пасивів та активів зазначений метод

стає вельми трудомістким, а отже, ускладнюється практичне його

застосування. Іншим недоліком є можливе зменшення доходів банку, спричинене

відмовою від прибуткового вкладення коштів, якщо не Існує відповідного

джерела фінансування. Перевага розглядуваного методу полягає у зниженні

ризику незбалансованої ліквідності, оскільки потреба в ліквідних засобах у

будь-який час може бути передбачена.

Метод поділу джерел фінансування набув значного практичного поширення в

період керування банками через пасиви. Установлення контролю над структурою

та стабільністю зобов'язань дозволяє формувати депозитну базу згідно з

потребами щодо проведення активних операцій. З розвитком фінансових ринків

головна перевага методу поділу джерел, яка полягає в зниженні ризику

ліквідності, втратила своє значення. Банки дістали можливість у будь-який

час залучати ліквідні кошти на міжбанківському ринку.

Останніми десятиріччями в міжнародній банківській практиці

застосовується інтегральний метод управління, який включає методи

об'єднання та поділу джерел фінансування і забезпечує більшу гнучкість при

управлінні активами та зобов'язаннями банку.

Для аналізу процентної політики комерційного банку нами було вивчено

ряд інструктивного матеріалу, а також баланс, фінансові звіти банку та

окремі документи, що включають звітність кредитного комітету, депозитного

та інших відділів, що займаються робочими активами та залученням ресурсної

бази банку.

Для початку нами було розглянуто динаміку процентних доходів та

процентних витрат комерційного банку (див. Таб. 1 Додатків). Так у 2000р. в

порівнянні з 1998р. процентні доходи АППБ “Аваль” зросли 172 748 тис. грн.,

причому якщо в 1999р. в порівнянні з 1998р. доходи зменшились на 11 964тис.

грн., то у звітному році в порівнянні з 1999р. вони зросли 184 712тис.

грн., що свідчить про активну роботу на ринку надання кредитів та інших

активних операцій комерційним банком “Аваль”.

Якщо ж порівняти темпи росту процентних доходів по роках, то можна

помітити, що в 1999р. процентні доходи 98% від того ж показника 1998р.,

тобто зменшились на 8%, в той час як у 2000р. вони склали 235% від рівня

1999р, та 216% від рівня 1998р., що більше на 135% та 116% відповідно. Отже

ми можемо прослідити початкове зниження процентних доходів у 1999р, а потім

різкий підйом у 2000р., найімовірніше це було викликано кризою 1998р, і

лише у 1999р. банківська система потрошку почала оговтуватись та набирати

могутності та перейти у 2000р. вже на “повному ходу”.

Також проаналізувавши в структурі процентних доходів зміни її складових

можна відмітити схожу лінію, тобто у 1999р. в порівнянні з 1998р. майже всі

складові мають від’ємне абсолютне відхилення (окрім гарантій отриманих – що

лише підтверджує наші здогадки) – внаслідок спаду темпів економічного

розвитку, і одночасно ми бачимо різкий підйом 2000р., який нівелює падіння

попереднього року і до цього ж дає значний приріст в абсолютному виразі в

порівнянні з 1998р.

То ж перейдемо до розгляду процентних витрат. Як видно з даних таблиці

тенденції процентних доходів перекинулась на процентні витрати, що легко

пояснюється, адже при зменшенні темпів кредитування потреба у ресурсах

різко спадає, і навпаки при зростанні відбувається бум по залученню

ресурсів (у нашому випадку – адже відбулося різке збільшення об’ємів

кредитування та інших активних операцій). Так у 1999р. в порівнянні з

1998р. відбувається зменшення процентних витрат на 22 167 тис. грн. або на

33%. Цей же показник різко зростає у 2000р. на 101 153тис. грн., або на

229%, що дає абсолютний приріст у 78 986тис. грн. чи на 119%.

Між іншим темп приросту процентних доходів та процентних витрат 2000р.

в порівнянні з 1998р. майже співпадає 116% до 119%, що ще раз підтверджує

паралельний розвиток ресурсної бази та динаміки активних операцій

комерційного банку.

Що ж стосується показника чистого процентного доходу, то він постійно

зростає, причому чітко прояснюється тенденція до збільшення темпів

приросту. На основі лише цих даних не можна зробити висновок добре це чи

погано для банку, адже потрібно врахувати ще ряд факторів, чим ми і

займемося в наступному підрозділі.

Що стосується структури доходів та витрат АППБ “Аваль”, то на основі

Таб. 2 (див. Додатки) можна зробити певні висновки.

Безперечно у будь-якому банку процентні доходи повинні переважати в

загальному обсязі доходів, як це є й у “Авалі”, причому доля процентних

доходів у 1999р. зменшилась в порівнянні з 1998р. на 14,4%, це сталося

внаслідок падіння ділової активності на ринку кредитних ресурсів та

переходу до інших джерел прибутку. 2000р. в свою чергу приніс деяке

зростання долі процентних доходів, в зв’язку з загальним ростом всіх

доходів та зокрема певної активізації ринку кредитних операцій.

Аналізуючи структуру витрат хотілося б відмітити не досить вдалий

менеджмент з цього боку у банку, оскільки доля процентних витрат, які як

правило приносять основну частину процентних доходів банку, майже вдвічі

менша долі процентних доходів і складає за 2000р, 1999р. та 1998р.

відповідно 34,0%, 28,0% та 45,8%. Однак той факт, що АППБ “Аваль” є

багатофілійна установа, тому несе додаткові видатки (постійні) у порівнянні

з локальними банками, дещо підвищує ефективність роботи менеджерів

комерційного банку, також хотілося б відзначити досить слабкий показник

відношення абсолютних доходів до абсолютних витрат – за виключенням 1999р.

він дуже близький до 1.

2.2 Розрахунок окремих показників діяльності банку

Згідно із сучасною економічною теорією та практикою максимізація

ринкової вартості кожної фірми розглядається як пріоритетне завдання

фінансового менеджменту. Водночас найвиразнішим показником роботи Компанії

чи фірми є ринкова ціна її акцій. Адже саме цей показник відбиває ринкову

оцінку діяльності будь-якої юридичної особи. Якщо вартість акцій не

підвищується до очікуваного рівня, то акціонери можуть зажадати позбавитися

від них, що неминуче призведе до фінансових ускладнень і негативних

наслідків.

Усе щойно сказане стосується й банків. Переважна більшість банків є

акціонерними, і власники їх зацікавлені в зростанні вартості акціонерного

капіталу і відповідного доходу. Головний принцип банківського менеджменту

полягає ось у чому: максимізація вартості акціонерного капіталу банку

розглядається як ключове завдання І пріоритетний напрямок діяльності

менеджерів.

Вартість акціонерного капіталу банку залежить від двох основних

чинників — чистого прибутку та рівня ризику банківських операцій. Вартість

акцій банку зростатиме, якщо очікується підвищення дивідендних виплат в

майбутньому або знижується рівень ризику, який бере на себе банк. Менеджери

можуть працювати як над збільшенням Майбутніх доходів банку, так І над

зниженням ризиковості операцій чи спрямовувати зусилля на виконання обох

завдань одночасно для того, аби підняти вартість акцій банку.

Якщо для компаній ринкова вартість акцій є найкращим показником їх

діяльності, то для банків такий метод оцінювання іноді не досить точний та

надійний. Це пояснюється недостатнім рівнем активності проведення операцій

з банківськими акціями як на міжнародних, так і на національних ринках.

Тому для оцінювання рівня прибутковості банку поряд з ринковою вартістю

акцій застосовуються відносні показники прибутковості. Найважливішими з них

є прибутковість капіталу (RОЕ) та прибутковість активів (ROА).

Прибутковість активів визначається відношенням чистого прибутку після

оподаткування ЧП до середньої вартості активів А:

ROA = ЧП / А

(2.1)

Прибутковість активів у % деяких українських банків порівняно із

середнім значенням для банків США характеризується так:

Банки С Ш

А.........................................................................1,

14

"Металург", м. Запоріжжя

................................................24,65

АЖІО,

м.Київ....................................................................19

,52

"Укрнафтогазбанк", м. Київ

.............................................16,66

ПУМБ, м. Донецьк

............................................................13,31

ЗУКБ, м. Львів

...................................................................10,71

АВАЛЬ, м. Київ

...................................................................5,15

Прибутковість капіталу — це відношення чистого прибутку після

оподаткування до капіталу К банку:

ROA = ЧП / К (2.2)

Для українських банків показник прибутковості капіталу може визначатись

як щодо статутного фонду (Прибуток / Статутний фонд * 100) , так і щодо

власних коштів банку (Прибуток / Власні кошти * 100). Прибутковість

капіталу у % відповідно щодо власних коштів та щодо статутного фонду

(значення в дужках) деяких українських банків порівняно із середнім

значенням для банків США характеризується так:

Банки США ........................................................

14—18

"Укрсоцбанк", м. Київ ........................................ 41,5

(981,01)

"Ощадбанк", м. Київ ........................................... 26,9

(755,23)

ПУМБ, М.Донецьк .............................................. 53,3

(657,71)

"Приватбанк", м. Дніпропетровськ .................... 55,5 (378,88)

АВАЛЬ, м. Київ ....................................................

35,6 (121,16)

Для аналізу ефективності роботи банку застосовують також показники

чистої відсоткової маржі та чистого спреду (спред прибутку).

Чиста відсоткова маржа ЧВМ визначається як відношення різниці між

доходами від відсотків ВД і витратами за відсотками ВВ до активів А банку,

%:

ЧВМ = (ВД - ВВ) / А * 100. (2.3)

(Розрахунок ЧВМ для АППБ “Аваль” у Таб. 3,4,5 див. Додатки).

Чиста відсоткова маржа може обчислюватися щодо працюючих або загальних

активів. У деяких країнах органи регулювання банківської діяльності

вважають за доцільне знаменником цього показника брати активи, які

приносять доход. Такий підхід базується на тому, що чистий відсотковий

прибуток потрібно порівнювати лише з тією частиною активів, Яка генерує

сукупні доходи банку. Згідно з інструкцією Національного Банку України

(НБУ) від ЗО грудня 1996 року № 10 "Про порядок регулювання та аналіз

діяльності комерційних банків" чиста відсоткова маржа обчислюється щодо

загальних активів банку. Пропонований метод обчислення має на меті

оптимізувати співвідношення працюючих та непрацюючих активів банку,

оскільки активи, за якими не отримується доход, значно знижують показник

чистої відсоткової маржі.

Чистий спред ЧС є традиційним показником прибутковості банку і

визначається як різниця між середньозваженими відсотками за активами та за

пасивами банку, %:

ЧС = ВД / ВА * 100 - ВВ / ВП * 100, (2.4)

де ВА — активи, які приносять відсотковий доход;

ВП — пасиви, за якими виплачуються відсотки.

(Розрахунок ЧС для АППБ “Аваль” у Таб. 3,4,5 див. Додатки).

Одним з головних напрямків роботи менеджменту банку є зростання

розглянутих показників прибутковості. Іншим не менш важливим напрямком

діяльності є зниження ризику банківських операцій.

Загалом ризик визначається ймовірністю того, що якась подія не

відбудеться. Наприклад, якщо ймовірність повернення грошей, вкладених у

банк, становить 0,98, то ризик неповернення — 0,02, або 2%. Величина ризику

оцінюється за допомогою методів статистики, теорії ймовірностей, експертних

оцінок та практичного досвіду.

Ризики притаманні будь-якій діяльності, але банківська справа

характеризується вищими рівнями ризиків порівняно з іншими видами бізнесу.

У процесі управління банківськими ризиками слід керуватися такими

правилами:

• банкіри, оскільки вони працюють не з власними, а з чужими грошима,

знають намагатися уникнути ризиків навіть більше, ніж інші підприємці;

• ризики, на які наражаються банки, безпосередньо пов'язані з ризиком

Їхніх клієнтів;

• рівень ризику постійно змінюється під впливом динамічного оточення;

• усі види ризиків взаємопов'язані.

Ризиками можна і потрібно свідомо управляти. Мета процесу управління

полягає в обмеженні чи мінімізації рівня ризику. Процес управління ризиками

складається з трьох основних етапів:

1) усвідомлення ризику, визначення причин його виникнення та ризикових

сфер;

2) обчислення величини ризику за допомогою кількісних методів;

3) мінімізація ризиків використанням відповідних методів управління.

Вибір методу управління залежить від особливостей та причин виникнення

кожного виду ризику.

Для банківської діяльності найбільш значними видами ризиків є

кредитний, валютний та інвестиційний, ризик зміни відсоткових ставок на

ринку, ризик незбалансованої ліквідності і т. ін. Банки можуть І повинні

свідомо брати на себе певні ризики, оскільки повністю уникнути всіх ризиків

неможливо. Але рівень ризику, на який наражається банк, потрібно тримати

під постійним контролем. Питання про прийнятний або допустимий рівень

ризику має вирішуватися керівництвом банку згідно з прийнятою внутрішньою

політикою та стратегією.

Сфера управління банківськими ризиками не є автономною, тому рішення

стосовно допустимих рівнів ризиків необхідно приймати у взаємозв'язку з

іншими напрямками діяльності менеджменту, і зокрема — з управлінням

прибутковістю банку. Як відомо, між рівнем ризику і рівнем прибутку існує

пряма залежність. Вищий рівень ризику надає потенційні можливості отримання

підвищеного прибутку, але не виключає можливості втрат. Мінімізація рівня

ризику дає змогу отримати невисокий, але стабільний прибуток.

Отже, балансування між прибутковістю та ризиком, пошук оптимального їх

співвідношення розглядається як одне з важливих і складних завдань, що

постають перед менеджментом кожного банку.

Узагальнюючи підходи до вирішення проблеми ризик-прибуток, можна

вирізнити дві основні моделі управління банком. Перша модель максимізує

прибуток П при обмеженні рівня ризику Р установленням максимально

допустимого його значення Р'. При цьому використовуються незбалансовані

підходи до управління активами і зобов'язаннями банку, стратегії

нехеджування ризиків.

У другій моделі управління цільовою функцією є мінімізація ризику, а

обмеженням — вимога утримання показників прибутковості на певному рівні, не

нижчому за заданий П'. Така модель використовується, якщо рівень чистого

прибутку, що його отримує банк, влаштовує керівництво і основною метою є

стабілізація результатів. Це досягається за допомогою збалансованих методів

управління активами і зобов'язаннями та стратегій хеджування ризиків.

3 Вдосконалення процентної політики комерційного банку

1. Загальні положення

Розвиток та вдосконалення діяльності фінансових ринків, перетворення

їх на світові ринки, інтенсивне впровадження сучасних засобів зв'язку та

інформаційних систем спричинилися до того, що мінливість і

непередбачуваність стали основними характеристиками відсоткових ставок.

Якщо ризик ліквідності зменшується завдяки можливостям, які надає

розвинений фінансовий ринок, то ризик зміни відсоткових ставок на цьому

ринку, навпаки, значно зростає. За умов, коли відсоткові ставки можуть

змінюватися щохвилини, ризик відсоткових ставок став головним банківським

ризиком. Серед усіх видів ризиків, з якими стикаються банки, не знайдеться

такого, аналізу і контролю якого приділялося б стільки уваги в міжнародній

банківській практиці останніх років, як ризику зміни відсоткових ставок.

Критичний рівень ризику зміни відсоткових ставок визначається

ймовірністю того, що середня ставка за залученими коштами банку протягом

періоду своєї дії може перевищити середню відсоткова ставку за активами, що

призведе до збитків банку.

Закономірно постає запитання: чи можна повністю уникнути відсоткового

ризику? Теоретично — так, якщо активи повністю збалансовані з пасивами як

за строками, так і за розміром. Проте на практиці досягти такої

відповідності майже неможливо. Отже, банки постійно наражаються на

відсотковий ризик. Через це потрібно весь час контролювати рівень

допустимого ризику та свідомо керувати цим процесом. Управління відсотковим

ризиком може здійснюватись за допомогою методів структурного балансування,

геп-менеджменту, дюрації (натуральне хеджування) та проведення операцій з

деривативами (штучне хеджування).

Структурне балансування портфелів активів і зобов'язань — один із

методів, з допомогою якого банк фіксує спред і нейтралізує ризик зміни

відсоткової ставки. При цьому припускається, що і відсоткові ставки як за

активними, так і за пасивними операціями змінюються однаково та в одному

напрямі. Це припущення пов'язане з концепцією «паралельного зсуву» кривої

дохідності. Основними параметрами управління відсотковим ризиком за

допомогою балансування структури активів і зобов'язань є строки та суми.

Розглянемо вплив строків на показники прибутковості та відсотковий

ризик банку, коли елімінується вплив такого параметра, як сума активів і

зобов'язань у грошовому вираженні. Сутність прийому полягає у встановленні

співвідношень між строками залучення та розміщення однакових за розміром

коштів.

Збалансована за строками стратегія передбачає встановлення повної

відповідності між термінами залучення та розміщення коштів. Така стратегія

не максимізує, а стабілізує прибуток, мінімізуючи відсотковий ризик.

Застосовується при другій моделі управління банком.

Незбалансована за строками стратегія є альтернативним підходом, що

надає потенційні можливості одержання підвищених прибутків за рахунок зміни

відсоткових ставок. Використання зазначеної стратегії базується на прогнозі

зміни швидкості, напряму та величини відсоткових ставок на ринку. Згідно з

незбалансованою стратегією управління строки залучення коштів мають бути

коротшими за строки їх розміщення, якщо прогноз свідчить про майбутнє

зниження відсоткових ставок, і навпаки: строки виконання зобов'язань банку

мають перевищувати строки за активами, якщо прогнозується зростання ставок.

Такий підхід дозволяє максимізувати прибуток, але супроводжується

підвищеним ризиком, пов'язаним із невизначеністю зміни відсоткових ставок.

Якщо прогноз стосовно відсоткових ставок не виправдається, то можливі

збитки.

На вибір стратегії впливає багато чинників, таких як тип моделі

управління банком, надійність прогнозу зміни ринкових ставок, конкретна

ситуація на ринку, можливості банку щодо залучення та розміщення коштів,

схильність до ризику тощо.

3.2 Застосування ГЕП - менеджменту

У процесі управління активами та зобов'язаннями з метою встановлення

контролю над рівнем ризику відсоткової ставки всі активи і пасиви банку

поділяють на дві групи — чутливі до змін відсоткової ставки та нечутливі до

таких змін. Для визначення чутливості весь часовий горизонт, протягом якого

банк застосовує збалансований підхід до управління активами та

зобов'язаннями, поділяють на ряд періодів. Тривалість таких часових

інтервалів вибирається довільно, наприклад згідно з прогнозованими

моментами зміни відсоткових ставок на ринку (здебільшого 90 днів).

Структура балансу вважається фіксованою в межах кожного інтервалу, що

дозволяє керувати співвідношеннями обсягів різних видів активів і

зобов'язань, елімінуючи вплив такого параметра, як час.

Актив чи пасив є чутливим до змін відсоткової ставки, якщо має такі

характеристики:

• дата перегляду плаваючої відсоткової ставки міститься в зафіксованому

інтервалі часу;

• строк погашення настає в цьому інтервалі;

• термін проміжної або часткової виплати основної суми міститься в

розглядуваному інтервалі;

• зміна базової ставки (наприклад, облікової ставки НБУ), покладеної в

основу ціноутворення активу чи зобов'язання, можлива або очікується

протягом цього самого часового інтервалу І не контролюється банком.

До нечутливих активів та зобов'язань відносять такі, доходи та видатки

за якими протягом аналізованого періоду не залежать від зміни відсоткових

ставок на ринку.

Геп (GАР — розрив, дисбаланс) визначається як різниця між величиною

чутливих активів ЧА у грошовому вираженні та величиною чутливих зобов'язань

ЧЗ у грошовому вираженні:

GАР=ЧА-ЧЗ (3.1)

Геп може бути додатним, якщо активи, чутливі до змін ставки,

перевищують чутливі зобов'язання (ЧА > ЧЗ), або від'ємним, якщо чутливі

зобов'язання перевищують чутливі активи (ЧА < ЧЗ). Збалансована позиція,

коли чутливі активи та зобов'язання рівні між собою, означає нульовий геп.

При нульовому гепі маржа банку буде стабільною, незалежною від коливань

відсоткових ставок, відсотковий ризик — мінімальним, проте одержати

підвищений прибуток внаслідок сприятливої зміни відсоткових ставок стає

неможливим. І додатний і від'ємний геп дають потенційну можливість отримати

більшу маржу, ніж у разі нульового гепу.

Головна ідея методу управління гепом полягає в тому, що розмір та вид

(додатний або від'ємний) гепу мають відповідати прогнозам зміни відсоткових

ставок згідно з таким правилом:

• якщо геп додатний, то зі зростанням відсоткових ставок маржа

зростатиме і, навпаки, у разі їх зниження маржа зменшуватиметься;

• якщо геп від'ємний, то зі зростанням відсоткових ставок маржа

зменшуватиметься, а з їх зниженням — збільшуватиметься.

Це означає, що не так вже й важливо, в якому напрямі змінюються ставки.

Головне — щоб геп відповідав тому напряму руху ставок, який принесе

підвищений прибуток.

Проте потенційна можливість одержання додаткового прибутку

супроводжується підвищеним рівнем відсоткового ризику. Якщо прогноз зміни

ставок виявиться неправильним або не справдиться, то це може призвести до

зниження маржі і навіть до збитків. За наявності гепу ймовірність

фінансових втрат така сама, як і ймовірність одержати додаткові прибутки.

Геп — це міра відсоткового ризику, на який наражається банк протягом

зафіксованого часового інтервалу. Незалежно від того, додатний чи від'ємний

геп має банк, чим більший розмір (абсолютна величина) гепу, тим вищий

рівень відсоткового ризику приймає на себе банк і тим більше змінюється

маржа. Збільшення чи зменшення маржі залежить від знака гепу («плюс» чи

«мінус»), а також від того, зростатимуть чи спадатимуть відсоткові ставки

на ринку.

Темпи зниження показників прибутковості залежать як від величини зміни

відсоткових ставок, так і від розміру гепу. Якщо прогнозується зниження

ставок, то менеджментові банку необхідно змінити структуру балансу І

перейти від додатного гепу до нульового, завдяки чому вдасться звести до

мінімуму відсотковий ризик. Перехід від нульового до від'ємного гепу в разі

зниження ставок забезпечить підвищення рівня прибутковості, але

супроводжуватиметься підвищеним ризиком.

Головне завдання менеджменту банку під час управління гепом — досягти

відповідності між видом гепу та прогнозом зміни напряму, швидкості й рівня

відсоткових ставок. Отже, необхідною умовою використання зазначеного

підходу до управління банком є наявність надійного прогнозу (або можливість

одержати такий прогноз) та передбачуваність економічної ситуації. Якщо

спрогнозувати зміну відсоткових ставок неможливо, наприклад через

нестабільність економічної ситуації, менеджментові банку безпечніше

застосувати стратегію нульового гепу, значно знизивши завдяки цьому

відсотковий ризик.

Показники гепу легко розрахувати, якщо відомі характеристики потоку

грошових коштів кожного фінансового інструмента, використовуваного при

формуванні активів та зобов'язань банку. Геп дозволяв контролювати розмір

відсоткового ризику протягом розглядуваного проміжку часу, а також

оцінювати можливі зміни маржі банку.

3.3 Метод кумулятивного ГЕПу

Розрахунок кумулятивного гепу дає змогу не лише аналізувати

співвідношення чутливих активів і зобов'язань у певний момент часу

(статичний аналіз), а й водночас враховувати часовий компонент (динамічний

аналіз). Для цього в кожному з інтервалів, на які поділено досліджуваний

період (часовий горизонт), зіставляються чутливі активи та зобов'язання й

обчислюється розмір гепу. Алгебраїчна сума (з урахуванням знака) гепів у

кожному з періодів являє собою кумулятивний (нагромаджений) геп. Отже,

кумулятивний геп — це різниця між загальним обсягом чутливих активів і

зобов'язань, які протягом часового горизонту можуть бути переоцінені.

Кумулятивний геп — інтегральний показник, що відбиває ступінь ризику

відсоткових ставок, на який наражається банк протягом розглянутого часового

горизонту. Банк може управляти цим ризиком, установлюючи ліміт гепу як

максимально допустимий його розмір та приводячи структуру чутливих активів

і зобов'язань у відповідність з установленим лімітом. При оцінюванні ризику

відсоткових ставок обчислюється коефіцієнт гепу як відношення чутливих

активів до чутливих зобов'язань:

h = ЧА : ЧЗ. (3.2)

Якщо коефіцієнт гепу більший за одиницю, то це означає, що геп

додатний, якщо менший — то геп від'ємний. Якщо коефіцієнт дорівнює одиниці,

то геп нульовий.

Але ні абсолютна величина кумулятивного гепу, ні коефіцієнт гепу не

дають уявлення про те, яка частина активів чи пасивів банку залежить від

зміни відсоткової ставки. Тому наступним кроком у застосуванні методу є

обчислення індексу відсоткового ризику.

Індекс відсоткового ризику ІВР дорівнює відношенню кумулятивного гепу

kGAP в кожному з періодів до розміру працюючих активів ПА і виражається у

відсотках:

ІВР=kGAP / ПА * 100. (3.3)

Індекс відсоткового ризику показує, яка частина активів (якщо геп

додатний) чи пасивів (якщо геп від'ємний) наражається на ризик зміни

відсоткової ставки і може змінити свою вартість, а отже, вплинути на

загальний прибуток банку. Установлюючи ліміт індексу відсоткового ризику,

банк обмежує рівень ризику відсоткової ставки, який він вважає за доцільне

на себе взяти.

Інший напрямок використання методу кумулятивного гепу полягає в тому,

щоб наближено обчислити, як очікувані коливання відсоткових ставок

вплинуть на рівень маржі банку. Абсолютна величина зміни маржі (прибутку)

визначається базовим співвідношенням:

( П ( (r * kGAP (3.4)

Здебільшого при розрахунках зміни рівнів відсоткових ставок подаються в

базисних пунктах. Узявши до уваги при обчисленнях знак «+» чи «-»

показників (r та kGAP, можна визначити напрям зміни прибутку. Додатне

значення (r вкаже на збільшення прибутку і буде результатом підвищення

ставок при додатному гепІ або зниження ставок при від'ємному гепі. Від'ємне

значення (г означатиме зниження процентного прибутку банку, зумовлене

підвищенням ставок при від'ємному гепі або їх зниженням при додатному гепі.

Висновки

Опрацювавши матеріали курсової роботи і отримавши поглиблені знання з

даної теми ми можемо зробити певні висновки. Так запропонована нами

методика геп-менеджменту повинна вдосконалити роботу менеджерів АППБ

“Аваль”. На жаль кожна методика має свої недоліки. Зокрема є проблема

практичного впровадження методики, що викликано особливостями нашої

економіки та безпосередньо відмінностями АППБ “Аваль”.

Головна ідея геп-менеджменту полягає в тому, що розмір та вид гепу

мають відповідати прогнозам зміни відсоткових ставок і робочому циклу, а

також загальним принципам розвитку економіки. Як відомо, в економічному

циклі вирізняють чотири основні стадії розвитку: зростання (підйом); пік;

зниження ділової активності (спад); найнижча точка циклу.

На ранніх стадіях економічного зростання геп має бути додатним,

оскільки очікується підвищення ставок. Далі розмір гепу зменшують,

подовжуючи строки проведення активних операцій і скорочуючи строки виплат

за пасивами. У стадії піку слід перейти до від'ємного гепу, що дасть змогу

зафіксувати ставки за активами на рівні піку, а скорочення строків за

пасивами дозволить зменшити відсоткові витрати. На ранніх стадіях спаду,

коли очікується зниження відсоткових ставок, геп має бути від'ємним. На

подальших стадіях спаду потрібно поступово перейти до додатного гепу,

скоротивши строки надходжень за активами І подовживши строки виплат за

пасивами. Додатний геп зберігається і в разі досягнення найнижчої точки

циклу, коли ставки за пасивами фіксуються на найнижчому рівні і

скорочується тривалість проведення активних операцій, завдяки чому згодом

можна буде реінвестувати активи під вищу ставку.

Зауважимо, що прогнози не справджуються негайно:

зміни ставок досягаються не відразу. Якщо напрямок руху відсоткових

ставок може бути передбачений правильно, то час зміни та розміри

спрогнозувати важко. Застосування стратегії гепу потребує достатньої

тривалості відсоткових циклів, аби вистачило часу скористатися перевагами.

Реальне життя не дає банкам необмеженої гнучкості у виборі джерел

фінансування та напрямків кредитування. Фінансові ринки ще далекі від

досконалості, а позичальники дедалі частіше складають прогнози, які

збігаються з банківськими. Досвід показує, що концепція циклу відсоткових

ставок набагато простіша в теорії, але не завжди підтверджується дійсними

коливаннями ставок протягом ділового циклу, тривалість якого, до того ж,

важко виміряти. Той факт, що рух відсоткових ставок та ринку облігацій

важко спрогнозувати, переконливо довела практика, але все ж таки ці зміни

виявились більш передбачуваними, ніж коливання ринку акцій.

Отже, геп-менеджмент на практиці має ряд істотних недоліків. Розглянемо

їх докладніше.

1. Навіть нульовий геп не гарантує повного захисту від ризику, оскільки

ставки за активами та зобов'язаннями можуть змінюватись по-різному. У

періоди економічного підйому ставки за активам зростають швидше, ніж ставки

запозичення. Під час спаду зниження ставок за зобов'язаннями випереджає

відповідні зміни у ставках за активами. У цілому ставки за активами мають

тенденцію змінюватися швидше, ніж ставки за зобов'язаннями, а між моментами

зміни ставок існує розрив у часі (лаг).

2. Методи управління гепом потребують наявності точного та надійного

прогнозу мінливості відсоткових ставок, який є необхідною умовою

ефективного застосування розглядуваного підходу. Водночас абсолютно точний

прогноз зміни всіх параметрів ставки — напряму, швидкості та розміру —

отримати неможливо. Дві основні характеристики відсоткових ставок —

мінливість і непередбачуваність — значно ускладнюють використання стратегії

гепу у процесі управління банком.

3. Ефективність управління кумулятивним гепом значною мірою залежить

від правильності вибору часових інтервалів. Нелегко визначити момент, коли

конкретні види активів та зобов'язань мають бути переоцінені. Крім того,

вибір планових періодів, протягом яких проводиться балансування активів і

пасивів, чутливих до змін ставки, досить суб'єктивний, що може призвести до

несприятливих наслідків, коли окремі статті балансу потрапляють у проміжки

між періодами переоцінювання.

4. Перехід від додатного гепу до від'ємного, і навпаки, потребує

певного часу. Проте банки не завжди мають у своєму розпорядженні фінансові

Інструменти та механізми, які б дозволили зробити це швидко. Отже,

ефективність застосування геп-менеджменту знижується.

Перелічені недоліки значно ускладнюють процес управління гепом і

збільшують ризик фінансових втрат, тому більшість банківських менеджерів у

процесі управління відсотковим ризиком застосовують методи штучного

хеджування — проводять операції з похідними фінансовими інструментами.

Список використаної літератури

1. Про банки та банківську діяльність: Закон України згідно постанови ВР

№325/2000 – ВР від 07.12.2000р.

2. Про затвердження Інструкції з бухгалтерського обліку депозитних операцій

установ комерційних банків України. Постанова НБУ №418 від 20.08.99р.

3. Інструкція з бухгалтерського обліку операцій з цінними паперами установ

комерційних банків України. Правління НБУ №466 від 30.12.97р.

4. Про кредитування. Положення Національного банку України №246 від

28.09.95р.

5. Про затвердження Положення про механізми рефінансування комерційних

банків України. Постанова Правління НБУ №484 від 15.12.2000р. Із змінами,

внесеними згідно з Постановою Нацбанку N 121 ( z0121-01 ) від 22.03.2001

6. Про затвердження "Правил організації фінансової та статистичної

звітності банків України". Постанова Правління НБУ від 12.12.97р.

7. Інструкція Про порядок регулювання та аналіз діяльності комерційних

банків. Постанова Правління від 14 квітня 1998р. №141

8. Положення про організацію внутрішнього аудиту в комерційних банках

України. Постанова Правління НБУ №114 від 2003.1998р.

9. Правила бухгалтерського обліку процентних та комісійних доходів та

витрат банків. Постанова Правління НБУ №316 від 35.09.1997р.

10. Положення про порядок формування і використання резерву для

відшкодування можливих втрат за кредитними операціями комерційних банків.

Постанова Правління НБУ №122 від 27.03.1998р.

11. Ачкасов А. И. Типы валютных операций и другие виды сделок на

международном денежном рынке.- М.:Консалтбанкир,1994.

12. Банковские учреждения в развивающихся странах./ Под ред. Крис Дж.

Барлтроп и Дианы МакНоттон. Том 1, 2. Всемирный банк Вашингтон, 1994.

13. Банковское дело./ Под ред. Лаврушина. – М., 1992.

14. Банковское дело: стратегическое руководство.-М.: АО

“Консалтбанкир”,1998.

15. Банківські операції/ Під ред. Мороза. –К.:КНЕУ, 2000.

16. Вступ до банківської справи / Під ред. Савлука. – К.: Лібра,1998.

17. Основы банковского дела / Под ред. Мороза – К.,1994.

18. Финансовые фьючерсы / Под ред. Кузнецова – М.:МГУ,1993.

19. Кредитование / Пер. с англ. – К., 1994

20. Международная торговля: финансовые операции, страхование и другие

услуги / пер. с англ. – К.,1994

21. Буренин А.Н. Рынки производных финансовых инструментов. – М.: Инфра-

М,1996.

22. Валравен К.Д. Управление рисками коммерческого банка. – Мировой банк

реконструкции и развития., 1993.

23. Вітлінський В.В. Наконечний С.І. Ризик у менеджменті. – К.: ТОВ

“Борисфен-М”, 1996

24. Де Ковни Ш. Стратегии хеджирования. – М.: Инфра-М, 1996.

25. Жезлов А.И. Кредитная политика коммерческого банка. – М.,1998.

26. Примостка Л.О. Банківський менеджмент. Хеджування фінансових ризиків. –

К.:КНЕУ, 1998.

27. Примостка Л.О. Фінансовий менеджмент у банку.- К.:КНЕУ,1999.

28. Роуз Питер. Банковский менеджмент. – М.: Дело Лтд, 1995.

29. Синки Дж. Управление финансами в коммерческих банках. – М.,1994.

30. Тимофеев Л.А. Финансовые фьючерсы. – М.:МГУ,1997

Страницы: 1, 2, 3