Банк Англии

Банк Англии

вступ.

У будь-якій сучасній економіці центральний банк грає винятково важливу

роль. Особливо вірно це ствердження по відношенню до Банку Англії, по-

перше, в силу тієї винятково важливої ролі, яку грає у Великобританії

банківський сектор, і по-друге, у силу того, що Лондонський Сіті зараз є

одним із провідних міжнародних фінансових центрів сучасного світу. Банк

Англії формально не є незалежною фінансовою установою, Казначейство

Сполученого Королівства має право віддавати розпорядження Банку. Але

звичайно Казначейство не використовує це право, за винятком критичних

випадків або принципових рішень про структуру Банку Англії.

У силу історичної традиції Банк Англії не прагне до високого ступеня

регулювання банківської системи. Проте, після кожної банківської кризи

ступінь втручання зростала. Так як традиції державного регулювання не дуже

глибоко укорінені в англійській економіці ( навіть сам Банк Англії виникнув

і тривалий час розвивався як приватний банк), а також у силу

консервативного поводження, роль Банку часто недооцінюється. Проте Банк є

цілком сучасним інститутом, мабуть одним із самих професійних центральних

банків усього світу і непогано справляється з динамичним життям

лондонського Сіті.

[pic]

Історія Банку Англії

Банк Англії - самий старий центральний банк світу. Даний інститут

появився наприкінці сімнадцятого сторіччя в Англії, у результаті так званої

угоди між майже збанкрутілим урядом і групою фінансистів.

Банківська система Англії 1690-х років складалася з кредиторів-

банкірів, що надавали кредити з позичкових засобів, і ювелірів, що приймали

золото на депозити і потім надавали позичку. У 1688 році дорога

громадянська війна нарешті закінчилася, і на трон Англії зійшов король

Вільгельм ІІІ . До влади прийшла політична партія, що проводила політику

меркантилізму і грабіжницького захоплення колоній. Самим серйозним

противником Англії була Французька Імперія і незабаром Англія розв'язала

піввікову війну.

Політика мілітаризму виявилася дуже дорогою, і в 1690-х Англійський

уряд виявив, що казна виснажена і грошей нема. Виявилося неможливим для

уряду спонукати людей купувати його облігації після стольких років війни.

Зібрати податки по більш високим ставкам також не представлялося можливим.

Тоді в 1693 році був створений комітет Палати Общин, із метою пошуку

способів одержання грошей для уряду. Тоді ж появився шотландський фінансист

Вильям Петерсон[1], що запропонував від імені своєї фінансової групи цілком

новий план уряду. В обмін на визначені привілеї з боку держави, Петерсон

запропонував створити Банк Англії, який би випустив нові банкноти і покрив

дефіцит. Таким чином, була укладена угода. Відразу ж після ствердження

Банку Парламентом у 1694 році сам король Вілтгельм ІІІ і деякі члени

Парламенту поспішили стати акціонерами нової " грошової фабрики".

Спочатку в банку було 19 співробітників. Капітал Банку представляв із

себе перший державний борг Великобританії.

Вильям Петерсон зажадав від англійського уряду присвоїти новим

банкнотам статус законного платіжного засобу. Британський уряд відмовив,

заявивши, що це " зайшло занадто далеко", але Парламент дав новому Банку

привілей утримувати урядові внески і випускати нові цінні папери для оплати

урядового боргу.

Банк Англії відразу ж випустив нових грошей на суму 760 000 фунтів

стерлінгів, що пішли на оплату боргу. Це викликало стрибок інфляції, і за

два роки Банк виявився цілком неплатоспроможним, що дало визначені переваги

приватним ювелірам. Банкноти Банку Англії могли бути вільно обмінені на

металеві монети , що оберталися.

У 1696 році Банк Англії, керований магнатами правлячої політичної

партії Whig, зіткнувся з погрозою конкуренції. Партія Торі спробувала

заснувати новий National Land Bank і хоча даний захід не вдався, Банк

Англії відразу ж почав приймати заходи. У наступному році Парламент прийняв

закон, що заборонив заснування в Англії значних банків. Відповідно до цього

ж закону, підробка банкнот Банку Англії каралась стратою.

У 1708 році закон ще більш посилився. Тепер стало незаконним випускати

векселя на пред'явника, ( це право було дано тільки Банку Англії) і

створювати компанії, що складаються більше чим із 6 чоловік( партнерів), а

також надавати короткострокові кредити терміном до 6 місяців. Таким чином,

конкурентами Банку Англії могли стати маленькі банки з числом учасників

менше семи.

Незважаючи на ці умови, Банк Англії все-таки зіткнувся із сильними

конкурентами з боку партії Торі під час перебування на престолі королеви

Ганни. У 1711 році була створена Компанія Південного моря ( South Sea

Company), очолювана прем'єр-міністром Робертом Харлей, що стала сильним

конкурентом Банку Англії, але вона збанкрутувала вже через дев'ять років.

Це банкрутство піддало Банк Англії тиску з боку вкладників, і банку було

надано право призупиняти платежі монетами. Подібному тиску Банк Англії

піддався під час вступу на престол Бонни Принца Чарли в Шотландії. І знову

Банк Англії призупинив платежі.

У 1734 Банк переїхав у спеціально для нього збудований будинок на

Threadneedle Street у центрі лондонського Сіті. Пізніше по імені цієї

вулиці він одержав своє прізвисько: Old Lady oF ThreadneedleStreet.

В другій половині XVIII сторіччя появилися приватні банки, які

випускали векселя. До 1793 року їх нараховувалося біля 400. Фінансування

війн , що тривають поколіннями, із Францією, що почалися в 1790-х, привело

до припинення платежів монетами третьою частиною банків Англії в 1793 році,

а потім і самим Банком Англії в 1797 році. Пізніше до них приєдналися й

інші банки.

Це припинення тривало 24 року аж до завершення війни з Францією. Під

час цього періоду до 1821 року банкноти Банку Англії служили дійсними

грошима ( хоча ще не узаконене), а після 1812 до кінця цього періоду стали

законним платіжним засобом. Як і очікувалося, у цей період появився ряд

ненадійних банків. У 1797 році в Англії й Уельсі було біля 280 «country»

банків, а до 1813 року їхнє число перевищувало 900. До 1816 року загальне

число банкнот склало 24 мільйона фунтів стерлінгів, збільшившись вдвічі в

порівнянні з 1797 роком.

Цей період не міг не відбитися і на становищі справ Банку Англії. Його

прибутки знизилися, а коли платежі відновилися в 1821 році, акції Банку

впали на 16%.

У 1826 був виданий так званий Country Bankers' Act oF 1826, що обмежив

монополію Банку на друкування банкнот та випуск векселів на пред’явника

районом у радіусі 65 миль від Лондона і дозволив створення інших банків

поза цим регіоном, які могли теж випускати свої банкноти. Одночасно цей акт

дозволив Банку створювати свої філії в усіх районах Англії.

Таким чином, монополія Банку Англії зберігалася, а конкуренції майже

не було. У 1833 році були дозволені послуги по прийому депозитів. Надалі

«country» банки, що раніш могли обмінювати свої банкноти на металеві гроші,

одержали право обмінювати їх на банкноти Банку Англії. Усі ці зміни

підсилили позиції Банку Англії, і з цього моменту він функціонував як

повноцінний універсальний банк, а «country» банки зберігали свої резерви в

Банку[2].

У зв'язку з подальшим ускладненням діяльності Банку Bank Charter Act

of 1844 зажадав від Банку ведення двох видів обліку: по власне банківській

діяльності Банку і по його емісійній діяльності. Ця система продовжує

функціонувати і зараз.

Згідно цього Банківського акту Р. Піля 1844р. Банк Англії

одержав монополію емісії банкнот у законодавчому порядку. Ні один

новостворений банк не мав права випускати банкноти , а емісія вже існуючих

банків обмежувалась її розвитком на момент прийняття акту. Таким чином, був

створений інститут, який міг забезпечити більш високу стабільність

грошового обігу на тому етапі розвитку капіталізму, коли відбувалося масове

створення нових акціонерних товариств і посиленими темпами йшов розвиток

торгівлі як усередині країни, так і за її межами. Старі банкноти , що ще

оберталися , були поступово вилучені і замінені новими, випущеними Банком

Англії. Закон 1844 року установив величину грошової маси, вираженої в

банкнотах і не забезпеченої золотими монетами або золотими злитками, що

зберігаються в сейфі Банку Англії. Завдяки цьому повинна була бути

відвернена надмірна емісія банкнот, що сприяло б адекватному забезпеченню

потреб господарчої системи в грошовій масі. Такий розвиток привів до тому,

що емісія банкнот стала відокремлюватися від іншої комерційної діяльності

банку (наприклад, надання кредитів під забезпечення, як земельні

володіння), яка поступово скорочувалася, і Банк Англії по характеру все

більше ставав схожим на центральний банк. До кінця ХІХ сторіччя банкнотна

емісія майже повністю була зосереджена в руках Банку Ангдії, хоча з

законодавчої точки зору єдиним банком з правом емісії він став тільки в

1921 р. після прийняття парламентом відповідного рішення

Проте в зв'язку з декількома фінансовими кризами в 19 сторіччі Банк

почав відходити від комерційної банківської діяльності і переходити до

спроб регулювання рівня процентної ставки. Одночасно він перетворився в

кредитора останньої інстанції для банків у скрутному становищі. До часу

кризи банку Баринг в 1890 року, коли Банк Англії зміг успішно запобігти

погрозі усій банківській системі Англії, техніка регулювання досягла

високого рівня розвитку і була прикладом для центральних банків інших країн

.

Під час Другої Світової Війни основною функцією Банку було

фінансування державного боргу, якій зрос із 1 мільярда фунтів стерлінгів до

7. Одночасно був уведений контроль валютообмінних операцій, що зберігався

до 1979

У 1946 році лейбористський уряд здійснив націоналізацію Банку шляхом

викупу акцій в обмін на 3-%-ві облігації державної позики по відношенню

1:4, що привела його в розряд «публічних корпорацій». Акціонерний капітал

був переданий Казначейству, а його колишні власники одержали щедру

компенсацію у вигляді державних облігацій, що по сумі в чотири рази

перевищували номінальну вартість акцій. Банк, таким чином, не став частиною

урядового апарата, але був уповноважений «запитувати інформацію в банкірів

і давати їм рекомендації [3]». З санкції Казначейства, Банк Англії міг

«видавати директиви будь-якому банку з метою забезпечити виконання таких

рекомендацій або прохань». За минулі роки ( до 1976 р.), банк жодного разу

не скористався цим правом, тому що усі «прохання» виконуються, по вираженню

одного американського банкіра, із «релігійною неукоснительностью».

У результаті колапсу декількох «додаткових» банків у 1973 році і

банківської кризи був виданий Банківський Акт 1979 року, що дав Банку

Англії право наглядати за операціями так званих «Визнаних банків і

лицензованих депозитних установ» ( Recognised Banks and Licensed Deposit

Takers ), що мали право на залучення коштів від населення. Після того як у

1984, Johnson Matthey Bank, значний банк і важливий учасник Лондонського

Золотого Ринку, почав відчувати серйозні труднощі, у жовтні 1987 року в акт

1979 року були внесені важливі доповнення і зміни.

Сучасні функції Банку Англії

Банк Англії, як і центральні банки інших країн, у цей час знаходиться

в центрі фінансових і економічних перемін, що вимагають від них нових

зусиль по адаптації до мінливих умов. Це викликає необхідність внесення

принципових змін у їхні функції, організацію і технологію, а також

радикально нового підходу до міжбанківської кооперації і міжнародного

співробітництва.[4]

Численні функції, що виконує Банк Англії можна розділити на дві

групи:

1. група - прямі фахові обов'язки, що випливають із банківського статусу(

депозитно-позичкові, розрахункові й емісійні операції);

2. група - контрольні функції, за допомогою яких держава здійснює втручання

в грошово-кредитну систему, намагаючись впливати на хід економічних

процесів.

У цій своїй ролі Банк Англії виступає, спираючись головним чином на

традиції, а не на правові норми. Різноманітні правила і процедури, що

регламентують діяльність кредитно-банківських установ, встановлені в

порядку «джентльменських угод» між цими установами і Банком Англії.[5]

Специфіка взаємовідносин між державою, його центральним банком і

приватними банками дозволяє охарактеризувати Банк Англії одночасно як

«праву руку в Сіті і як представника Сіті в уряді». Ця двоїста роль Банку

Англії дає уряду можливість проводити вільну грошово-кредитну політику

більш гнучкими засобами, а фінансової олігархії Сіті впевненість у тому, що

їхні інтереси будуть відстоюватися при будь-якому уряді і будь-якому

економічному курсі.

Зупинимося докладніше на окремих функціях Банку Англії.

Існує множина функцій, але усі вони покликані на досягнення трьох

головних цілей. З-поміж них:

1. Підтримка вартості національної валюти, головним чином за допомогою

операцій на ринку, узгоджених з урядом, - іншими словами,

здійснення грошової політики;

2. Забезпечення стабільності фінансової системи через прямий контроль

над банками й учасниками фінансових ринків Сіті і забезпечення

стійкої й ефективної системи платежів;

3. Забезпечення і підвищення ефективності і конкурентноздатності

фінансової системи усередині країни і зміцнення позицій

Лондонського Сіті в якості провідного міжнародного фінансового

центру.[6]

Як будь-який інший банк, Банк Англії надає ряд послуг своїм клієнтам.

Проте клієнти Банку Англії відрізняються від клієнтів інших банків. Можна

виділити 3 найбільш важливі групи клієнтів:

1. Комерційні банки. Усі клирингові банки мають рахунки в Банку Англії. В

операціях клірінга використовуються рахунки клирингових банків у Банку

Англії. Банки зобов'язані мати визначену суму на рахунку, і не мають

права перевищувати її.( Всі банки, які здійснюють діяльність у

Великобританії, утримують 0,35% від суми усіх своїх депозитів на рахунку

( депозиті) Банку Англії ). Ця норма резервів і забезпечує головне

джерело прибутку Банку Англії.

2. Центральні банки інших країн мають рахунку і тримають золото в Банку

Англії і можуть вести справи в Лондоні через Банк Англії.

3. Уряд тримає рахунки в Банку Англії, таким чином, платежі, податки в

бюджет і платежі з бюджету на соціальні потреби проходять через рахунки

Банку Англії.[7]

ВІДПОВІДНО до вищесказаного можна виділити перші три функції Банку

Англії:

1. Банк Англії служить банком для комерційних банків

2. Банк Англії служить банком для інших центральних банків

3. Банк Англії служить банком для уряду

Інші функції Банку Англії:

4. Здійснення монетарної політики. Банк Англії радить із приводу методів

політики і відповідальний за її виконання.

5. Здійснення емісії банкнот

6. Здійснення валютних операцій і контролю, керування золотовалютными

резервами країни від імені Казначейства.

7. Здійснення нагляду за кредитними установами, валютними і кредитними

ринками, в цілому за банківською системою.

8. Збір статистичної інформації про грошову масу і діяльність банків.

9. Банк Англії - член Європейського Валютного Інституту ( EMI - European

Monetary Institute)- це початкова стадія Європейського центрального

банку, що буде затверджений у 1998 році.[8]

Банк Англії має формальну незалежність від уряду, хоча працює під

керівництвом Міністерства Фінансів. Термін повноважень керуючого Банку

Англії не залежить від зміни уряду.

Роздивимося докладніше деякі з функцій.

q Дуже складну роль Банку Англії доводиться виконувати, здійснюючи контроль

і регулювання грошово-кредитної сфери. Пов'язані з цим функції втягують

Банк в орбіту національної економічної політики, де, крім глибоких

професійних знань, потрібне вміле політичне маневрування. Коло розумінь,

що стоїть за кожним його кроком, незмінно розширюється і найчастіше буває

суперечливим:

. інтереси внутрішньої грошової політики опиняються в конфлікті з

задачами стабілізації курсу фунта стерлінгів;

. фінансування бюджетного дефіциту шляхом випуску нових позик підривають

антиінфляційні зусилля уряду;

. контроль над обсягом кредитів йде врозріз із стимулюванням конкуренції

серед банків і т.д.

Проте, в Англії грошово-кредитні методи регулювання економіки

залишаються серед найважливіших інструментів державного монополістичного

втручання, а роль у них центрального банку особливо значна в зв'язку з тим,

що в країні практично відсутні впливові кредитні установи, що належать

державі.

Першою ціллю центрального банку є підтримка цінності національної

валюти. Грошова політика покликана сприяти стабілізації реальної вартості

грошової одиниці виміру. У Великобританії грошова політика здійснюється

головним чином за допомогою регулювання процентної ставки.

В цей час поняття “стабільний рівень цін” у більшості країн

наповняється практичним змістом. У більшості з них стабілізацію зв'язують

із дуже низьким рівнем інфляції. У випадку дестабілізації уся провина не

повинна списуватися на слабке керування грошовою політикою або її

практична відсутність. Причини, як правило, криються набагато глибше. Так,

на початку 70-х років цілі короткострокової стабілізації і цінової

стабільності зайшли в суперечність під впливом нафтової кризи і підсилення

вимог профспілок - у цих умовах центральному банку мало, що вдавалося

зробити, щоб виправити становище.

Досягнення цінової стабільності в цей час в Англії має 2 напрямки:

1) досягнення середнього рівня інфляції 2,5% або менше і

2) більш відкритий ( вільний) режим проведення грошової політики.

Проведення монетарної політики, тобто визначення, головним чином,

рівня процентних ставок, що забезпечують досягнення інфляційної цілі,

покладено на Банк Англії і Казначейство ( Банк Англії на відміну від інших

банків не може діяти незалежно від уряду). Прийнятий у 1946 році Акт Банку

Англії дає Казначейству право давати вказівки Банку Англії і, хоча

Казначейство ніколи це право не використовувало, відношення між ними такі,

що фінальне рішення з приводу процентних ставок приймає Міністр Фінансів.

Проте, Банк Англії грає дуже важливу роль в ухваленні рішення. Тепер Банк

Англії публікує квартальний Звіт по інфляції (Inflation Report), що містить

докладний аналіз інформації, а також протокол зустрічі Міністра і Керуючого

публікується через 6 тижнів після їхньої зустрічі із приводу процентних

ставок.

При підготовці Звіту по інфляції і процентним ставкам Банк Англії

бере до уваги внутрішні і зовнішні економічні і монетарні чинники, що

будуть мати відношення до інфляції майбутніх двох років. Рада Банку по

процентним ставкам має інформацію про зміни, що впливають на промисловість

і торгівлю в різноманітних регіонах Англії, надану агентами Банку Англії.

Після того, як рішення про методи грошової політики прийнято, Банк

Англії починає діяти, використовуючи механізми, описані нижче.[9]

Процентні ставки.

Виконуючи свою роль на внутрішніх грошових ринках, Банк Англії

впливає на процентні ставки в короткостроковому аспекті. Будучи банком

уряду і банком банків, Банк Англії спроможний достатньо точно передбачити

характер потоків платежів із рахунків уряду на рахунки комерційних банків

і навпаки, і діяти в залежності від ситуації. Коли потік платежів із

рахунків банків на рахунки уряду перевищує обернений потік, виникає

ситуація, в якій банківські запаси ліквідних активів знижуються, і

з'являється недостача засобів на грошовому ринку. У протилежному випадку

з'являється надлишок готівки, але більш звична ситуація - це поява

дефіциту, що усувається Банком Англії, який встановлює таку процентну

ставку, при якій засоби забезпечуються на кожний день.

Для того, щоб не працювати з кожним банком індивідуально, Банк Англії

використовує облікові будинки в якості посередника. Це спеціалізовані

ділери, які мають запаси торгових векселів і в які головні банки поміщають

зайву готівку. Облікові будинки користуються позиковими послугами Банку

Англії, який може забезпечити готівкові кошти, купивши цінні папери

облікових будинків або надавши їм позички. Ставки, по яких відбуваються ці

операції, впливають на процентні ставки для економіки в цілому. Коли Банк

Англії змінює цю ставку, комерційні банки відразу ж, як правило, змінюють

свою базисну ставку, по який визначається ставка по депозитам і ставка

позичкового процента.

З 6 травня 1997 року Банк володіє оперативним правом регулювання

процентних ставок.[10] Ціллю даного регулювання є забезпечення цінової

стабільності ( відповідно до цільового показника інфляції обумовленим

урядом у бюджетному посланні ) і підтримка урядової економічної політики,

включаючи цілі по забезпеченню економічного росту і забезпеченню

зайнятості. Банк публікує щоквартальний звіт про інфляцію. Ціль

забезпечення цінової стабільності в цей час рахується досягнутої якщо

індекс роздрібних цін приблизно дорівнює 2.5%.

Рішення по процентним ставкам приймаються Банківським Комітетом по

Грошовій Політиці ( Monetary Policy Committee - MPC). Комітет збирається

щомісяця відповідно до визначеного графіка. До складу Комітету входять 4

постійних члени і 4 эксперта, призначуваних Канцлером Казначейства ( він же

міністр фінансів). Голосування здійснюється за принципом: «одна людина -

один голос». У збори комітету можуть приймати участь представники

Страницы: 1, 2