Контрольная: Инвестиционные операции Кб

Контрольная: Инвестиционные операции Кб

Міністерство освіти та науки України

План

Вступ. 3

1. Інвестиційні операції комерційних банків. 4

1.1. Операції комерційних банків на комісійних началах та

за власний рахунок. 4

1.2. Диверсифікація. 6

1.3. Ринки цінних паперів. 6

1.4. Угоди з цінними паперами. 8

2. Банківська система України в інвестиційній діяльності. 10

Висновок. 17

Список літератури. 18

Вступ

Домінуюча функція банків – кредитування є одним з найважливіших чинників

економічного розвитку. Але однобічний підхід до управління ресурсами –

принципова помилка менеджменту.

По-перше, не завжди всі наявні кошти можуть бути розміщені у вигляді

кредитів, а дисбаланс активно-пасивних операцій призводить до втрати

потенційних доходів.

По-друге, значна частина кредитів найчастіше є неліквідною, істотна їхня

частка може бути не повернута позичальником (особливо за умов нестабільної

економіки),природним наслідком чого є загальна нестабільність банку.

По-третє, діяльність більшості банків (принаймні дрібних і середніх)

стосується певного економічного регіону. Отже, зниження ділової активності в

ньому дестабілізує стан кредитного портфеля. Тому вибір активних операцій

банку повинен бути тісно пов‘язаний з інвестиційним перерозподілом вільних

ресурсів на грошових ринках і ринках капіталів.

Фінансові інструменти інвестицій, фактори їх вибору, характеристики

використання, показники ефективності вкладень істотно різняться. Економічну

сутність і ринкову форму інвестиційних процесів, як правило, розглядають з

різних позицій, що визначає й їх класифікацію. Проте при аналізуванні, у

першу чергу, повинні домінувати практичні потреби синтезу методологій і

методик раціонального управління. З одного боку, це забезпечує достатню

універсальність, з іншого – можливість пошуку конструктивних рішень. У цьому

плані доцільно виділити такі типи банківських інвестицій:

· інвестиції у сферу економічних проектів (промисловість, транспорт,

будівництво, сільське господарство);

· інвестиції в цінні папери;

· інвестиції в передові технології й у невиробничу і нематеріальну

сферу (мистецтво, навчання та ін.) [1, C.195-197]

1. Інвестиційні операції комерційних банків.

В законі України “Про інвестиційну діяльність” інвестиції трактуються як усі

види майнових та інтелектуальних цінностей, які вкладаються в об‘єкти

підприємницької і інших видів діяльності, в результаті яких утворюється

прибуток або здобувається соціальний ефект.

В світовій практиці виділяють прямі та портфельні інвестиції. Під прямими

розуміють інвестиції в основний капітал, а також приріст товарно-матеріальних

запасів. Портфельні інвестиції – це інвестиції в цінні папери, випущені

приватними компаніями або державою, в банківські депозити та ощадні

сертифікати.

1.1. Операції комерційних банків на комісійних началах та за власний рахунок.

Під інвестиційними операціями банків звичайно розуміють операції банків з

цінними паперами. Розрізняють операції, які здійснюють банки на комісійних

началах та за власний рахунок.

Купля-продаж цінних паперів на комісійних началах може бути розглянуто, як

посередницька діяльність банка, при якій він виступає по дорученню клієнта

(по домовленості банк може діяти від свого імені і за його рахунок). Клієнт

може доручити банку купити акції конкретної фірми за мінімальною ціною. При

цьому банк не повинен інформувати клієнта, де і у кого він їх покупає. Папери

можуть бути закуплені на біржі або ж банк може продати їх клієнту з власних

запасів. Головне – щоб ціна співпадала з біржовим курсом. По аналогії, при

дорученні клієнта про продаж яких-небудь цінних паперів по максимальній

вартості банк може закупити їх для себе, спираючись на діючий курс.

Здійснюючи угоду без прилучення власного капіталу, банк за свої послуги

отримує комісійні, які звичайно встановлюються в процентах від суми угоди.

Якщо ж банк залучає власні кошти, купуючи для себе цінні папери, які йому

доручено було продати, або при дорученні купити, продає їх із власних

запасів, комісійні йому не виплачуються. Інтерес банка заключається в різниці

курсів цінних паперів, що продаються і покупаються. В цих питаннях першорядне

значення здобуває інформація про курси цінних паперів у різних покупців та

продавців.

Часто банки звертаються до операцій з цінними паперами за свій рахунок з

ціллю нівелювати несприятливу зміну курсів. Крім того, багато розвинутих

компаній мають практику доручати банкам усувати небажаний вплив коливань

курсів за допомогою закупок певних цінних паперів.

В складі інвестиційних операцій банка розрізняють емісійні операції, так

званий “андеррайтінг”. Компанія-емітент цінних паперів, бажаючи розмістити

їх, може піти двома шляхами. Вона може діяти самостійно, для чого їй

знадобиться відмінне знання ринку та наявність надійних зв‘язків з можливими

покупцями. Або ж може звернутися за допомогою до банку. В останньому випадку

компанія заключає з банком договір, по якому банк приймає емітовані цінні

папери з ціллю їх продажу, але при цьому зразу не виплачує клієнту нічого. По

мірі реалізації банк передає емітенту гроші з відрахуванням комісійних.

Нерозміщені цінні папери повертаються клієнту.

Проведення інвестиційних операцій – це показник високого рівня розвитку

економіки. Чим вище цей рівень, тим більша кількість суб‘єктів ринку

потребує послуг банків по операціям з цінними паперами, і тим ширше спектр

самих цих операцій. В нашій країні в умовах становлення ринка цінних паперів

поки тільки крупні організації можуть прибігати до послуг банків в

інвестиційній сфері, але поступово коло подібних клієнтів буде розширюватися,

чому в немалій мірі буде сприяти розвиток нових видів банківських операцій з

цінними паперами.

Як уже відзначалося вище, усі цінні папери, які має або купує банк за власні

кошти, діляться на дві великі групи:

1. первинний резерв (або інвестиції).

2. вторинний резерв.

Цінні папери, які відносяться до первинного резерву і являються безпосередньо

інвестиціями, служать для забезпечення прибутковості для банка. Існує велика

кількість цінних паперів, які приносять достатній прибуток своїм володарям.

Це, як правило, стосується цінних паперів, які забезпечують приплив коштів

протягом відносно тривалого часу. Висока прибутковість цінного паперу

звичайно негативно позначається на її надійності і, відповідно, ліквідності.

Але це не завжди так.

Цінні папери, які відносяться до вторинного резерву, призначені для

підтримання ліквідності банка. Як правило, ліквідні активи не приносять

великих прибутків. Але це все не значить, що цінні папери, які приносять

великі прибутки, автоматично повинні бути віднесені до первинного резерву.

Ліквідність цінних паперів багато в чому залежить від строків погашення. Чим

менший цей строк, тим більш ліквідним є забов‘язання. Цінні папери з

тривалим строком погашення приносять найбільший прибуток, однак, сполучені с

більш великим ризиком, пов‘язаних із зменшенням їх ринкової вартості в

результаті можливих змін ставок грошового ринку.

Таким чином, активи вторинного резерву служать цілям піддержання необхідної

ліквідності банка і реалізуються в випадках надмірного вилучення вкладів або

різкого збільшення попита на кредит. Продаж вторинних резервів знижує

ліквідність банку. Таке положення ліквідується в результаті додаткового

залучення коштів або продажу частини цінних паперів первинного резерву. Отже

активи первинного резерву вирішують проблему не тільки прибутковості, але і,

в певній мірі, ліквідності банка.

Таке поєднання задач прибутковості, які вирішуються за допомогою використання

цінних паперів первинного резерву, виглядає дещо суперечливо. І це дійсно

так, а тому потребує від вищого керівництва банка проведення відповідної

інвестиційної політики, яка повинна бути направлена на підтримку відповідних

пропорцій між первинним і вторинним резервом цінних паперів, використання

активів обох резервів строго в відповідності з їх призначенням. Таким чином,

одним з напрямків інвестиційної політики комерційного банку є турбота про

підтримку ліквідності.

Другий напрямок – це забезпечення прибутковості інвестицій. Як було

відзначено вище, проблема прибутковості вирішується за рахунок активів

первинного резерву, які повинні здобуватися з таким розрахунком, щоб не

тільки приносити відповідний прибуток, але й мінімізувати ризик, властивий

операціям з цінними паперами.

1.2. Диверсифікація.

Самий надійний метод зниження подібного ризику – диверсифікація.

Диверсифікація – це розподіл інвестиційного портфеля між різними фінансовими

інструментами і іншими активами для зниження ризику. Диверсифікація може

здійснюватися за чотирма основними напрямками:

1. По якості цінних паперів (або емітентам).

2. По строкам погашення.

3. По типу зобов’язань.

4. По географії.

Сьогодні банки здобувають величезну кількість цінних паперів, емітентами яких

є різні за рівнем надійності фірми, компанії, державні інститути. Ступінь їх

надійності визначає не тільки якість самого цінного паперу, але і його ціну.

Ідеально було б купувати активи особливо фінансово стійких суб‘єктів ринку,

однак, це не завжди можливо внаслідок нестачі ресурсів. Тому задачею банку в

цьому плані становиться таке придбання менш якісних цінних паперів, яке б

дозволяло максимально знизити ризик фінансових втрат для банку. Цього можливо

досягти саме за допомогою диверсифікації, тобто покупки цінних паперів

недостатньо високої якості у різних емітентів.

Внаслідок коливання процентних ставок грошового ринку навіть дуже якісні

активи в моменти підвищення процентних ставок не можуть бути продані банком

без збитку для себе. Зменшенню ризику появи таких несприятливих наслідків

слугує диверсифікація цінних паперів по строкам їх погашення. Збалансований

по строкам портфель інвестицій дозволяє вирішувати задачу реінвестування

коштів, що вивільняється в різний час, в інші активи, які вигідні банку.

Диверсифікація у відношенні типів зобов’язань обумовлена різним рівнем

доходів і ліквідності різноманітних цінних паперів, що змушує банки для

досягнення цілей інвестиційної політики враховувати і цей фактор.

Різні політичні потрясіння, непередбачені події у яких-небудь регіонах

неодмінно відбиваються на інститутах, які випустили цінні папери, що

приводить до зміни ринкової вартості цих активів. Тому банки прагнуть

врахувати і географічний фактор.

1.3. Ринки цінних паперів.

Повернемося до безпосереднього розгляду операцій комерційних банків на ринках

цінних паперів. Ринки цінних паперів можна підрозділити на:

1. Ринок цінних паперів, що котируються.

2. Ринок цінних паперів, що не котируються.

3. Ринок державних позик.

Основною організаційною формою ринку цінних паперів, що котируються, є

фондова біржа. На фондовій біржі можуть обертатися тільки цінні папери, які

допущені біржовим комітетом, який звичайно перевіряє відповідність компанії-

емітента відповідним вимогам. Цінні папери організацій, які не відповідають

необхідним вимогам, не можуть бути допущені до обігу на біржі і тому

називаються паперами, що не котируються.

Цінними паперами, які не котируються, торгують на позабіржових

(децентралізованому) ринку, де також обертаються і цінні папери, що

котируються на фондовій біржі.

В Україні діють чотири фондові біржі. Позабіржовий ринок складається з

широкої сітки брокерсько-дилерських фірм і на ньому також виступають активно

банки. Угоди на позабіржовому ринку можуть заключатися як безпосередньо між

двома контрагентами, так і з використанням позабіржових торгових систем, які

дозволяють торговцям в режимі on-line (реального часу) бачити котирування

інших торговців і заключати угоди за допомогою ведення переговорів на екранах

моніторів, які встановлені у офісах, підключені до системи торговців цінних

паперів.

Одним з важливих інструментів паперів, які обертаються на ринку, є акція.

Акція – це цінний папір, який засвідчує про внесення його володарем деякої

суми грошей у капітал акціонерного товариства. Будь-яка акція має номінальну

вартість, яка вказана на ній, та ринкову вартість (або курс), за яким вона

продається і покупається. Ринкова вартість акції визначається великою

кількістю факторів, поміж яких найбільше значення мають такі:

· співвідношення між попитом та пропозицією на них на ринку;

· річний прибуток (дивіденд) по акції;

· норма позичкового проценту.

Ринкова вартість акції розраховується за формулою:

На відміну від акцій, облігації є тільки свідоцтво про надання їх володарем

деякої суми в розпорядження емітента у формі займу. Прибуток по облігаціям

виступає у формі проценту і виплачується до сплати дивідендів по акціям. З

настання строку погашення облігації емітент повертає її володарю номінальну

вартість цього паперу.

Також як і акції, облігації номінальну та ринкову вартість. Курс облігації

визначається тими ж факторами, що й курс акцій, однак, на нього впливають

також номінальна вартість та строк погашення облігації. Тому ринкова вартість

облігації розраховується за формулою:

,

де НВ – номінальна вартість облігації;

n – кількість років, які залишилися до погашення облігації;

П –процент, який сплачується по облігації;

N – норма позичкового проценту.

1.4. Угоди з цінними паперами.

Усі угоди з цінними паперами можна підрозділити на дві великі групи:

Касові угоди. Такі операції припускають оплату цінних паперів негайно, або в

найближчі дні.

Строкові угоди. За ними розрахунки ведуться через визначений період часу.

Строкові угоди бувають трьох видів:

1. Тверді. За умовами таких угод їх учасники

здійснюють куплю-продаж цінних паперів в заздалегідь встановлений строк при

незмінних умовах операції.

2. Умовні. Ці операції припускають право відмови

однієї з сторін, яка бере участь в угоді, від виконання своїх обов‘язків. За що

вона повинна сплатити другій стороні певну премію.

3. Пролонгаційні. В відповідності з умовами цих угод

обидві сторони мають право на продовження операції або відстрочку остаточного

розрахунку.

Серед угод, які мають умовний характер, виділяють чотири основні різновиди

операцій:

1. Угоди з попередньою премією. При таких угодах

покупець цінних паперів може відмовитися від їх покупки, за що виплачує

продавцю певну премію. Ці угоди звичайно здійснюють “бики” (гравці на

підвищення курсів цінних паперів), щоб уникнути збитків, коли в них виникає

сумнів в підвищені курсу.

2. Угоди зі зворотною премією. За умовами цих операцій

продавці зберігають за собою право відмови від продажу цінних паперів, за що

також сплачують покупцю премію. Такі угоди здійснюють “ведмеді” (гравці на

пониження курсу), коли бачать, що курс продаваних цінних паперів

стабілізується або підвищується.

3. Опціон. Він надає одному з учасників угоди право

придбати або продати певну кількість цінних паперів в заздалегідь обговорений

строк і по фіксованій ціні. Таке право купляється однією із сторін і може

реалізуватися або ні по її розсуду при настанні строку в залежності від

усталеного до того часу курсу.

4. Стелаж. При укладанні такої угоди одна із сторін

одержує право вибору покупки або продажу цінних паперів по курсу,

встановленому в заздалегідь встановлених межах.

Пролонгацій ні угоди бувають двох видів:

1. Репортні угоди. За умовами цих угод банк купляє

цінні папери за поточним курсом при умові їх зворотного викупу через

встановлений строк по підвищеному курсу. В результаті такої операції банк

отримує нагороду (репорт), яке дорівнює в різниці в курсах.

2. Депортні угоди. По умовам цих угод банк продає цінні

папери за поточним курсом при умові їх зворотного викупу через встановлений

строк по зниженому курсу. В результаті такої операції банк отримує нагороду

(депорт), яке дорівнює в різниці в курсах.

Крім перерахованих виділяють ще одну угоду, таку як арбітраж з цінними

паперами, що представляє собою одночасну покупку та продаж одного або

подібних фінансових інструментів на різних ринках (в тому числі ринках різних

країн) з ціллю отримання прибутку від розбіжності у цінах.

Таким чином, інвестиційні операції банків є важливим джерелом отримання ними

прибутку, а також дозволяють оперативно вирішувати питання, які зв‘язані з

ліквідністю банківського балансу. Отже, інвестиційна політика банків повинна

бути спрямована на вирішення проблем прибутковості, ліквідності і зв‘язаних з

ними задач зменшення ризику від операцій з цінними паперами, які вирішуються

за допомогою політики диверсифікації [2, C. 378-385].

2. Банківська система України в інвестиційній діяльності

Банківська система України пережила за роки незалежності бурхливий роз­виток.

Сьогодні вона повністю задовольняє потреби економіки у проведенні грошових

розрахунків і здійснює їх практично на світовому рівні. Порівняно з 1991

роком обсяги наданих кредитів зросли в тисячі разів. Кредитування в

на­ціональній валюті значно переважає кредитування в іноземній, і це

свідчення того, що з виходом України з глибокої структурної кризи з'явилася

упевненість у власній фінансовій системі як у виробників, так і у фінансових

інститутів, які обслуговують функціонування реального сектору економіки.

Таблиця І. Інвестиційні кредити комерційних банків в економіку України за

1991—2001 роки

Період	Усього		У тому числі у валюті
			національній		іноземній
	1	2	1	2	1	2
1991	0,97	.	0,97	...	...	...
1992	27	2770	24	2500	3	...
1993	406	1512	385	1600	21	843
1994	1558	383	1199	300	359	1697
1995	4078	262	3029	253	1049	292
1996	5452	134	4102	135	1350	129
1997	7295	134	5195	127	2100	156
1998	8855	121	5102	98	3752	179
1999	11783	133	5715	112	6068	162
2000	19121	162	10222	179	8899	147
2001	27792	145	15393	151	12357	139

Страницы: 1, 2