Банківські ризики

Андеррайтинг надається, як правило, тільки підприємствам, які не мають перед банком зобов'язань по раніше отриманих позичках, і тільки для єдиного виду цінних паперів - іменних промислових облігацій з плаваючою відсотковою ставкою, номінал яких ув'язаний із динамікою ринкової вартості монетарного металу (наприклад золота), забезпечених договором застави майна позичальника, яке не є заставним забезпеченням іншого зобов'язання (боргу), і для яких умовами випуску передбачена можливість конвертації облігацій у звичайні акції підприємства. Такі облігації вважаються у світовій практиці найбільш привабливими для інвестора і надійно захищають права останнього з урахуванням інфляційних процесів.

Особливі умови андеррайтингу:

а) іменні облігації реєструються на ім'я власника. У зазначений умовами випуску строк підприємство має перерахувати обумовлені відсотки на рахунок, указаний власником облігації;

б) плаваюча відсоткова ставка витрат по облігації має бути ув'язана з динамікою базової ставки грошового ринку України, наприклад, облікової відсоткової ставки Національного банку України;

в) номінал облігації має бути виражений двояко: у грошовій формі та у відповідній кількості дорогоцінного металу на момент випуску облігації. Умови випуску повинні передбачати право інвестора при погашенні облігації отримати суму, яка дорівнює ринковій вартості зазначеної в облігації кількості дорогоцінного металу на момент її викупу;

г) гарантією облігацій є договір застави на все майно підприємства, яке не є заставним забезпеченням іншого зобов'язання (боргу), причому враховується не тільки те майно, яким володіє підприємство на момент випуску облігацій, а й все те майно, яке підприємство може придбати в майбутньому;

д) конвертованість облігацій означає право їх власника через визначений термін обміняти облігацію (за його бажанням) на фіксовану кількість простих акцій підприємства, що випустило облігації. Це дає власнику облігацій потенційну можливість отримання додаткового прибутку при зростанні ринкової ціни зазначених вище акцій.

Банк на основі вивчення перелічених документів проводить оцінку надійності облігацій підприємства і можливості їх перерозміщення серед невеликої кількості великих установ-інвесторів (банків, страхових компаній, інвестиційних і пенсійних фондів) або великої кількості дрібних інвесторів через установи банку або серед ділерів, що спеціалізуються на проведенні операцій з цінними паперами, чи продажу облігацій на Фондовій біржі.

Враховуючи нерозвиненість фондового ринку (особливо ринку промислових облігацій) в Україні, однією з головних причин надання підприємствам кредиту у вигляді андеррайтингу сьогодні є зацікавленість самого банку у придбанні таких облігацій для власного портфеля цінних паперів.

У разі прийняття позитивного рішення про надання кредиту у вигляді андеррайтингу установою банку розробляється проект угоди про адеррайтинг, особливе значення в якій необхідно приділити чіткому юридичному формулюванню умов випуску облігацій і спеціальних зобов'язань підприємства перед банком по наданню останньому можливості здійснення необхідного контролю за дотриманням умов випуску.

У банківській практиці інвестиційні операції означають вкладення коштів у цінні папери. Інвестиції певним чином відрізняються від позичок:

Позичка припускає використання коштів протягом відносно короткого проміжку часу з умовою повернення її або її еквівалента. Інвестування передбачає вкладання грошей з метою забезпечення надходження коштів протягом порівняно тривалого часу до того, як вкладені кошти повернуться до власника.

При банківському кредитуванні ініціатором угоди, як правило, виступає боржник, а при інвестуванні - банк, який намагається купити активи на ринку.

При кредитуванні банк часто є єдиним чи одним з небагатьох кредиторів, тоді як при інвестуванні він є одним з багатьох інвесторів.

Кредитування пов'язане з особистими відносинами банку з позичальником, а інвестування є знеособленою діяльністю.

Проте між кредитними та інвестиційними операціями існує тісний зв'язок:

зазначені операції найбільш прибуткові, а значить - найбільш ризиковані;

банки зобов'язані підтримувати оптимальну структуру своїх активів і залежно від економічної ситуації змінювати її на користь кредитів або на користь інвестицій.

До основних цілей інвестицій належать:

а) дохідність вкладень;

б) безпека вкладень;

в) ризик інвестицій;

г) ліквідність вкладених коштів.

Жоден цінний папір не відповідає всім зазначеним цілям.

На сучасному етапі економічного розвитку інвестиційна активність індивідуальних інвесторів та юридичних осіб передбачає вкладення надлишкових (тимчасово вільних) коштів не в один, а у велику кількість інвестиційних об'єктів, генеруючи тим самим певну диверсифіковану сукупність їх.

Такий метод дістав назву «портфельне інвестування» (рис. 2.2).

Інвестиційний портфель - це цілеспрямовано сформована сукупність об'єктів фінансового та/або реального інвестування, призначена для реалізації попередньо розробленої стратегії, що визначає інвестиційну мету.

Управління портфелем потребує зваженого підходу і дає найкращі результати завдяки ретельному аналізу потреб інвестора, а також прийнятних для включення в портфель інвестиційних інструментів. При формуванні портфеля слід зважати на такі умови: необхідний рівень поточного доходу, збереження й приріст капіталу, податкові аспекти, ризик тощо.

Рисунок 2.2 - Портфельне інвестування та його суб'єкти

Кожен із цих чинників та їхні комбінації відіграють вагому роль під час визначення типу портфеля, що відповідає інвестиційним цілям певного інвестора.

За нинішніх умов портфель можна формувати як сукупність певної кількості об'єктів реального іабо фінансового інвестування за рахунок відповідного виду інвестиційних інструментів згідно із чинним законодавством.

Передусім це найважливіші види банківської діяльності, спрямовані на випуск в обіг відповідних фінансових інструментів з метою отримання прибутку.

Головним критерієм при формуванні та подальшому функціонуванні обох видів портфелів є їхня дохідність, і оскільки позикові й інвестиційні операції є найприбутковішими у банківській діяльності, вони мають найбільшу питому вагу у складі активів комерційного банку. Разом із тим належність цих активів до різних портфелів пояснює суттєві відмінності між ними.

Формування й управління кредитним та інвестиційним портфелями тісно взаємопов'язані. Оскільки позикові й інвестиційні операції є для банку найприбутковішими, то зазвичай саме вони істотним чином визначають рівень ризику банківської діяльності. Тож банки зобов'язані підтримувати оптимальну структуру своїх активів і відповідно до економічної ситуації змінювати її або на користь позик, або на користь інвестицій.

Таким чином, особливістю формування інвестиційного портфеля комерційного банку є включення до нього цінних паперів двох рівнів:

- первинні резерви, призначені для отримання доходу;

- вторинні резерви, які можна реалізувати з метою підтримання ліквідності.

Інвестиційна політика банку має передбачати дотримання певної пропорційності між первинним і вторинним резервами цінних паперів і, відповідно, між інвестиційним та позиковим портфелями. «Найліберальнішими», з огляду на чинні законодавчі обмеження, є операції із цінними паперами. Придбання їх дозволене всім, починаючи з індивідуального інвестора і аж до великих фірм і корпорацій. Існують певні обмеження стосовно емісії окремих видів фінансових інструментів. Формування портфеля фінансових активів можна здійснювати за допомогою широкого спектру фінансових інструментів, головними з яких є:

- державні та муніципальні облігації;

- облігації підприємств;

- акції відкритих акціонерних товариств;

- комерційні папери (векселі);

- деривативи (похідні цінні папери);

- депозитні сертифікати, ощадні сертифікати.

Відповідно до цілей інвестування до портфеля включають фінансові інструменти, вкладання коштів у які має різну мету і формування яких зазнає впливу багатьох суб'єктивних та об'єктивних чинників, зокрема:

- фінансових можливостей інвестора (внутрішнє джерело фінансування);

- можливостей залучення зовнішніх джерел фінансування з метою інвестування (вітчизняних та іноземних);

- інвестиційного клімату в державі;

- кон'юнктури інвестиційного ринку;

- особистих якостей інвестора (агресивності економічної стратегії, схильності інвестора до ризику, здатності ефективно керувати портфелем, здатності миттєво реагувати на зміни й ухвалювати відповідні рішення тощо).

Аналіз усіх чинників дає інвесторові змогу обрати одну або кілька цілей, згідно з якими формують інвестиційний портфель. Сформований портфель можна віднести до конкретного типу, що вимагає відповідних методів управління та нагляду. Портфель реальних інвестиційних проектів можна розглядати як певний вид інвестиційного портфеля, який формують окремі суб'єкти інвестиційної діяльності: корпорації, інститути спільного інвестування тощо. Портфелі реальних проектів, що мають забезпечувати розвиток компанії, створення нових робочих місць, за певних обставин дотує держава. Відмітними рисами таких проектів є невисока прибутковість, низька ліквідність, високий рівень ризику через велику капіталомісткість і тривалі терміни реалізації. Формування таких портфелів вимагає багато часу, що зумовлено потребою виконання значного обсягу робіт, пов'язаних із техніко-економічним обґрунтуванням і наглядом за проектами.

В основі портфеля зростання лежать фінансові інструменти, які забезпечують високі темпи збільшення капіталу. До цих активів можуть належати акції підприємств, які велику частку прибутку реінвестують у свою діяльність, унаслідок чого покращуються їх фінансові показники та зростають курсові вартості акцій; акції успішно функціонуючих компаній; акції перспективних підприємств та венчурних (ризикових) компаній (за наявності звичайно певної ймовірності зростання їх курсових вартостей); довготермінові облігації з купонною ставкою, яка може забезпечити зростання ринкової ціни облігації в майбутньому за наявності ймовірності зниження відсоткових ставок; акції недооцінених ринком компаній; похідні фінансові інструменти за наявності ймовірності руху біржових цін на активи, який сприятиме зростанню капіталу, та інші цінні папери.

Портфель доходу формується із цінних паперів, які забезпечують високий рівень поточного доходу за незначного зростання капіталу. До таких фінансових інструментів належать прості та привілейовані акції підприємств, які виділяють на дивіденди значну частину свого чистого прибутку; облігації, векселі та депозитні ощадні сертифікати, які мають вищі відсоткові ставки порівняно із середньоринковими.

Також можна вирізнити і проміжний тип портфеля, який спрямований на отримання дивідендів (відсотків) і зростання курсової вартості цінних паперів (портфель зростання і доходів). Формування даного типу портфеля здійснюють з метою уникнення можливих втрат на ринку цінних паперів як від падіння курсової вартості, так і від низьких дивідендних чи відсоткових виплат. Одна частина фінансових активів, що входить до складу даного портфеля, приносить власнику зростання капітальної вартості, а інша - дохід. Втрата однієї частини може компенсуватися зростанням іншої. До такого типу відноситься портфель подвійного призначення.

Рисунок 2.4 - Основні типи портфелів цінних паперів

До складу портфелю подвійного призначення включаються папери, що приносять його власнику високий дохід при зростанні вкладеного капіталу. У даному випадку мова йде про цінні папери інвестиційних фондів подвійного призначення, які випускають власні акції двох типів, перші приносять високий дохід, другі - зростання капіталу.

Залежно від типу інвестора розрізняють інституційний та індивідуальний портфелі цінних паперів, які формують відповідно інституційні інвестори - юридичні особи та інвестори - фізичні особи.

Також портфелі цінних паперів залежно від методів управління ними можуть класифікуватися як фіксовані (пасивні) та гнучкі (активні) портфелі. Так, фіксований портфель являє собою сукупність цінних паперів, які залишаються на весь період існування портфеля незмінними. Як правило, цей портфель складається з державних цінних паперів. Термін існування фіксованого портфеля визначають останні дані погашення за цінними паперами портфеля. Цей вид портфеля може гарантувати відносно високу безпеку вкладання коштів у цінні папери для інвестора, але не здатний забезпечити високих доходів. На відміну від фіксованого портфеля, формування інвестором гнучкого портфеля передбачає управління даним портфелем упродовж усього періоду його існування згідно з інвестиційними цілями інвестора. Інвестори використовують такі стратегії активного управління портфелем, як перекидання коштів; пошук акцій недооцінених ринком компаній та підприємств, що реорганізуються; спекуляція новими випусками цінних паперів та ін.

Залежно від видів фінансових інструментів, які входять до портфеля цінних паперів, вирізняють комбінований та спеціалізований портфель. Склад останнього обмежується тільки одним видом фінансових інструментів. Тобто спеціалізований портфель може бути у вигляді портфеля облігацій, портфеля акцій, портфеля опціонів тощо. Комбінований портфель включає певну сукупність видів цінних паперів, які обертаються на ринку. Даний портфель може складатися з акцій, облігацій та інших видів цінних паперів.

Метою вкладання інвестором коштів у цінні папери може бути отримання доходу або інша специфічна ціль (доступ через цінні папери до дефіцитної продукції, майнових прав; створення холдингових структур; розширення сфери впливу та перерозподіл власності тощо). Тобто можна виокремити дві основні вигоди, які може отримати інвестор, вкладаючи кошти у цінні папери:

1) дохід від цінних паперів та

2) контроль за підприємствами.

Виходячи з цього, портфелі цінних паперів класифікують (типізують) за цілями інвестування: дохідний портфель та спеціальний портфель.

Дохідний портфель формують задля отримання доходу від цінних паперів чи у вигляді дивідендів, чи у вигляді приросту курсової вартості.

Спеціальний портфель формується інвестором згідно з його специфічними цілями.

У такому випадку існування специфічного портфеля приносить інвестору певні доходи, але не безпосередньо від цінних паперів, які входять до даного портфеля.

Методи формування й оцінювання портфеля цінних паперів є найважливішими у сучасній економічній теорії ринку. Наголосимо, що останніми роками було присуджено кілька Нобелівських премій за розроблення, пов'язані з окремими аспектами цієї проблеми.

2.2 Міжбанківське об'єднання: їх види і характеристика

Банки можуть бути учасниками промислово-фінансових груп з дотриманням вимог антимонопольного законодавства України. Банківське об'єднання створюється за попередньою згодою Національного банку України та підлягає державній реєстрації шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру банків. Міжбанківські об'єднання відіграють усе помітнішу роль у діяльності банківської та кредитної систем. Вони утворюються банками (іншими установами за участю банків) з метою координації та узгодження дій, підвищення ефективності своєї політики, для захисту своїх професійних інтересів та ін.

Перші міжбанківські об'єднання виникли як наслідок становлення величезних промислових монополій (концентрації проми¬лового капіталу) та конкурентної боротьби між банками. Осно¬ними способами створення міжбанківських об'єднань стали:

а) злиття самостійних банків;

б) поглинання одним банком своїх конкурентів.

Нині існує велика кількість різноманітних міжбанківських об'єднань, їх утворення базується як на добровільному об'єднанні амостійних банків (злиття), так і на правах примусового підпорядкування та залежності (поглинання).

Умовно, виходячи із різних критеріїв класифікації, міжбанківські об'єднання поділяються: некомерційного типу, комерційного типу, асоціативні структури, асоціації, спілки, ліги, корпоративні структури, картелі, консорціуми, синдикати на акціонерних засадах на пайових засадах об'єднання комерційного типу, концерни (корпорації»), трести.

а) залежно від складу учасників:

- на суто банківські об'єднання;

- об'єднання змішаного типу, учасниками котрих стають як підприємства та організації, так і один чи кілька банків;

б) залежно від цілей:

- на об'єднання комерційного типу, діяльність яких орієнтована на отримання й максималізацію прибутку;

- некомерційного типу, основною метою діяльності яких є надання різних видів послуг своїм членам;

в) залежно від строків діяльності:

- на безстрокові об'єднання, що діють постійно;

- об'єднання, створені на певний строк;

г) залежно від ступеня залежності й підпорядкування окремих структур:

- на асоціативні добровільні об'єднання, членами яких є рівноправні за статусом самостійні банки, котрі добровільно делегують виконання окремих функцій створеному ними об'єднанню та його апарату;

- корпоративні, засновані на відносинах власності й системі участі в капіталі об'єднання, які мають жорстку ієрархічну структуру і залежать від головного банку - власника контрольного пакета акцій.

Найбільш поширеним є розподіл міжбанківських об'єднань на асоціативні й корпоративні.

Головними представниками міжбанківських об'єднань асоціативного комерційного типу є консорціуми та картелі; корпоративного типу - концерни і трести.

Банківський консорціум - тимчасове об'єднання на договірній основі кількох банків для спільного проведення кредитних, гарантійних або інших банківських операцій. Організується під головуванням найбільшого банку (голови консорціуму), який діє від імені і в інтересах усіх учасників консорціуму. За такого об'єднання юридична самостійність банків, що входять до складу консорціуму, не втрачається. оловна мета консорціуму:

1. Збільшення обсягів операцій з допомогою концентрації ресурсів.

2. Розподілення ризиків, що дає можливість обмежити втрати кожного учасника консорціуму за можливих неплатежів клієнтів.

Часто консорціальні об'єднання банків називають банківськими синдикатами, а кредити, що надаються консорціумом банків, - консорціальними, або синдикативними. У банківській практиці синдикатами називають тимчасові банківські об'єднання, створені для розміщення великих випусків цінних паперів, обслуговування емісійно-засновницької діяльності клієнтів.

Банківський картель - об'єднання крупних банків навколо угоди про розподіл сфер діяльності (узгодження і проведення єдиної політики щодо процентних ставок, дивідендів, умов кредитування тощо). Умови угоди, як правило, не афішуються. Незалежність банків, що входять до складу картелю, зберігається.

Банківський концерн - це монополістичне об'єднання акціонерних банків, коли великий банк (головне акціонерне това-риство) стає власником контрольного пакета акцій юридичне самостійних банків (дочірніх товариств), а відтак здобуває право контролювати їхню діяльність. До складу банківського концерну, крім банків, можуть входити також інші (страхові, лізингові, факторингові тощо) акціонерні товариства з різною специфікою діяльності, що не залежать одне від одного, але об'єднані під керівництвом акціонерного товариства, якому належать контрольні пакети акцій усіх акціонерних товариств концерну. Таке об'єднання має назву банківської хол-динг-компанії.

Банківські холдинги стали дуже поширеними в останні роки, вони утворюються на величезних територіях, їх називають «супермаркетами» банківських і небанківських послуг. Основна мета холдингу - спрямовувати, контролювати діяльність усього об'єднання і кожної його складової окремо, оптимізу-ючи прибуток. Існують одно та багатобанківські холдингові компанії. Однобанківські холдингові компанії (фінансові концерни) складаються з одного банку, який виконує функції холдингу, а також певної кількості парабанків. Багатобанківські холдингові компанії контролюють два або більше банків. Найчастіше головною холдинговою компанією в цьому об'єднанні стає інвестиційна або фінансова корпорація, створена на базі промислових підприємств і банків.

Банківський трест - це монополістичне об'єднання банків, яке утворюється об'єднанням власності банків, що входять до його складу. При цьому останні втрачають юридичну, комерційну самостійність і підпорядковуються одному органу управління. На відміну від концерну, трест базується не на акціонерній, а на пайовій формі власності.

2.3 Визначити процентну ставку і суму виплат за факторинг. Ставка за кредит склала 180% річних, середній строк обігу коштів - 14 днів. Продавець надав рахунок-фактуру на 300000 грн.

РІШЕННЯ

Плата за ці операції складатиме (180*14)/360=7% сумы, прийнятой до оплати факторинга.

За оплату продавцу документів на сумму 300000 грн. факторинг получає від нього: 7*300000=21000 грн.

Список літератури

Закон України «Про банки і банківську діяльність» від 07.12.2000 №2121_III / Відомості Верховної Ради (ВВР), 2001, №5-6, ст. 30 із подальшими змінами.

Закон України «Про національний банк України» від 20.05.1999 №679_XIV/ Відомості Верховної Ради (ВВР), 1999, №29, ст. 238 із подальшими змінами.

Інструкція про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах, затверджена постановою Правління Національного банку України від 12.11.2003 №492 і зареєстрована в Міністерстві юстиції України 17 грудня 2003 р. за №1172/8493 із подальшими змінами. // www.гаdа.кіеv.uа.

Положення про міжбанківські розрахунки в Україні.

Банківська система України: рік сталого розвитку // Вісник Національного банку України. - 2002. - №12 - с. 34-37.

Динаміка фінансового стану банків України на 1 січня 2003 року // Вісник Національного банку України. - 2003. - №2 - с. 20-21.

Рейтинг українських банків на 01.01.2003 р. - Асоціація українських банків // Бізнес. 2003. - №7. - с. 34-35.

Страницы: 1, 2, 3