Механізм забезпечення кредитування банками України та шляхи удосконалення на прикладі ЗАТ КБ "ПриватБанк"

Гарантія відрізняється від поручительства тим, що вона не є актом, який доповнює основну угоду. В силу банківській гарантії банк, інша кредитна установа (гарант) дають за проханням іншої особи (принципала) письмове зобов'язання сплатити кредитору принципала (бенефіціару) у відповідності з умовами наданого гарантом зобов'язання грошову суму по поданню бенефіціаром письмової вимоги про її сплату.

Змістом банківській гарантії є обов'язок гаранта сплатити заздалегідь встановлену суму, яка обумовлюється основним зобов'язанням між принципалом і бенефіціаром, але після її визначення не залежить від нього. Цей обов'язок виникає із складного юридичного, складу: 1) угоди між принципалом і гарантом про видачу гарантії; 2) односторонньої, тобто іншої, угоди гаранта з бенефіціаром, яка фактично не залежить від першої угоди. Ця обставина і визначає величезний ризик для гаранта при видачі гарантії.

Отже, основними формами забезпечення банківського кредиту є неустойка, задаток, застава, поручительство, гарантії.

1.2 Обґрунтування кредитоспроможності позичальника щодо визначення забезпечення кредитних операцій

Процес аналізу та оцінювання кредитоспроможності клієнта складається з двох етапів: оцінювання моральних та етичних якостей позичальника, його репутації та намірів щодо повернення позики і прогнозування платоспроможності позичальника на перспективу. Оцінюючи кредитоспроможність клієнта, банківська установа фактично визначає рівень кредитного ризику, який вона прийме на себе, встановлюючи кредитні відносини з цим клієнтом. Кожен комерційний банк повинен сформулювати власну документально оформлену та затверджену правлінням банку методику оцінювання кредитоспроможності позичальника. Банки мають визначити ґрунтовні та технічно виважені критерії економічної оцінки фінансової діяльності клієнтів-позичальників та методи проведення аналізу.

Оцінка кредитоспроможності позичальника є найважливішою складовою управління кредитним ризиком.

Визначення, кредитоспроможності позичальника можна поділити на чотири основних етапи: аналіз цілі кредитування (розглядається з погляду реальності цілі, правильності розрахунку суми, терміну і передбачуваної процентної ставки); визначення джерел погашення кредиту (розглядається з погляду реальності достатності); аналіз інформації про позичальника, вид діяльності, конкурентоспроможність, якість менеджменту, фінансовий стан, аналіз репутації, кредитної історії); забезпечення кредиту (розглядається з аспектах достатності, ліквідності, ризикованості).

У цілому механізм оцінки кредитоспроможності потенційних позичальників -- юридичних осіб у сучасних умовах складається з двох основних етапів: аналіз фінансового стану потенційного позичальника; аналіз якісних показників діяльності підприємства.

Одним із найбільш важливих джерел інформації про стан справ перспективного позичальника є його фінансові звіти. Банки використовують ці матеріали не тільки для визначення обґрунтованості заявки на кредит з погляду потреби суб'єкта в додаткових грошових ресурсах, а й з урахуванням перспектив розвитку позичальника в майбутньому, отримання ним прибутку і ступеня вірогідності неплатежу за позичкою. Важливо оцінити здатність позичальника заробити кошти в достатньому обсязі також для погашення позики і сплати відсотків за нею.

Необхідно проаналізувати джерела погашення раніше отриманих позик. Ці позики можуть бути погашені за рахунок прибутку чи інших власних фінансових ресурсів, реалізації активів чи за рахунок інших позик. Банк як джерело погашення перш за все розглядає прибуток. Про зростання ділової активності клієнта свідчить збільшення валюти балансу за звітний період. Зменшення валюти балансу чи стабільність його протягом декількох років може свідчити про те, що позичальник або приховує свої доходи, або має намір найближчим часом припинити, своє існування, що значно підвищує ризик неповернення. Враховуючи інфляцію, зміни валюти балансу можна визначити, порівнюючи зростання ділової активності клієнта з індексом інфляції за той же проміжок часу.

Аналіз і оцінка системи економічних показників діяльності підприємства є важливим і невід'ємним етапом аналізу кредитоспроможності потенційного позичальника.

Банки самостійно встановлюють нормативні значення та відповідні бали для кожного показника залежно від його вагомості (значимості) серед інших показників, що можуть свідчити про найбільшу ймовірність виконання позичальником (контрагентом банку) зобов'язань за кредитними операціями.

Система, економічних показників діяльності підприємства складається з таких основних характеристик: платоспроможність; фінансова стійкість позичальника; показники фінансово-економічної діяльності; аналіз грошових потоків позичальника.

НБУ рекомендує комерційним банкам для здійснення оцінки фінансового стану позичальника - юридичної особи враховувати, як мінімально необхідні, такі основні показники його діяльності: платоспроможність (нормативи миттєвої, поточної та загальної ліквідності); фінансова стабільність (коефіцієнти маневреності власних коштів, співвідношення залучених і власних коштів); обсяг реалізації; обороти за рахунками (співвідношення надходжень на рахунки позичальника і суми кредиту, наявність рахунків в інших банках; наявність картотеки неплатежів - у динаміці); склад і динаміка дебіторсько-кредиторської заборгованості (за останній звітний і поточний роки); собівартість продукції (у динаміці); рентабельність (у динаміці); кредитна історія (погашення кредитної заборгованості у минулому, наявність діючих кредитів).

Інформаційною базою аналізу є дані балансу (форма №1) підприємства та звіту (форма №2) про фінансові результати.

Платоспроможність позичальника визначається за такими показниками згідно положень НБУ та закону «Про банки та банківську діяльність»:

- норматив миттєвої ліквідності (Н1), що характеризує те, як швидко короткострокові зобов'язання можуть бути погашені високоліквідними активами:

(1.1)

де АВ - високоліквідні активи, до яких належать грошові кошти, їх еквіваленти та поточні фінансові інвестиції;

ЗП - поточні (короткострокові) зобов'язання, що складаються з короткострокових кредитів і розрахунків із кредиторами;

Оптимальне теоретичне значення показника Н1 не менш як 0,2;

- норматив поточної ліквідності (Н2), що характеризує можливість погашення короткострокових зобов'язань у встановлені строки:

(1.2)

де АЛ - ліквідні активи, що складаються з високоліквідних активів, дебіторської заборгованості, векселів одержаних;

ЗП - поточні (короткострокові) зобов'язання, що складаються з короткострокових кредитів і розрахунків із кредиторами;

Оптимальне теоретичне значення показника Н2 не менш ніж 0,5;

- норматив загальної ліквідності (Н), що характеризує те, наскільки обсяг короткострокових зобов'язань і розрахунків можна погасити за рахунок усіх ліквідних активів:

(1.3)

де АО - оборотні активи;

ЗП - поточні (короткострокові) зобов'язання, що складаються з короткострокових кредитів і розрахунків із кредиторами;

Оптимальне теоретичне значення показника Н не менш ніж 2,0.

Фінансова стабільність позичальника визначається по таких показниках:

- коефіцієнт маневрування власних коштів (КМ), що характеризує ступінь мобільності використання власних коштів:

(1.4)

де ВК - власний капітал підприємства;

АН - необоротні активи;

Оптимальне теоретичне значення показника КМ не менш ніж 0,5;

- коефіцієнт незалежності (КН), що характеризує ступінь фінансового ризику:

(1.5)

де ЗК - залучені кошти (довгострокові та поточні зобов'язання);

ВК - власний капітал;

Оптимальне теоретичне значення показника КН не більш ніж 1,0.

Рентабельність позичальника визначається по таких показниках:

- рентабельність активів (РА):

(1.6)

де ПЧ - чистий прибуток;

А - активи;

- рентабельність продажу (РП):

(1.7)

де ПЧ - чистий прибуток;

ОР - обсяг реалізації продукції (без ПДВ і АС).

Аналіз грошових потоків позичальника має здійснюватися з урахуванням такого показника, який визначається за даними бухгалтерського обліку банку: співвідношення чистих надходжень на всі рахунки позичальника (у тому числі відкриті в інших банках) до суми основного боргу за кредитною операцією та процентами по ній з урахуванням строку дії кредитної угоди (для короткострокових кредитів):

(1.8)

де Нсм - середньомісячні надходження на рахунки позичальника протягом трьох останніх місяців;

Ск - сума кредиту та проценти по ньому; n - кількість місяців дії кредитної угоди;

Зм - щомісячні умовно-постійні зобов'язання позичальника (адміністративно-господарські витрати тощо);

Зі - податкові платежі та сума інших зобов'язань перед кредиторами, що мають бути сплачені з рахунку позичальника, крім суми зобов'язань, строк погашення яких перевищує строк дії кредитної угоди (за даними останнього балансу).

Наведені в табл. 3.1 економічні показники діяльності потенційного позичальника та їх рекомендовані значення є мінімально необхідними для аналізу кредитоспроможності. Дану методику використовує ЗАТ КБ «ПриватБанк» у своїй практиці. Показники, що характеризують рівень фінансово-економічної діяльності позичальника та коефіцієнт фінансового ліверіджу не мають певних стандартів. їх використовують у динаміці та для порівняння з аналогічними показниками інших підприємств відповідної галузі господарювання клієнта банку. Необхідним та важливим, доповненням процедури визначення фінансового стану позичальника є другий етап оцінки кредитоспроможності -- аналіз якісних показників діяльності, підприємства, основні елементи якого такі: аналіз історії позичальника та його ринкова позиція та ефективність менеджменту.

Таблиця 1.1

Показники оцінки кредитоспроможності позичальника банку, порядок їх розрахунку та орієнтовні значення

Нсм -- середньомісячні надходження на рахунки позичальника протягом трьох останніх місяців (за винятком кредитних коштів);

Ск -- сума кредиту та процентів за ним;

n -- кількість місяців дії кредитної угоди;

Зм -- щомісячні умовно-постійні зобов'язання позичальника;

Зі -- податкові платежі та суми інших зобов'язань перед кредиторами, що мають бути сплачені з рахунка позичальника, крім сум зобов'язань, строк погашення яких перевищує строк дії кредитної угоди..

Аналіз історії позичальника дає можливість дійти висновку щодо наступної тенденції розвитку на підставі вивчення характеру попередніх взаємовідносин клієнта з банком та історії погашення кредитної заборгованості позичальником у минулому; дуже важливим моментом є період існування підприємства (практика показує, що найбільш критичними є перші 3-5 років активної діяльності).

Ринкова позиція позичальника та ступінь його залежності від структурних і циклічних змін в економіці та відповідній галузі, яка включає ознайомлення з такими елементами:

- місцезнаходження підприємства дає можливість з'ясувати його ефективність з погляду відповідності виду діяльності та характеру господарських операцій (віддаленість від постачальників, наявність кваліфікованих трудових ресурсів, доступність для покупців тощо);

- вид діяльності підприємства дає можливість врахувати фактори, унікальні для цього сегмента ринку. До уваги беруться капіталомісткість галузі, ефективний розмір підприємства в галузі тощо;

- метод операцій -- визначається належність підприємства групи функціонування: виробництво, оптова торгівля; роздрібна торгівля;

- юридична форма підприємства показує, якою частиною майна підприємство буде відповідати перед кредиторами у разі його ліквідації та якою буде процедура ліквідації;

- наявність державних замовлень та державної підтримки позичальника;

- макроекономічна ситуація в економіці та стан розвитку галузі позичальника -- враховується пріоритетність галузі для банку, стадія зрілості галузі, чутливість галузі до змін макроекономічних умов, рівень банкрутства в галузі, середній життєвий цикл підприємств у галузі.

Ефективність менеджменту позичальника, з урахуванням;

наявності у менеджерів негативного досвіду керівництва іншими підприємствами;

- рівня компетентності менеджерів у ключових сферах управління: виробництві, фінансах, збуті;

- частоти зміни керівництва, її причин та наслідків;

- наявності ретельно підготовленого перспективного бізнес-плану;

- наявності позитивних аудиторських висновків.

Після проведення дослідження підприємства, яке подало заяву на отримання кредиту, розробляється його комплексна характеристика за всіма параметрами.

Клієнтів можна згрупувати за комплексною характеристикою їх фінансово-господарського стану. Така класифікація має велике значення для підвищення ефективності роботи банку, оскільки дає змогу узагальнити та уніфікувати детальну інформацію про клієнта в концентрованому вигляді -- за показником рейтингу.

За характеристикою кредитоспроможності клієнти банку поділяються на п'ять груп.

Перша група -- підприємства з високими показниками ліквідності, платоспроможності й рентабельності власного та залученого капіталу. У них міцний поточний і минулий фінансовий стан, блискуча кредитна та ділова репутація; їм властиві пунктуальність і порядність у розрахунках; вони мають стабільний приплив готівки та надійні джерела погашення позички. Такий клієнт може претендувати на вигідніші умови кредитування, оскільки ризик, який бере банк щодо цього кредиту, нижчий за середній рівень.

Друга група -- підприємства й фірми з досить високими показниками ліквідності, платоспроможності й рентабельності. До цієї групи часто потрапляють міцні та фінансово стабільні підприємства, але недавно створені, тобто ті, які ще не мають сильної ділової репутації чи просто маловідомі.

Третя група -- підприємства з досить доброю діловою репутацією, але залежні від зовнішніх джерел фінансування та економічної ситуації. За сприятливої ситуації їх рейтинг наближається до другої групи, але фінансово-економічний стан не такий стабільний, як у підприємств першої та другої груп.

Четверта група -- підприємства, які мали фінансові та економічні труднощі в минулому, або ті, про які немає жодних відгуків. Доходи таких підприємств невеликі, рентабельність і платоспроможність не досягають необхідного рівня, приплив готівки слабкий, джерела погашення позички ненадійні й можуть значною мірою залежати від зовнішніх факторів.

П'ята група -- підприємства з несприятливою кредитною репутацією. Для них характерні недостатній приплив готівки, низькі показники рентабельності, ліквідності й платоспроможності. Приплив коштів для оплати зобов'язань здійснюється за рахунок активів (тобто існує ситуація «проїдання власного капіталу»). Таким підприємствам надзвичайно важко отримати кредит: банк вимагатиме, щоб сума застави значно перевищувала обсяг наданого кредиту.

Класифікація клієнтів за комплексною оцінкою кредитоспроможності -- важливий момент підготовки кредитних угод і надання кредитів. Проте потрапивши до певної категорії (групи), підприємство не залишається там назавжди, бо з плином часу можливі як позитивні, так і негативні зміни його фінансово-господарського стану. Тому важливо не лише віднести певного позичальника до окремої групи, а й здійснювати постійний контроль і перевірку відповідності оцінки підприємства банком фактичному стану справ цього підприємства.

1.3 Механізм забезпечення банківського кредитування

Зобов'язання стосовно неустойки має здійснюватися в письмовій формі незалежно від форми основного зобов'язання. Це правило необхідно пам'ятати, так як недотримання письмової форми спричиняє недійсність угоди про неустойку. В залежності від підстав встановлення неустойки вона може бути договірною або законною. Розмір законної неустойки може бути збільшено за згодою сторін, якщо законом це не заборонено. Неустойка може виступати у виді конкретної суми; процента від вартості обов'язку - штраф; сум, що періодично стягуються, які нараховані на кожний день прострочення - пеня. Пеня може обчислюватися в конкретній сумі і в процентах до вартості зобов'язання.

В залежності від співвідношення неустойки з відшкодуванням збитків розрізняють 4 види неустойки:

- виклична, коли припускається стягнення тільки неустойки, але не збитків;

- штрафна, коли збитки можуть бути стягнені у повній сумі поверх неустойки;

- альтернативна, коли за вибором кредитора можуть бути стягнені або неустойка, або збитки;

- залікова, коли збитки відшкодовуються в розмірі, не покритому нею, тобто сума неустойки зараховується на користь відшкодування збитків.

По суті неустойка є грошовим зобов'язанням боржника перед кредитором (ст. 151 ЦК України) за невиконання або неналежне виконання як договірних, так і позадоговірних зобов'язань (статті 4, 440 ЦК України). Тому необхідною умовою для стягнення неустойки є факт цивільно - правового зобов'язання. Наявність договору (ст. 160 ЦК України) є обов'язковою умовою в тих випадках, коли вимога про стягнення неустойки ґрунтується лише на договорі. Якщо один і той самий вид неустойки передбачений і договором, і законом, то стягується неустойка більшого розміру. Неустойка, яка передбачена лише законом, підлягає стягненню з боржника у всіх випадках наявності зобов'язання, незалежно від підстав його виникнення, за умови дотримання всіх інших умов обґрунтованості стягнення.

При використанні банком застави, як форми забезпечення кредиту, необхідною умовою є - договір про заставу.

Договір про заставу є юридичним документом, який складається окремо від того зобов'язання, яке забезпечується заставою. Договір про заставу повинен здійснюватися в письмовій формі. В ньому необхідно відобразити умови, які передбачають вид і форму застави, існування забезпеченої заставою вимоги, її розмір і строк виконання, склад і вартість заставленого майна, права і обов'язки заставодавця і заставодержателя, порядок звернення стягнення на майно боржника у випадку невиконання ним забезпеченого заставою зобов'язання, припинення права застави, порядок вирішення спорів. В договорі про заставу повинні бути також вказані найменування і місцезнаходження обох сторін, опис і місцезнаходження майна, що закладається. Договір про заставу вважається недійсним, якщо не дотримуються вищеперелічені умови.

Для деяких видів договорів встановлено обов'язкове нотаріальне засвідчення. В цьому випадку і договір про заставу також підлягає нотаріальному засвідченню. Однак, якщо одна із сторін наполягає, нотаріально може засвідчуватися будь-який укладений ними договір, а, відповідно, договір про заставу, який забезпечує виконання основного договору.

Для деяких видів майна, які передаються у заставу, встановлена обов'язкова державна реєстрація застави. Це означає, що після того, як договір про заставу вже підписаний, а в необхідних випадках нотаріально засвідчений, необхідно у відповідному державному органі заставу зареєструвати. Якщо застава майна підлягає державній реєстрації, то договір про заставу вважається укладеним з моменту його реєстрації. Орган, що здійснює реєстрацію застави, зобов'язаний видати заставодавцю і заставодержателю свідоцтва про реєстрацію.

До видів майна, по яких при передачі у заставу потрібна реєстрація, відносяться: земля, підприємства, автотранспорт, маломірні річкові суда, житлові будинки та ін.

Іпотека реєструється в Книзі запису застави за місцем знаходження підприємства або іншого об'єкту. Перехід права власності або повного господарського відання на предмет іпотеки від заставодавця до іншої особи підлягає реєстрації в тій же Книзі запису застави, в якій зареєстрована іпотека.

За рахунок заставленого майна заставодержатель має право задовольнити свої вимоги в повному обсязі, визначеному на момент фактичного задоволення (включаючи проценти, збитки, спричинені простроченням виконання, неустойку, а також витрати по утриманню заставленого майна і витрати судові, пов'язані із здійсненням забезпеченої заставою вимоги). Право звернення стягнення на предмет застави кредитор-заставодержатель здобуває, якщо в момент настання строку виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, воно не буде виконано. Підставою для звернення стягнення на заставлене майно є рішення суду, арбітражу або Третейського суду. Заставодержатель (кредитор) повинен довести, що зобов'язання не виконано або виконано неналежним чином. У тому випадку, якщо рішення суду прийнято на користь банку (заставодержателя), йому видається виконавчий документ, на підставі якого заставлене майно реалізується, і із виручки задовольняються вимоги кредитора. Якщо сума, яка виручена від реалізації заставленого майна, перевищує суму вимог кредитора, то різниця повертається заставодавцю, а якщо вирученої від продажу предмету застави суми недостатньо для повного задоволення вимог кредитора, то він має право отримати суму, якої не вистачає, від іншого майна боржника, на яке може бути звернене стягнення.

Договором про заставу заставодержателю може бути надано право самостійно, без судового рішення реалізувати передане йому в заставу майно при простроченні виконання зобов'язання. В цих випадках в договорі заздалегідь визначається мінімальна продажна ціна або встановлюється порядок оцінки чи реалізації цього майна при дотриманні інтересів обох сторін.

Законодавчі органи залишають за собою право визначати окремі випадки, при яких стягнення може відбуватися на користь кредитора у безспірному порядку на підставі виконавчого надпису нотаріуса. Разом з тим існує правило, що до тих пір, поки предмет застави не реалізовано, заставодавець має право запобігти його продажу, виконавши зобов'язання по основному договору.

Право застави припиняється: з припиненням забезпеченого заставою зобов'язання; у випадку втрати заставленого майна; у випадку придбання заставодержателем права власності на заставлене майно; у випадку закінчення права, яке складає предмет позики.

Виконання основного обов'язку має бути підтверджено відповідними документами (розпискою кредитора про отримання боргу, актом приймання-передачі предмету застави та ін.). У випадку часткового виконання зобов'язання застава зберігає силу до тих пір, поки зобов'язання не буде виконано в повному обсязі.

Щоб застава могла стати реальною гарантією повернення кредиту, необхідне дотримання ряду економічних і юридичних вимог.

До економічних вимог відносяться: правильний вибір об'єкту застави, оцінка його вартості, визначення виду застави, організація в необхідних випадках контролю за збереженням предметів застави.

Юридичні вимоги наступні: чітке визначення прав і обов'язків заставодавця і заставодержателя, правильне оформлення заставних документів у відповідності із видом застави, порядок реєстрації і зберігання заставних документів. Тим самим вибудовується декілька важливих етапів реалізації заставного права.

Головною вимогою до вибору різного виду майна в якості застави є рівень його ліквідності. Найбільш ліквідним об'єктом, який має найвищий рейтинг якості, є, звичайно, грошові кошти (готівка і залишки коштів на термінових депозитах, ощадних вкладах, валютних рахунках). Разом з тим і у випадку з ними вимагається дотримання певних умов. Так, щоб залишки коштів на рахунках можна було прийняти в якості застави, необхідно, щоб ці рахунки були відкриті в тому ж банку, який видає позику. У випадку, коли банк надає гривневий кредит, використовуючи в якості застави кошти на валютному рахунку позичальника, він повинен передбачити можливість при необхідності заблокувати вказаний рахунок на суму, еквівалентну величині виданого кредиту.

При визначенні якості таких об'єктів застави, як товарно-матеріальні цінності (готова продукція, напівфабрикати, виробничі запаси), можна користуватись більш широким набором критеріїв. До них відносять: швидкість реалізації, відносна стабільність ціни, легкість оцінки, тривалість зберігання, ступінь матеріального зносу, можливість страхування. Крім того, для даних цінностей як об'єктів застави важливо визначити режими зберігання і використання.

Оцінка вартості застави - важливий і дуже непростий етап, який слідує безпосередньо за визначенням достатньої (тобто необхідної з точки зору банку - кредитора) вартості застави.

На самому початку існування заставних відносин оцінка вартості застави, її адекватність сумі кредиту здійснювалась в більшості випадків більш ніж приблизно. Справа не тільки в тому, що заставодавці, як правило, заявляють завищену вартість свого майна. У складному становищі знаходиться і заставоотримувач. Проблема в тому, що об'єктивна оцінка цінностей, що заставляються, пов'язана із визначенням їх ринкової вартості. Тим більш важко розраховувати на цей механізм в умовах інфляції та нестабільних правил оподаткування.

Визначення виду застави полягає в тому, щоб із різних варіантів вибрати такий вид застави, який найбільш повно відповідає умовам конкретної кредитної угоди.

По-перше, цей вибір можна зробити між звичайною заставою та закладом. В останньому випадку у заставодержателя (банку) з'являються деякі особливі обов'язки і права: вживати заходів по забезпеченню цілісності предмету застави (закладу), не припускати його зіпсованості; застрахувати предмет в обсязі його вартості за рахунок і в інтересах заставника.

Одночасно по договору банк може придбати право користування предметом закладу. Придбані таким чином майнові вигоди повинні спрямовуватися на покриття видатків по утриманню вказаного предмету або зараховуватися в рахунок погашення процентів по кредиту або самого кредиту.

По-друге, вибір слід зробити між варіантами застави за способом володіння предметом застави (варіант обговорюється в договорі): без права продажу; з правом продажу; з правом здачі в оренду.

В першому випадку повинно бути передбачено зобов'язання заставодавця достроково погасити основний борг і проценти або перевести такий борг на особу, яка купила предмет застави. В третьому випадку слід передбачити в договорі пункт про обов'язок заставодавця повідомити заставодержателя про здійснену орендну угоду.

Страницы: 1, 2