Софійський собор - видатна памята доби Київської Русі

євхаристії.

У північній частині хорів, навпроти арок трансепту, зображено дві

євангельські сцени: вгорі - «Тайна вечеря», під нею - «Чудо помноження

хлібів».

У південній частині хорів, навпроти арок трансепту, обабіч дверей

розміщена фреска «Чудо в Кані Галілейській».У західній частині

приміщення є композиції «Зустріч Авраамом трьох подорожніх» і

«Жертвоприношення Ісаака».

Крім цих багатофігурних великих композицій, на хорах у склепіннях

куполів добре збереглися фрескові медальйони із зображеннями

архангелів. Всі площини центральних пучкових стовпів прикрашені гарними

барвистими орнаментами.

У різних місцях хорів збереглися також фрагменти олійного живопису 18

ст. Серед них - у північній частині-композиція «Вєтхий деньми» на

склепінні та зображення єпископа Власія на стовпі, в південній частині

західної галереї - «Лот з дочками», «Страшний суд», «Потоп» та ін. В

західній частині хорів на стіні й склепінні-живопис 19 ст.

У давнину з хорів був вихід на галереї другого ярусу і далі-на

гульбище, розташоване над одноповерховими зовнішніми галереями собору.

Після перебудов кінця 17-початку 18 століття на місці галерей другого

ярусу і гульбищ виникли нові закриті приміщення-бокові вівтарі. Тепер

тут розміщені виставочні зали. На стінах залів є зондажі кладки. Вони

розповідають про первісні архітектурні форми, зокрема в південному залі

відкриті сліди хрестових склепінь, що в давнину перекривали галереї

другого поверху.

ДЗВІНИЦЯ

Висока дзвіниця домінує над територією Софійського заповідника.

Спорудження її зі східного боку собору було продиктоване топографією

міста, яка склалася історично,-наявністю Софійської площі(нині площі

Богдана Хмельницького)

Дзвіниця була першою кам’яною спорудою, збудованою на подвір’ї

Софійського монастиря після пожежі 1697 р. Її споруджено в 1699-1706

рр. У 1709 р. біля стін дзвіниці відбулась урочиста зустріч переможців

Полтавської битви на чолі з Петром І, тому її часто називають

Тріумфальною.

Спочатку споруда була триярусною. Архітектор дзвіниці невідомий. У

документах збереглося лише ім’я «кам’яних справ підмайстра» Сави

Яковлєва, який брав участь у будівництві.

Невдовзі після закінчення будівництва верхні яруси її внаслідок

землетрусу почали руйнуватися. В 1744-1748 р. дзвіницю відбудовано під

керівництвом відомого петербурзького архітектора Й.Шеделя. Два верхніх

яруси було розібрано і замість них споруджено нові. Над виконанням

ліпного декору фасадів працювали талановиті українські майстри з Жовкви

Іван і Степан Стобенські. Нова дзвіниця теж була триярусною. Її вінчав

барочний купол з високим позолоченим шпилем.

До початку 19 ст. дзвіниця дуже занепала, а в 1807 р. від удару

блискавки згорів її купол, який було відновлено в 1812 р. у нових

архітектурних формах. До середини 19 ст. у зв’язку із забудовою

прилеглої території Києва багатоповерховими будинками, дзвіниця стала

втрачати домінуюче положення в ансамблі площі. Тому в 1851-1852 рр. за

проектом архітектора П.Спарро було надбудовано четвертий ярус дзвіниці

з дерев’яним куполом грушовидної форми, вкритим позолоченою міддю. У

такому вигляді ця архітектурна пам’ятка збереглася до наших днів.

У 50-х і 70-х роках 19 ст. дзвіниця капітально ремонтувалась,

оновлювалась позолота купола.

Висота дзвіниці-76 м. Її композиція пірамідальна: чотири

архітектурних об’єми поступово звужуються догори і завершуються

куполом.

Особливий інтерес становить архітектурний декор фасадів дзвіниці.

Ярусність композиції підкреслена карнизами складного профілю. Плоскі

пілястри, які членують фасади по вертикалі, посилюють стрункість

споруди. Всі стіни дзвіниці вкриті соковитим, багатим ліпленням.

Скульптурний декор вражає пишністю і різноманітністю мотивів. Тут

вільно поєднуються маски, головки купідонів, двоголові орли,

медальйони, листя аканта, виноградні грона, букети і гірлянди квітів.

Особливим багатством відзначаються архітектура і ліпний декор першого

ярусу дзвіниці, які свідчать про великий вплив української народної

творчості. На фасадах третього ярусу в прямокутних рамах вміщені

скульптурні зображення князя Володимира Святославича, апостола Андрія

Первозванного, апостола Тимофія і архангела Рафаїла.

Розчленованість фасадів дзвіниці декоративними нішами різної форми,

насиченість архітектурним декором створюють багату гру світла і тіні,

що надає споруді особливої мальовничості.

У другому ярусі зберігся дзвін, відлитий у 1705 р. талановитим

київським майстром Афанасієм Петровичем. Він прикрашений багатим

рослинним орнаментом, який широким фризом охоплює шийку дзвона і тонкою

стрічкою проходить по його нижньому краю. Вага дзвона - близько 13

тонн.

Початкове забарвлення дзвіниці було поліхромним: яскраво і барвисто

пофарбовані ліпні зображення на синьому кобальтовому фоні нагадували

твори народного декоративного мистецтва. Після перебудови у 18 ст.

фасади споруди дістали двоколірне забарвлення, яке зберігається до

наших днів. Біле ліпне оздоблення на бірюзовому фоні в поєднанні з

золотом купола має вигляд свіжий, урочистий і ошатний.

Софійська дзвіниця-яскравий взірець українського зодчества 18 ст.

Своєю святковою архітектурою вона виділяється серед навколишніх споруд

і прикрашає загальний силует міста.

Б У Р С А

Будинок бурси розташований на північ від Софійського собору. Його

зведено в 1763-1767 рр. архітекторами М.Юрасовим і П.Паповим. Спочатку

будинок споруджували як монастирські келії і до 1786 р. в ньому жили

ченці. Після закриття монастиря до 1917 р. в колишніх келіях містилась

Софійська духовна школа-бурса. В період 1825-1838 рр. за митрополита

Євгенія Болховітінова будинок було зайнято під митрополичі покої.

Бурса являє собою великий двоповерховий прямокутній будинок,

витягнутий зі сходу на захід на 107,75 м. Під ним є великий підвал,

який через нахил території на схід переходить у високий цокольний

поверх.

Головний південний фасад, звернений до собору, має два ризаліти, які

виділяють середню частину фасаду; в центрі його розташований головний

вхід у будинок.

Зовнішні стіни бурси розчленовані вертикальними пілястрами і

завершуються складним багатоуступчастим карнизом. Розташування

пілястрів і згруповані між ними віконні прорізи надають фасадам

своєрідного ритму. Звичайно пілястри і лопатки були не тільки

декоративним, але найважливим конструктивним елементом: вони найчастіше

застосовувались в тих місцях, де була необхідність у забезпеченні

міцності стін.

Особливий інтерес являє обрамлення вікон бурси і ліпний декор у

верхній частині пілястрів. Тут відчувається сильний вплив російської

архітектурної школи 18 століття.

У 19 ст. у зв’язку із зміною функціонального призначення приміщення

бурси не раз перероблялось: з північного боку було зроблено велику

прибудову, яка змінила внутрішнє планування, перед ризалітами на

південному фасаді зведено тамбури, порушено початковий ліпний декор

стін.

У 70-х роках нашого століття проведено реставрацію бурси, її фасади

відновлено у формах 18 століття.

БРАТСЬКИЙ КОРПУС

Братський корпус (колишні монастирські келії) розташований на

північний захід від Софійського собору. Будинок споруджено в 50-і роки

18 ст. Спочатку він був одноповерховим (з відкритими галереями на

західному фасаді). У 60-ті роки 18 ст. над корпусом зведено другий

поверх, а в 19 ст. із західного боку прибудовано двох»ярусну дерев’яну

галерею. На початку 20 ст. споруду було значно перероблено, особливо

сильно спотворено її внутрішнє планування й архітектуру.

У 1970-х рр. братський корпус реставровано. Відремонтовано фасади,

відбудовано дерев’яну галерею, внутрішнім приміщенням першого поверху

повернуто архітектурні форми 18 ст.

Нині Братський корпус являє собою двоповерховий прямокутній у плані

будинок, витягнутий по осі північ-південь. Внутрішнє планування корпусу

надзвичайно своєрідне: вздовж усієї західної стіни тягнеться довгий

коридор. У нього виходять двері колишніх келій, що примикають до

східної стіни. Приміщенням першого поверху після реставрації повернуто

склепінчасті перекриття. Головний вхід міститься в центрі будинку і має

поперечний наскрізний прохід із східного на західний фасад. У південній

частині будинку є однокамерний склепінчастий підвал, куди ведуть сходи

в товщі західної стіни.

Зовні стіни Братського корпусу завершуються уступчастими карнизами,

які підкреслюють двох»ярусність споруди. По вертикалі західний і

східний фасади розчленовані плоскими пілястрами й прикрашені рустом.

Архітектурне оформлення південного й північного фасадів набагато

простіше.

Братський корпус-цінна пам’ятка української цивільної архітектури.

Стримані форми, дерев’яна галерея, яка нагадує твори народного

зодчества, розташування будинку в глибині подвір’я надають своєрідності

його загальному виглядові.

БУДИНОК МИТРОПОЛИТА

Митрополичий будинок, розташований навпроти головного входу в

Софійський собор, являє собою один з видатних зразків української

цивільної архітектури 18 століття.

Споруджений у 1722-1730 рр. за митрополита Варлаама Ванатовича,

будинок згодом не раз перебудовувався. Спочатку він був одноповерховим.

У 1731-1748 рр. за митрополита Рафаїла Заборовського споруджено другий

поверх. За проектом архітектора С.Антонова у 1748-1758 рр. надбудовано

мансарду, зроблено новий дах «з заломом», на східному й західному

фасадах споруджено пишні барочні фронтони, а з півдня до митрополичого

будинку прибудовано церкву, яку потім розібрали. В 19 ст. західний

фасад пам’ятки був спотворений двоповерховою прибудовою і балконом. У

такому вигляді будинок зберігся до наших днів.

Архітектурне обличчя будинку митрополита у 18 ст. було органічно

зв’язано із загальним плануванням території. Він мав два головні

фасади, прикрашених фронтонами: східний виходив на центральну площу

перед головним входом до собору, західний-на митрополиче подвір’я, куди

був окремий парадний в»їзд з міста. У 19 ст. в зв’язку із новою

забудовою Києва в’їзд на подвір’я митрополита став незручним, і його

було закрито. На місці подвір’я створено сад, а західний фасад будинку

перебудовано. Значення парадного зберіг лише східний фасад.

Будинок митрополита в плані-витягнутий з півночі на південь

прямокутник з двома гранчастими виступами-ризалітами на східному

фасаді. Планування й архітектурний декор першого й другого поверхів

мають характерні особливості внаслідок того, що ці частини будинку

споруджено в різний час.

Перший поверх в основі являє собою характерний для українського

зодчества кінця 17 ст. житловий будинок «на дві половини» з центральним

вестибюлем і прилеглими до нього боковими приміщеннями. Півциркульні

вікна першого поверху, глибоко посаджені в товщу стіни, підкреслюють

монументальність будинку.

Верхні частини будинку легкі й стрункі, а приміщення другого поверху

світліші й просторіші. В північній частині другого поверху у 18

столітті містилась домова церква, де й досі збереглися фрагменти

настінних розписів. Нагору ведуть парадні гранітні сходи в північно-

західному куті вестибюля.

Споруда увінчана складними профільними карнизами. По вертикалі фасади

розчленовані пілястрами.

Особливої краси будинкові надає високий фронтон м»яких хвилеподібних

обрисів. Прорізані в ньому вікна освітлюють приміщення мансарди. У 18

ст. фронтон був прикрашений олійним живописом.

Багаті архітектурні форми споруди, вміле застосування художнього

декору на фасадах надають будинкові особливої виразності і ставлять

його в ряд найдосконаліших пам’яток українського зодчества 18 століття.

ТРАПЕЗНА

Трапезна (Тепла або Мала Софія) розташована навпроти південного

фасаду собору. Це-одна з головних споруд Софійського монастирського

ансамблю.

Трапезну збудовано в 1722-1730 рр. Її архітектурні форми характерні

для трапезних 18 ст. в яких були й обідній зал і церква. Це визначило

поєднання видовженого приміщення трапезної і високої церкви в східному

кінці будинку. Горизонтальна частина споруди була двоповерховою. Над

обіднім залом, на другому поверсі, містився склад для продуктів і

предметів монастирського вжитку. До південно-західної частини було

прибудовано кухню і башту з гвинтовими сходами, що вели на другий

поверх.

У 60-х роках 18 ст. трапезна добудовувалась. У цих роботах брав

участь відомий український архітектор І.Г.Григорович-Барський. У 1882

р. за проектом архітектора А.І.Меленського трапезну перебудовано на

теплу церкву, чому її і називають ще Теплою або Малою Софією. Через 50

років за проектом архітектора Юргенса Теплу церкву було розширено.

Склепіння над обіднім залом розібрано, і обидва поверхи колишньої

трапезної перебудували в один високий неф з вівтарем у східній частині.

Вздовж північного й південного фасадів звели одноповерхові нефи і

з’єднали їх з центральними широкими арками, пробитими в давніх стінах

будинку. До західного фасаду прибудовано невеличкий тамбур, а башту

розібрано.

У 1970-і роки в трапезній проведено великі науково-дослідні та

реставраційні роботи, які дали змогу уточнити історію споруди, її

первісну архітектуру й особливості декору. Під час реставрації

будинкові трапезної частково повернуто початкові форми 18 ст., однак

збережено бокові прибудови 1872 року. Таким чином, колишня трапезна

нині-це барочна споруда з грушовидним куполом над вівтарною частиною,

кухнею і сходовою баштою в південно-західному куті будинку. Над

західним входом споруджено високий пишний фронтон, прикрашений

пілястрами, декоративними вазами і завитками-волютами.

В оформленні фасадів трапезної велика роль належить ліпному декору,

застосованому для оздоблення віконних прорізів і карнизів. Тут

поєднуються елементи класичного орнаменту з мотивами українського

народно-декоративного мистецтва. Своєрідністю ліпного орнаменту

трапезної є гірлянди зірочок і намистин, що обрамляють півциркульні

віконні прорізи первісних фасадів 18 ст. Вікна прибудов 19 ст.

оздоблені тонкими півколонками і трикутними фронтонами - сандриками.

Особливою пластичністю відзначається східний фасад.

Своєрідний силует трапезної, виразність її архітектурних форм роблять

будинок цінною пам’яткою української барочної архітектури.

КОНСИСТОРІЯ

Цей будинок міститься в південно-західній частині території

заповідника, праворуч виходу. Збудовано його в 1722-1730 роках.

Спочатку будинок призначався для хлібні (пекарні) і був одноповерховим.

У 1770-1783 роках над хлібнею спорудили другий поверх і розмістили в

будинку консисторію-орган єпархіального управління і суду.

Більша частина приміщень була зайнята консисторським архівом. У 19

ст. будинок знову перебудовується, змінюється його внутрішнє планування

і архітектурний декор фасадів. У такому вигляді він зберігся до наших

днів.

У 70-80-і роки 20 ст. в пам’ятці були проведені науково-реставраційні

роботи, які дали можливість визначити її початкову архітектуру. Колишня

хлібня прямокутна в плані двоповерхова споруда, витягнута по осі північ-

південь. На східному фасаді виступає оздоблений рустом ризаліт 19 ст.

У зв’язку з тим, що другий і перший поверхи будувалися у різні часи,

їхнє архітектурне рішення неоднакове. Пілястри, що поділяють фасад, не

збігають по вертикалі. Віконні прорізи першого ярусу мають фігурне

грановане обрамлення, над ними трилопатові ніші м’яких обрисів.

Обрамлення вікон другого ярусу повторює їхню аркову форму. Перший і

другий поверхи увінчані складними багатоступінчастими карнизами.

Відновлений первісний архітектурний декор надає фасадам особливої

пластичності.

Після реставрації, що розкрила давні архітектурні форми, ця пам’ятка

посіла гідне місце в історії української архітектури.

ПІВДЕННА В’ЇЗДНА БАШТА

Башта є південним в’їздом на територію колишнього монастиря з вулиці

Володимирської. Цей в’їзд і башта виникли на початку 18 ст., що,

очевидно, зв’язано із зміною планування міста. Наприкінці 17 ст. тут

була глуха дерев’яна огорожа.

Південний в»їзд був зручний для підвезення в монастир продуктів, бо

поблизу башти містилися трапезна і хлібня (пекарня).

У 19 ст. тут зберігалась частина консисторського архіву. Увінчана

башта півсферичним куполом з високим шпилем, на якому в 18 ст. було

встановлено металевий флюгер у вигляді крилатої постаті архангела

Михайла. У плані башта квадратна. В центрі першого поверху - широкий

склепінчастий проїзд. У товщі східної стіни було сторожове приміщення

зі склепінням, цегляною підлогою і вікнами, що виходили в східний фасад

і в проїзд. Над проїздом розташоване просторе високе приміщення, яке

займає весь другий поверх споруди.

Є припущення ,що другий поверх башти виник трохи пізніше від першого,

бо існують певні відмінності в архітектурі обох ярусів.

У 18 ст. із західного та східного боку башти був мур. Тепер до башти

зі сходу прилягає колишній корпус монастирських келій 19 ст., а

західний фасад цілком закритий пізнішою будівлею, яка з»єднала башту з

консисторією.

Архітектурний декор фасадів південної башти характерний для зодчества

кінця 17-початку 18 ст. Обидва поверхи увінчані уступчастими карнизами.

Стіни розчленовані пілястрами, прикрашені нішами різної форми і легкими

напівколонками у верхньому ярусі.

Південна в’їзна башта є цікавою пам’яткою української цивільної

архітектури 18 століття.

ЗАХІДНІ ВОРОТА ( БРАМА ЗАБОРОВСЬКОГО) І МУР

Щоб ознайомитися з брамою Заборовського, треба вийти під південною

в’їзною баштою на Володимирську вулицю і, повернувши праворуч, обігнути

наріжний житловий будинок, пройти по Стрілецькому провулку вздовж

західної межі заповідника.

З боку Стрілецького провулка зберігся первісний монастирський мур,

збудований у 1745-1746 рр. Такий мур оточував весь монастир у 18 ст., а

в 19 ст. у міру забудови території житловими будинками - стару огорожу

в багатьох місцях було зруйновано і споруджено нові цегляні стіни з

боку Володимирської вулиці та площі Богдана Хмельницького. До наших

днів збереглися тільки окремі ділянки муру 18 ст. по Стрілецькому

провулку, Стрілецькій вулиці й частково-біля дзвіниці на площі Богдана

Хмельницького.

Кам’яну огорожу 18 ст. викладено з цегли на вапняному роз-чині. Її

висота - близько чотирьох метрів. Стіна розчленована пілястрами й

увінчана карнизом складного профілю. По низу проходить двохуступчастий

цоколь.

У глибині Стрілецького провулка, відступивши від лінії огорожі стоїть

Брама Заборовського - один з найкращих творів українського барочного

мистецтва.

Браму збудовано в 1746 р. як західний парадний в’їзд на територію

митрополичого двору. Свою назву вона дістала від імені замовника-

київського митрополита Михаїла Заборовського. Для здійснення своїх

широких будівничих задумів він залучав Й.Шеделя, який створив у Києві

кілька визначних споруд. Брама Заборовського - одне з кращих творінь

архітектора.

Сучасна пам’ятка є лише частиною брами 18 ст., яка являє собою

кам’яну споруду прямокутної форми. У середній частині брами був арковий

проїзд завширшки близько 4 м, з боків його - кордегардії (сторожові

приміщенні). Із західного і східного боків над проїздом височіли пишні

барочні фронтони.

У 18 ст. до Брами Заборовського з боку Золотих воріт вела вулиця, в

перспективі якої за парадною брамою височів ансамбль Софійського

монастиря. У 19 ст. у зв’язку з переплануванням території Києва Брама

Заборовського опинилась у глухому провулку, а рівень землі перед нею

підвищився майже на метр. Тому в 1822-1823 рр. браму було замуровано,

кордегардії розібрано, а на місці митрополичого двора посаджено сад.

Від первісної споруди брами зберігся лише її західний портал з

фронтоном.

Обабіч замурованого нині аркового проїзду розташовані масивні пілони

і дві пари колон з коринфськими капітелями. Над ними височить чудової

форми барочний фронтон. Розташування колон і пілонів у різних площинах

надає архітектурі брами особливої краси і гармонійно поєднує її з

трапецієвидною площею перед воротами. Розчленованість площин пілонів,

розміщення колон у нішах створює багатий світлотіньовий ефект.

Прекрасний мальовничий силует брами доповнює соковитий ліпний декор ,

який вкриває всі площини фронтону та арки. Характер ліпної роботи

свідчить про те, що в ній брали участь народні майстри. У центрі

фронтону-великий медальйон із зображенням схрещених факелів і корони

над ними. Над проїздом поміщено фамільний герб Заборовського - палаюче

серце в обрамленні пальмових гілок.

Загальне композиційне вирішення брами, стильова єдність архітектурних

форм і всіх елементів декору свідчать про тонкий художній смак і високу

майстерність творців цієї споруди. В скарбниці вітчизняної архітектури

Брама Заборовського є однією з найцінніших перлин.

В И С Н О В К И

У пам’ятках архітектури і мистецтва , які знаходяться на території

Софійського заповідника, втілені художні смаки українського народу,

натхнення і талант скульпторів, архітекторів, художників, праця і

майстерність багатьох поколінь будівельників. Кожна така пам’ятка-це

незабутня сторінка історії, наша гордість і невід’ємна частина нашої

культури.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:

1. Ачкасова В.Н., Тоцька І.Ф. Софійський заповідник у Києві

(фотопутівник).-К.: Мистецтво, 1987. - 224 с.

2. Київ: Енциклопедичний довідник-К.: УРЕ, 1985.-735 с.

3. Субтельний О. Історія України.-К.: Либідь, 1992.-с. 43-46

4. История Киева: 3 т.-Киев: Наукова думка 1982.-т.1, с. 169-171.

5. Грушевський М. Історія України.-К.: Либідь, 1991.-с. 48-52.

6. Жуковський А., Субтельний О. Нарис історії України.-Львів, 1992.-

с.16-19.

Страницы: 1, 2, 3