Гражданство

Гражданство

Громадянство

Основою правового положення особи як в державному, так і в міжнародному

праві являється громадянство. Майже в кожній країні основною частиною його

населення виступає особлива категорія фізичних осіб - громадяни даної

держави. Правовий статус громадянина істотно відрізняється від статуса

інших осіб, які проживають в країні. Він зберігає свої особливості і в тому

випадку, коли громадянин тієї чи іншої держави постійно або тимчасово

проживає на території іншої держави. Громадянина з державою з'єднує стійкий

правовий зв'язок, який проявляється в суворо визначених в законодавстві

кожної держави взаємних прав та обов'язків. Громадяни мають визначені права

й несуть обов'язки по відношенню до своєї держави, а держава забезпечує

захист їх прав та інтересів як на своїй території, так і за її межами.

Держава наділяє своіх громадян більш високим рівнем прав, аніж іноземців, в

тому числі, визначеною правоздатністю участі в управілнні державою

безпосередньо або через представницьку систему.

Володіння громадянством являється передумовою повного поширення на дану

особу всіх прав та свобод, які визнаютиься законом, захист особи державою

не лише на території держави, але й за її межами. В наш час всі відносини,

пов'язані з громадянством, регламентуються, згідно зі статтею №3 закону

України "Про громадянство України" від 8 жовтня 1991 року, Конституцією

України, цим законом та прийнятими відповідно до них законодавчими актами

України. Регламентування питань громадянства державами здійснюється як

внутрішнім, так і міжнародним правом. Хоча і ті і інші норми представляють

собою комплекс права, але в лише своій сукупності вони дають повну уяву про

загальну спрямованість узаконеноі волі правлячого класу відповідної держави

при урегулюванні питань населення.

"Громадянство, - сказано в преамбулі закону України "Про громадянство

України", - визначає постійний політико-правовий зв'язок особи і

Української держави, що знаходить вияв у їх взаємних правах і обов'язках".

Громадянство - це належність особи до даної держави, внаслідок якої на

особу поширюються суверенні права держави і забезпечується захист її прав і

законних інтересів як всередині країни, так і за її межами. Громадянство

виступає як своєрідний загальний, тривалий, стійкий зв'язок, необмежений

територіально-просторовими сферами України, як гарант (необхідна умова)

забезпечення особі активноі і вирішальноі участі в управлінні справами

суспільства і держави. Інститут Українського громадянства складають норми,

які регламентують відносини, що існують між Українською державою та особами

незалежно від місця їх проживання: в Україні чи за її межами. Законодавство

про українське громадянство складається з прийнятого на основі Конституції

України закону "Про громадянство України" від 8 жовтня 1991 року.

Громадянство базується на загальних політико- правових та специфічних

принципах, які уособлюють сутність громадянства, його найважливіші

структурні і функціоноальні характеристики. Головні з них - принцип

народного суверенітету, демократизму, гуманізму, інтернаціоналізму,

принципи невизнання подвійного громадянства, невидачі українських громадян

іноземній державі, єдності українського громадянства, поєднання визнання

українського громадянства по "праву крові" і "праву грунту", єдності

громадянства членів сім'ї, невизнання автоматичноі втрати українського

громадянства, дозволяючи порядок виходу з Українського громадянства,

збекреження громадянства при укладенні та розірванні шлюбу, збереження

громадянства України, які проживають за кордоном. В Україні органом, який

приймає рішення з питань громадянства, є президент України, а регулювання

громадянства в Україні належить до виключноі компетенції Верховної Ради

України (ст. 3 частина 2). Якщо міжнародним договором Украіни встановлені

інші правила, ніж ті, що містяться в законі "Про громадянство України",

застосовуються правила міжнародного договору (ст. 4).

Громадян, однак, не мона розглядати лише як сукупність осіб, які

проживають на території держави, тому що за цією ознакою утворюється

населення країни - категорія демографічна, а не правова. Не можна називати

громадянами і всіх осіб, на яких поширюється влада держави, тому що вона

обов'язкова в рівній мірі і для іноземних громадян, і для осіб без

громадянства, які проживають на її території. Часто аналогічні норми

закріплюються в текстах основних законів. Наприклад, в пункті 1 ст. 15

Конституціі Португалії записано:

"Іноземці та апатриди, які знаходяться або проживають на територіі

Португаліі, користуються правами та несуть обов'язки, відповідні правам та

обов'язкам португальського громадянина".

Громадянином держави особа являється не в силу проживання на його

території, а внаслідок існування між особою та державою особливих зв'язків,

які складають зміст громадянства. Останні засновані на юридичному

оформленні відносин громадянства. Воно відображається, по-перше, в їх

загальному правовому нормуванні, і, по-друге, в індивідуальному юридичному

оформленні громадянства кожної даної особи. Загальне правове нормування

заключається в тому, що держава в законі встановлює підвалини по яким та чи

інша особа визнається громадянином держави, підвалини набуття та припинення

громадянства, порядок вирішення цих питань. У відношенні кожної людини

громадянство оформляється документами, які підтверджують його громадянство.

Такими документами в Україні являються паспорт громадянина України, для

військовослужбовців - військова книжка, а для осіб до 16 років - свідотство

про народження (ст.5 ч.1). Держава реєструє також такі акти громадянського

стану, як народження та смерть свого громадянина. Стійкий характер відносин

громадянина заключається в їх постійному характері, який триває від

народження до смерті громадянина, у встановленні особливого порядку їх

припинення, який не допускає розривання громадянином в односторонньому

порядку.

Характер відносин між державою та його громадянином - ключовий фактор

демократії любого типу. Для вченних західної науки конституційного права

визначенняправового статусу громадянина ніколи не було

простою задачею.

Починая з Арістотеля теоретики проводять чітке розмеження між

громадянином та суб'єктами. Громадяни

розглядаються в якості активних участників політичного суспільства;

суб'єкти - категорія, яка в різні періоди

включала такі групи як раби, закріпаченні, іноземці, - являються по

своїй сутності пасивними об'єктами

об'єктами політичного суспільства. Але поступово ця різниця була

знищена. Вже в середині XIX століття Дж.

Кент писав, що "стосовно корінного населення поняття " суб'єкт " и "

громадянин " в рівній мірі взаємозамінні".

В англійському праві ніколи не було різниці між двома цими поняттями, а

було лише розмеження між

громадянином та іноземцем.

В конституційній державі інститут громадянства, який заміняв раніше

підданство, став одним із виявлень

принципу рівноправ'я всіх членів суспільства. Головне місце серед норм,

які регулюють громадянство,

займають норми Конституції. Але об'єм і характер конституційного

регулювання громадянства різні. Одні

норми відносяться безпосередньо до громадянства, складаючи його

принципи, інші - загальний характер і

мають вирішальне значення при урегулюванні як громадянства, так і інших

відносин.

Юридичні норми, які регулюють відносини громадянства, поділяються на

слідуючі групи:

норми Конституції (принцип єдності громадянства, принцип рівного

громадянства, захист громадянина

за кордоном, розпорядження обов'язкового регудлювання порядку

визнання, набуття, втрату

громадянства в законі та ін.);

закони про громадянство, які регулюють на основі Конституції порядок

визнання, набуття та втрати

громадянства;

підзаконні акти, які регулюють процесуальні питання визнання, набуття,

втрату громадянства та інші

питання, які пов'язані з громадянством.

За кордоном охорону прав та законних інтересів громадян здійснюють

дипломатичні та консульські служби. На

Україні в законі "Про громадянство України" цей принцип також діє.

Згідно зі статтею 8 цього ж закону:

"Дипломатичні представництва і консульські установи України, посадові

особи зобов'язані вживати заходів до

забезпечення громадянам республіки можливості користуватися в повному

обсязі правами, надами їм

законодавством країни перебування, міжнародними договорами, учасниками

яких є Україна і держава

перебування, та міжнародними звичаями, в установленому закондавством

порядку захищати їх інтереси, що

охороняються законом, а при необхідності - вживати заходів для

поновлення порушених прав громадян

України". Знаходячись під виключною юрисдикцією своєї держави,

громадянин не може бути висланим з

країни, не може бути виданий іноземній державі (ст. 9).

Більшість держав виходять із визнання виключності громадянства. Так,

п.3 ст.10 Конституції Казахстана

наголошує: "За громадянином держави не визнається громадянство іншої

держави". Відмовляючись від

інституту подвійного громадянства, законодавець встановлює, що особа,

яка являється громадянином даної

держави, не може одночасно громадянином іноземної держави (ст.10). Але

забезпечення винятковості

залежить не лише від однієї держави. В результаті колізії норм, які

регулюють питання громадянства в різних

країнах, може виникнути ситуація, коли одна і та ж особа визнається

громадянином двох або більше держав.

Щоб по можливості уникнути подібних випадків, держава заключає угоди,

які дозволяють зменшити до

мінімуму число осіб з подвійним громадянством. Так, Конституція

Російської Федерації, не відкидаючи в

принципі інститут подвійного громадянства, допускає, що останні можуть

встановлюватися у відповідності з

федеральним законом або міжнародним договором (п.1 ст.62). При цьому

наявність у громадянина Російської

Федерації громадянства іноземної держави, з однієї сторони не зменшує

його прав та свобод, з іншої - не

звільняє його від обов'язків, які випливають з російського

громадянства, якщо інше не передбачено федеральним

законом або міжнародним договором (п.2 ст.62). В статті 11(2)

Конституції Іспанії закріплено, що

іберамериканських країнах, які мають з Іспанією "особливі зв'язки",

"іспанці можуть натуралізоватися без втрати

свого громадянства за народженням", тобто легалізується подвійне

громадянство цілої категорії іспанців навіть

при відсутності двосторонніх договорів.

Стаття 12 Закона про громадянство України встановлює, що громадянство

набувається:

в результаті його признання;

за народженням;

в результаті прийняття в громадянство;

в порядку його регістрації;

через поновлення в громадянстві України;

шляхом вибору (оптація);

за іншими підставами, передбачені цим законом.

Складність усуненнясуперечностей політичних і класових інтересів

держав, які належать до різних

соціально-економічних систем, являється причиною того, що по питанням

громадянства укладено мало

універсальних міжнародних дговорів. Держави в основному регламентують

питання громадянства на основі

регіональних угод, укладені державами, які належать до однієї соціально-

економічної системи. Договори в

області громадянства можна поділити на дві основних групи:

договори про усунення подвійного громадянства;

договори про усунення осіб без громадянства

Першою багатосторонньою конвенцією по питаннях громадянства була

Конвенція про статус натуралізованих

осіб, відновлюючих своє постійне проживання в державі походження, яка

була прийнята в Рио-де-Жанейро в

1906 році. Учасниками конвенції являлись 11 американських держав,

включаючи США. Вона встановлює

правило про те, що повернення натуралізованої особи в державу

колишнього громадянства має нослідок втрати

натураліації і реінтеграцію в первинній державі.

Переважна більшість людей набувають громадянство за народженням. Але

поряд з цим існують і інші способи

його набуття: прийняття в громадянство, поновлення в ньому, вибір

громадянства. Дуже рідко громадянство

набувається в результаті заключення або розторгнення браку або на інших

основах

Всі питання набуття чи втрати громадянства, у відповідності з принципом

державного суверенітету,

регулюються державою на їх розсуд. Але це все ж не встановлює, що вони

можуть довільно встановлювати

порядок набуття громадянства, не рахуючись з загальновизнаними

принципами міжнародного права та

міжнародними звичаями. Основним і найбільш поширеним засобом набуття

громадянства є філіація, або

набуття громадянства за народженням. Згідно загальновизнаних принципів

міжнародного нрава, кожна дитина

має право на громадянство. Згідно сучасним нормам міжнародного права,

дитина ні при яких умовах не

повинна залишатись апатридом (особою без громадянства). Філіація може

здійснюватись на основі двух

провідних принципів: "права крові" та "права грунту".

В галузі набуття громадянства за народженням не існує ні

загальновизнаних норм міжнародного права, ні

однакової практики держав. Тому в силу колізій законодавства різних

держав саме в цій галузі виникає

найбільша кількість випадків біпатризму.

Скривджуючими інтереси інших держав видами філіації являється розширене

застосування:

національна ознака, як, наприклад, в Гітлерівській Германії та ФРГ;

"право грунту" по відношенню до дітей офіційних представників

іноземних держав, які розвиваються на

території даної держави;

"права крові" донескінченного числа поколінь дітей, які народились у

громадян певної держави, постійно

проживаючих за кордоном і загубивших реальний зв'язок з батьківщиною.

Цей недолік притаманний багатьом

правовим системам.

На відміну від "права крові" (народжкення від громадянина даної

держави) принцип "права грунту" означає, що

громадянство в даній державі надається будь-якій особі, яка народилася

на його території незалежно від

громадянства батьків. В наш час щзаконодавство деяких країн передбачає

змішану систему набуття

громадянства, при якій переважне значення "права крові" співставляється

з відомим впливом "права грунту".

Вибір або переважання того чи іншого із вказаних принципів обумовлений

головним чином політикою

держави в галузі демографіі. Якщо держава зацікавлена в швидкому

зростанні населення, вона може ввести

обидва принципа.

Законодавство про громадянство ряду держав має свої особливості. В США,

наприклад, ще починаючи з закону

про громадянство 1855 року, встановлювався зв'язок між громадянством

США та проживанням в США.

Дитина, яка народилася поза межами США та їх зовнішніми володіннями,

автоматично набуває

американського громадянства, якщо обоє з батьків являються громадянами

США, і щоб хоча один з них жив на

протязі деякого часу до народження дитини на територіі США або у їх

зовноішніх володіннях.

Якщо ж один із батьків являється американським громадянином, а інший -

іноземцем, то в якості умови

визнання дитини, яка народилася за межами США, громадянином США за

народженням закон вимагає, щоб

той з батьків, який являється громадянином США, до народження дитини

проживав в США або в одному з

його володінь не менше, ніж 10 років при обов'язковій умові, що хоча б

половина цього сроку він прожив його

після досягнення 14- річного віку. В останньому випадку дитина набуває

американське громадянство, але

зберігає його лише після виконання додаткової вимоги, яка висувається

вже безпосередньо до нього самого, а

саме: прожити в США не менше 5 років у віці від 14 до 28 років.

Другим найбільш поширеним видом набуття громадянства являється

укорінення, або набуття громадянства в

порядку натуралізації. Це надання органом влади громадянства особі, яке

просить про це (згідно із законом

України "Про громадянство України" ст.12 п.3). Особи, які набули

громадянства шляхом натуралізації,

користуються тими ж правами і несуть ті ж обов'язки, що і інші

громадяни (але в деяких країнах обмежуються їх

політичні права). Воно здійснюється на основі вільного волевиявлення

зацікавленої особи і, як правило, тягне

за собою втрату громадянства, яке на даний момент є у цієї особи,

набуте за народженням. Мова йде про

особи, які або вже являються громадянами іноземних держав, або ж не

мають громадянства, або являються

особами з невизначеним громадянством. Але, все ж таки, одного

волевиявлення зацікавленої особи

недостатньо для набуття громадянства. Ця особа повинна відповідати

умовам, встановленні для натуралізації.

Критеріями дійсності натуралізації являється вручення органами, які

клопочуться, справжніх документів і

подання правдивих відомостей. Набуття громадянства (за законом України

"Про громадянство України" ст.21

п.2) внаслідок подання завідомо неправдивих відомостей або фальшивих

документів являється правовою

основою відміни або визнання такої натуралізації недійсною.

Нерідко в якості умов натуралізації держава вимагає певний термін

проживання в країні, володіння її мовою,

наявність засобів існування та інше. Іноді коло прав натуралізованих

громадян менше, аніж у тих, які

народилися з цим правом. Наприклад, згідно розділу 1 ст. 2 Конституції

США Президентом може бути обраний

лише той громадянин США, який набув цих прав при народженні, а для

обрання до складу палат Конгресу

встановлений 7-9-річний ценз громадянства, тобто конгресменом або

сенатором може бути вибрана особа, яка

перебуває в громадянстві США не менше вказаного строку.

Критерієм добровільності натуралізації являється волевиявлення зі

сторони натуралізуємої особи.

Волевиявлення виражається або в подачі заяви про натуралізацію за своєю

волею, або мовчазна згода при

територіальних змінах. З точки зору загальноприйнятих норм міжнародного

права протиправним вважається

односторонні дії держави, направленні на нав'язування свого

громадянства, наприклад в результаті анексії

чужої території.

Натуралізація має дві основних різновидності:

індивідуальна натуралізація

натуралізація в силу правоприємства держав

Індивідуальну натуралізацію можна поділити, в свою чергу, на

натуралізацію, засновану на особистому виборі, і

натуралізацію в силу закону. В залежності від того, який орган

уповноважений вирішувати питання про

громадянство, розрізняють систему законодавчу і систему адмістративну:

в першому випадку натуралізація

здійснюється шляхом прийняття закона, а в другому -

рішенням адміністративного органу.

Натуралізацію в силу закона представляє собою юридичний наслідок вступу

до шлюбу іноземця з

громадянином даної держави, а також усиновлення, опіка, встановлення

батьківства та інше. У всіх державах

законодавство передбачає визначені передумови натуралізації. Звичайно

вимагається: досягнення повноліття,

письмова заява, знання мови країни, ценз осідлості (певний мінімум

проживання в країні).

В Бразилії за Конституцією 1988 року вимагається безперервне проживання