Правова охорона навколишнього природного середовища

Правова охорона навколишнього природного середовища

План

Вступ

1. Правова охорона навколишнього природного середовища.

2. Земельний кодекс України про вади земельного фонду

3. Складові частини природно-заповідного фонду

4. Правові заходи охорони атмосферного повітря тваринного світу.

5. Водний кодекс України

Висновок

Вступ.

Екологія — це знання людини про те що її оточує У наш час даний термін

міцно закріпився у суспільній свідомості. Екологія стала одним з основних

показників ставлення полини до життя, навколишнього природного середовища

Екологічна свідомість відображає духовність суспільства, його «порозуміння»

з природою невід ємною частиною якої є людина.

В екологічних роздумах людини відбивається рівень її інтелекту, загальної

і професійної культури. Більшість людей які свідомо зараховують себе до

прибічників сучасної культури вважають що захист довкілля е одним з

найбільш важливих завдань сучасних і майбутніх генерацій. Стан природи

викликає все більше занепокоєння у представників різних верств населення.

Нині майже немає свідомої людини яка не знана б дещо про екологію Для

більшості населення з нею поєднана стурбованість тими негативними

наслідками, що спостерігаються у різних сферах антропогенної активності. Як

правило, ці наслідки теоретичною основою яких треба вважати так званий

антропоцентризм пов'язані з доведенням до крайньої межі тих навантажень які

людина покладає на природу. Уявляється що вже настав час для епохи

ексцентризму коли не людина повинна диктувати свої умови природі, а природа

— людині. Адже антропоцентризм становить небезпеку для існування людей у

глобальному масштабі.

Екологічне законодавство — це структура, що об'єднує екологічні юридичні

норми різного рівня і різної спрямованості. Ними можуть бути норми

конституційні, звичайні, норми, орієнтовані на соціальні відносини різного

змісту, з приводу охорони різних природних об'єктів. Вказане законодавство

є системою, що має більш-менш сталий характер. Його реалізація породжує

відносно сталі правові відносини.

Системою екологічного законодавства необхідно вважати цілісність, яка

складається з окремих законодавчих актів, що перебувають між собою у

взаємодії. Як правило, екологічний закон діє не сам по собі, а у

взаємовідносинах і на підставі інших законів, причому не лише екологічного

змісту.

Первісним елементом екологічного законодавства треба вважати його норму.

Вона відіграє базову роль в системі цього законодавства, оскільки перебуває

у найбільш нижчому, фундаментальному рівні системи.

Екологічні акти юридичного значення мають різну юридичну силу залежно

від того, яким державним органом вони прийняті чи затверджені. Юридична

сила екологічних актів обумовлюється тим, який природний об'єкт береться

державою під охорону, тобто сила юридичного захисту цього об'єкта залежить

від його екологічної цінності, поширеності чи, навпаки, помітного

зникнення, наслідком чого є занесення того або іншого об'єкта до Червоної

книги. Проте системний аналіз сучасного екологічного законодавства дає

підстави для висновку, що юридична сила захисту природних об'єктів залежить

від місця цих об'єктів в системі навколишнього природного середовища та їх

стану.

Система екологічного законодавства України в основному повинна

відповідати системі екологічного права. Право того чи іншого об'єкта

природи визначається його місцем в ній. Від системи природи залежать

система екологічного права а отже, і система екологічного законодавства.

1. Правова охорона навколишнього природного середовища.

Охорона навколишнього середовища здійснюється різними, у тому числі й

правовими, засобами. При цьому в правових формах захищаються переважно всі

компоненти, які утворюють природне середовище.

Сучасними головними нормативно-правовими актами що регулюють основи

організації охорони навколишнього природного середовища, є Закони України

«Про охорону навколишнього природного середовища» від 25 червня 1991 р.,

«Про охорону атмосферного повітря» від 16 жовтня 1992 р., «Про природно-

заповідний фонд України» від 16 червня 1992 р., «Про тваринний світ» від 3

березня 1993 р., «Про карантин рослин» від 30 червня 1993 р та інші. До

того ж деякі відносини у сфері використання і охорони навколишнього

природного середовища врегульовані кодексами (земельним, водним, лісовим,

про надра), а також Законами України «Про плату за землю» від 3 липня 1992

р., «Про ветеринарну медицину» від 25 червня 1992 р. Важливе значення у

вирішенні цього питання має затверджений Постановою Верховної Ради «Порядок

обмеження, тимчасової заборони (зупинення) чи припинення діяльності

підприємств, установ, організацій і об'єктів у разі порушення ними

законодавства про охорону навколишнього природного середовища».

Різновидами права природокористування є:

Право землекористування, право водокористування, право лісокористування,

право користуватися надрами, право користуватися тваринним світом, право

користування природно-заповідним фондом.

Право природокористування — це процес раціонального використання людиною

природних ресурсів для задоволення різних потреб та інтересів.

Найважливішими принципами природокористування є його цільовий характер,

плановість і тривалість, ліцензування, врахування надзвичайного значення у

житті суспільства тощо. При цьому виділяють такі групи природокористування,

як право загального і спеціального використання землі, вод, лісів, надр,

тваринного світу та інших природних ресурсів. Суб'єктами права загального

користування природними ресурсами можуть бути, згідно з Законом України

«Про охорону навколишнього природного середовища», усі громадяни для

задоволення найрізноманітніших потреб і інтересів. Воно здійснюється

громадянами безкоштовно і безліцензійно, тобто для цього не потрібен

відповідний дозвіл уповноважених органів і осіб. Загальним є, наприклад,

використання парків, скверів, водойм, лісів, збір дикорослих ягід, грибів,

горіхів і т. ін. Право загального природокористування закріплене у ст. 13

Конституції України:

«Кожний громадянин має право користуватися природними об'єктами права

власності народу відповідно до закону». Похідним від загального

природокористування є спеціальне використання природних ресурсів.

На відміну від першого, це використання конкретних природних ресурсів, що

здійснюється громадянами, підприємствами, установами і організаціями у

випадках, коли відповідна, визначена у законодавстві частина природних

ресурсів передається їм для використання. Як правило, така передача має

вартість і визначена в часі. Надання природних ресурсів відбувається на

основі спеціальних дозволів — державних актів на право постійного

користування.

Крім прав суб'єктів, як природокористувачів, сучасною юридичною наукою

сформовані й інтенсивно розвиваються екологічні права і обов'язки. Так, у

Конституції України записано, що «кожен має право на безпечне для життя і

здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права

шкоди. Кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан

довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право

на її поширення». Аналогічні формулювання є й у Законі України «Про охорону

навколишнього природного середовища», бо це право — одне з основних прав

людини. Цьому праву відповідає обов'язок держави забезпечувати здійснення

санітарно-гігієнічних заходів, спрямованих на поліпшення та оздоровлення

навколишнього природного середовища.

Усі екологічні права громадян захищаються і відновлюються у судовому

порядку.

Поряд з правами Закон України «Про охорону навколишнього природного

середовища» передбачає і певні обов'язки громадян. Так, незалежно від того,

є громадяни природокористувачами, чи ні,— вони зобов'язані берегти природу,

раціонально використовувати її запаси, не завдавати шкоди. Крім того, Закон

України «Про охорону навколишнього природного середовища» покладає на

громадян і підприємства, установи й організації, як суб'єктів спеціального

використання природних ресурсів, спеціальні обов'язки. Так, плата за

спеціальне природокористування встановлюється на основі нормативів плати і

лімітів використання природних ресурсів. Ці нормативи визначаються з

урахуванням розповсюдження природних ресурсів, їх якості, можливості

використання, місцезнаходження, можливості переробки і зберігання відходів.

До того ж суб'єкти спеціального природокористування зобов'язані сплачувати

певні кошти за забруднення навколишнього природного середовища, що

встановлюються за викиди у атмосферу забруднюючих речовин; скидання

забруднюючих речовин на поверхню води, у територіальні і морські води, а

також під землю.

Контроль у сфері природовикористання і охорони навколишнього природного

середовища здійснюється шляхом перевірки, нагляду, обстеження,

інвентаризації та експертиз. Він може здійснюватись як уповноваженими

державними органами, так і громадськими формуваннями. Державний контроль

покладається на Ради народних депутатів, державні адміністрації та

Міністерство охорони навколишнього природного середовища і його органи на

місцях.

2. Земельний кодекс України про вади земельного фонду

Земельний Кодекс прийнятий Верховною Радою України 13 березня 1992 р.;

він регулює відносини у сфері використання і охорони землі.

Усі землі України поділяються на:

1) землі сільськогосподарського призначення;

2) землі населених пунктів;

3) землі промисловості, транспорту, зв'язку, оборони та іншого

призначення;

4) землі природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-

культурного призначення;

5) землі лісового фонду;

6) землі водного фонду;

7) землі запасу.

Віднесення земель до певної категорії провадиться відповідно до їх

цільового призначення.

У державній власності перебувають усі землі України за винятком земель,

переданих у колективну чи приватну власність.

-

Суб'єктами права державної власності на землю виступають:

1) Верховна Рада України — на землі загальнодержавної власності України;

2) Верховна Рада Автономної Республіки Крим—на землі в межах території

Республіки, за винятком земель загальнодержавної власності;

3) обласні, районні, міські, селищні, сільські Ради народних депутатів —

на землі в межах їх територій, за винятком земель загальнодержавної

власності.

Землі, що перебувають у загальнодержавній власності можуть передаватися в

колективну або приватну власність і надаватись у користування, у тому числі

в оренду. Не можуть передаватися у колективну і приватну власність: землі

загального користування населених пунктів, землі гірничо-добувної

промисловості, єдиної енергетичної та космічної систем, транспорту,

зв'язку, оборони; землі природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та

історико-культурного призначення; землі лісового фонду; землі водного

фонду; землі сільськогосподарських науково-дослідних і навчальних закладів.

Однією з форм власності на землю є колективна власність. Суб'єктами права

колективної власності на землю є колективні сільськогосподарські

підприємства, сільськогосподарські кооперативи, садівницькі товариства,

сільськогосподарські акціонерні товариства, у тому числі створені на базі

радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств.

Розпорядження земельними ділянками, що перебувають у колективній власності,

здійснюється за рішенням загальних зборів колективу. Землі у колективну

власність передаються безкоштовно. Кожний член колективної власності на

землю у разі виходу З колективу має право одержати свою частку землі в

натурі, яка визначається в порядку, передбаченому Земельним кодексом.

Право приватної власності громадян України на землю означає, що тільки

вони мають право на одержання у власність земельних ділянок для: ведення

сільськогосподарського господарства; ведення особистого підсобного

господарства; будівнщтва і обслуговування житлового будинку і господарських

будівель: садівництва; дачного і гаражного будівництва.

Громадяни набувають право власності на земельні ділянки у разі: одержання

їх у спадщину; одержання частки землі у спільному майні подружжя; купівлі-

продажу; дарування та обміну. Передача земельних ділянок у власність

громадян проводиться місцевими Радами народних депутатів за плату або

безкоштовно. Іноземним громадянам та особам без громадянства земельні

ділянки у власність не передаються.

У тимчасове користування на умовах оренди земля надається: громадянам

України; підприємствам, установам і організаціям; громадським об'єднанням і

оеяігійним організаціям; спільним підприємствам; міжнародним об'єднанням і

організаціям з участю українських та іноземних юридичних осіб і громадян;

підприємствам, що повністю належать іноземним інвесторам; іноземним

державам; міжнародним організаціям; іноземним юридичним особам та особам

без громадянства. Орендодавцями землі є сільські, селищні, міські, районні

Ради народних депутатів і власники землі. Земля може надаватися в оренду у

короткострокове користування — до трьох років і довгострокове — до 50

років. Умови використання землі, строки її використання, плата за оренду

землі визначаються за угодою сторін і обумовлюються в договорі. Після

закінчення строку оренди землі орендар має переважне право на відновлення

договору. Крім того, орендарі земельних ділянок сільськогосподарського

призначення мають переважне право на одержання орендованих земельних

ділянок у приватну власність.

3. Складові частини природно-заповідного фонду

Природно-заповідний фонд — це ділянки суші і водної о простору, природні

комплекси та об'єкти, які мають особливу природоохоронну, наукову,

естетичну та іншу цінність, а тому виділені з метою збереження природного

середовища, генофонду тваринного і рослинного світу, підтримання загального

екологічного балансу та екологічної безпеки України.

До природно-заповідного фонду належать:

1) природні об'єкти—заповідники, біосферні заповідники, національні

природні парки, заказники, пам'ятки природи, заповідні урочища;

2) штучні об'єкти — ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні

парки, парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва.

Природні заповідники, заповідні зони біосферних заповідників, національні

парки є власністю народу України. Усі інші об'єкти природно-заповідного

фонду можуть перебувати і в інших формах власності. Охорона об'єктів

природно-заповідного фонду забезпечується шляхом встановлення заповідного

режиму; організації систематичних спостережень і досліджень; здійснення

державного і громадського контролю; встановлення підвищеної

відповідальності та ін. Крім того, ці об'єкти можуть використовуватися лише

для: природоохоронних, науково-дослідних, оздоровчих та освітньо-виховних

цілей. Управління у сфері охорони природно-заповідного фонду здійснює

Міністерство охорони навколишнього природного середовища України та його

органи на місцях. Безпосереднє управління більшістю об'єктів природно-

заповідного фонду здійснюється спеціальними адміністраціями, до складу яких

входять відповідні наукові підрозділи, служби охорони, господарського та

іншого обслуговування. За Законом, право участі в управлінні названими

об'єктами належить і відповідним об'єднанням громадян.

4. Правові заходи охорони атмосферного повітря тваринного світу.

Управління у галузі охорони атмосферного повітря здійснюють Кабінет

Міністрів України, уряд Автономної Республіки Крим, Міністерство охорони

навколишнього природного середовища України, Міністерство охорони здоров я

України, місцеві органи державної виконавчої влади, інші державні органи.

Вони проводять стандартизацію і нормування у галузі охорони атмосферного

повітря. Державні стандарти у цій галузі є обов'язковими і визначають

поняття й терміни, режим використання й охорони атмосферного повітря,

методи контролю за його станом, вимоги щодо запобігання шкідливому впливу

на атмосферне повітря та ін. Крім того, встановлюються такі нормативи:

екологічної безпеки атмосферного повітря; обмежено допустимих викидів

забруднюючих речовин і шкідливого впливу фізичних і біологічних факторів

стаціонарними джерелами; обмежені нормативи утворення забруднюючих речовин,

які відводяться в атмосферне повітря; використання атмосферного повітря як

сировини; концентрації забруднюючих речовин у відпрацьованих газах. У

зв'язку з існуванням державних стандартів і нормативів держава покладає на

підприємства, установи і організації відповідні обов'язки. Так, вони

зобов'язані вживати заходів щодо зменшення обсягів шкідливих викидів,

підтримувати у справному стані споруди, устаткування й апаратуру для

очищення викидів тощо.

Економічний механізм забезпечення охорони атмосферного повітря полягає у

лімітуванні, економічному заохоченні і стимулюванні охорони атмосферного

повітря.

Законодавство передбачає, що правопорушеннями у галузі охорони

атмосферного повітря є: порушення нормативів гранично допустимих викидів

забруднюючих речовин; перевищення нормативів гранично допустимих рівнів

шкідливого впливу фізичних і біологічних факторів; використання

атмосферного повітря як сировини основного виробничого призначення без

дозволу спеціально уповноважених державних органів та ін.

Закон регулює відносини у галузі охорони, використання і відтворення

тваринного світу, об'єкти якого перебувають у стані природної волі, у

неволі чи в напіввільних умовах, на суші, у воді, грунті, повітрі, постійно

чи тимчасово населяють територію України або належать до природних багатств

її континентального шельфу та морської економічної зони. До об'єктів

тваринного світу належать: хордові, в тому числі хребетні і безхребетні

тварини в усьому їх видовому розмаїтті та на всіх стадіях розвитку, що

перебувають у стані природної волі: частини диких тварин; продукти

життєдіяльності диких тварин; залишки викопних тварин.

Суб'єктом права загальнодержавної власності на тваринний світ є держава в

особі Верховної Ради України. Окремі об'єкти тваринного світу можуть бути

колективною чи приватною власністю.

Основними видами використання об'єктів тваринного свїту законодавство

вважає: мисливство; рибальство; використання об'єктів тваринного світу у

наукових, культурно-освітніх, виховних та естетичних цілях; використання

корисних властивостей життєдіяльності тварин; використання тварин з метою

отримання продуктів їх життєдіяльності; добування диких тварин з метою

утримання і розведення в неволі чи в напіввільних умовах для комерційних та

інших цілей.

5. Водний кодекс України

Цей кодекс регулює правові відносини з метою забезпечення збереження,

наукового обгрунтування, раціонального використання вод для потреб

населення і галузей еконої" ки, відтворення водних ресурсів, охорони вод

від забруднення, засмічення та вичерпання, запобігання шкідливим діям вод

та ліквідації їх наслідків, поліпшення стану водних об'єктів, а також

охорони прав підприємств, установ, організацій і громадян на

водовикористання. Водний фонд України включає усі води (водні об'єкти) на

території України. До водного фонду належать:

1. Поверхневі води: природні водойми (озера), водото-ки (річки, струмки),

штучні водойми (водосховища, ставки) і канали.

2. Підземні води та джерела.

3. Внутрішні морські води та територіальне море. Усі спори з питань

використання і охорони вод та відтворення водних ресурсів розглядаються

державними органами охорони навколишнього природного середовища, водного

господарства, геології, місцевими Радами народних депутатів, судом,

арбітражним судом або третейським судом у порядку, встановленому

законодавством.

Висновок

Неможливо уявити собі людство поза природою, земними умовами його

існування. Життя людини тісно вплітається в систему взаємозв'язків явищ

природи, що створюють основу людського буття. Навіть незначні зміни

природних умов: температури, вологості, атмосферного тиску, хімічного

складу повітря, води тощо) впливають на людину.

Сьогодні людство не може відмовитися від використання природних ресурсів,

які є основою матеріального виробництва, але не може й миритися з

деградацією навколишнього природного середовища внаслідок інтенсивної

експлуатації землі, її надр, водних об'єктів, лісів, тваринного і

рослинного світу. Тому важливим напрямом сучасного соціального регулювання

відносин в сфері взаємодії природи І суспільства є забезпечення

раціонального природокористування. Його метою є задоволення матеріальних

потреб суспільства за рахунок наявних і відновлювальних природних ресурсів,

визначення найбільш ефективного, економічно вигідного їх використання без

заподіяння шкоди для життєво важливих екологічних інтересів людей.

Екологічна функція держави не повинна обмежуватися тільки охороною

навколишнього природного середовища. Вона полягає, або принаймні повинна

полягати не тільки в охороні, а й у відновленні природи, що постраждала від

людського безглуздя. Ця функція має неперевершено значення, оскільки від

неї залежать здоров'я планети і саме існування людства. З цієї причини вона

має здійснюватись в умовах екстремальності, які передбачають надзвичайну

напруженість активності держави екологічного змісту. Настав час значно

посилити владний характер екологічної функції держави.

Використана література:

. Конституційне право – опорні конспекти.

. Словник - довідник В.В.Молдовом В.Ф.Мелащенко

Київ “Юмана” 1996 р.

. “Основи конституційного права України”

Державний український педагогічний університет ім. Драгоманова

Київ 1997 р., за редакцією АПрН, професора В.В.Копейчикова

. “Екологічне право” В.І.Андрейцев

Київ “Вентурі” 1996 р.

. “Основи держави і права” навчальний посібник

А.М.Колорій і А.Ю.Олійник

Київ “Либідь” 1997 р. ст.112 – 123.