Країни Тропічної і Південної Африки (1900–2002 рр.)

Країни Тропічної і Південної Африки (1900–2002 рр.)

Європейцям важко було зрозуміти африканців, і вони вважали їх малозрозумілими дітьми. Африканці платили їм тим же.

На протязі XX ст. уявлення мінялись, їх ставало більше, але взаємні забобони зберігались і зберігаються, позбутися їх можна лише прагненнями взаємними, зі значними зусиллями.

А воно проходило своєрідно: суспільства, які виникали в Африці як синтез колоніального з традиційним і дісталось в наслідство незалежним державам, тепер часто називають колоніальним. У більшості країн Африки початок їх створення відноситься до рубежу XIX - XX ст. (хоча в Капській колонії - з XVII ст.) Але найважливіші риси цих суспільств чітко проявились уже після першої світової війни.

Перша світова війна значною мірою була боротьбою за переділ Африки, але на життя більшості африканських країн вона майже не вплинула. Військові дії велися лише на території німецьких колоній. Вони були завойовані військами Антанти і після війни за рішенням Ліги Націй передані країнам Антанти як підмандатні території: Тао і Камерун поділили між собою Великобританія і Франція, Німецька Південно Західна Африка дісталася ПАС, частина Німецької Східної Африки - Руанда і Бурунді були передані Бельгії, інша - Танганьїка - Великобританії. Так збулася давня мрія англійських правлячих кіл: виникла суцільна полоса британських володінь від Кейптауна до Каїру.

Після закінчення війни процес колоніального освоєння Африки прискорився. Колонії все більше перетворювались в аграрно-сировинні придатки метрополій. Сільське господарство все більше орієнтувалось на експорт. В міжвоєнний період різко змінився склад сільськогосподарських культур: кофе - в 11 раз, чаю - в 10, какао-бобів - в 6, арахісу - більше ніж в 4, тютюну - в 3 рази і т.д. Все більше число колоній стають країнами монокультурного господарства. Напередодні другої світової війни у багатьох країнах від двох третин до 98% вартості всього експорту припадало на яку-небудь одну культуру. В Гамбії і Сенегалі такою культурою став земляний горіх, на Занзібарі - гвоздика, в Уганді - бавовник, на Золотому березі - какао-боби, у Французькій Гвінеї - банани і ананаси, у Південній Родезії - тютюн. В деяких країнах було по дві експортні культури: на Березі Слонової Кістки і Того - кофе і какао, в Кенії - кофе і чай і т.д. В Габоні і деяких інших країнах монокультурою стали цінні породи лісу.

Промисловість, яка створювалась, головним чином гірничо видобувна - ще більше була орієнтована на експорт. Розвивалася вона швидко. У Бельгійському Конго, наприклад, видобування міді з 1913 по 1937 рік зросла більше ніж у 20 раз. В 1937 р. Африка займала в капіталістичному світі значне місце по виробництву мінеральної сировини. На неї припадало 97% всіх алмазів, які видобувались, 92% - кобальту, більше 40% золота, хромітів, літієвих мінералів, марганцевої руди, фосфоритів і більше третини всього виробництва платини.

В Західній Африці, а також у більшості районів Східної і Центральної Африки експортна продукція вироблялась в основному в господарствах самих африканців. Європейське плантаційне виробництво там не привилось із-за кліматичних умов, які були важкими для європейців. Головними експлуататорами африканського виробника були іноземні компанії. Експортна сільськогосподарська продукція вирощувалась на фермах, які належали європейцям і були розташовані в Південно-Африканському Союзі, Південній Родезії, частині Північної Родезії, Кенії, Південно-Західній Африці.

Щоб заставити чим більше число африканців щорічно покидати село і іти на заробітки, адміністрація поселенських колоній штучно створювала земельний голод і в зв'язку з цим обмежувала райони проживання окремих етнічних груп резерватами.

Відбувалось включення представників Африки до управління, адже експлуатація місцевого населення не могла здійснюватись без цього. Колоніальні власті створювали з їх участю новий апарат управління або використовували елементи того який існував в доколоніальну епоху. Це робилося не тільки із-за відсутності колоніальних чиновників-європейців, але і з тієї причини, щоб здешевіти колоніальний апарат. Без будь-якої хоча б мінімальної соціальної опори в середовищі місцевого населення африканця можна було б експлуатувати тільки постійно використовуючи військову силу і контроль. А цей метод занадто дорогий і малоефективний.

Різними були методи і способи включення африканців до колоніального управління, хоча в основному вони зводились до двох форм: прямому і так званому непрямому управлінню. У першому випадку колоніальна адміністрація назначала африканських вождів в той або інший район, не рахуючись з місцевими інститутами влади і тим звідки претендент. По суті справи їх положення мало чим відрізнялося від положення чиновників колоніального апарата.

При системі непрямого управління колонізатори формально зберігали інститути влади, які існували в доколоніальні часи, але змінили докорінно їх зміст. Вождем могла бути тільки людина “місцевого походження”, за звичай із “традиційної” знаті. Він залишався на своєму посту все життя, якщо влаштовував колоніальну адміністрацію, отримував основні засоби для існування із частини суми податків, які він зібрав.

Система прямого управління частіше використовувалась у французьких колоніях, непрямого - в англійських. Але це ніколи не було незмінним правилом. Французи в багатьох випадках не тільки неофіційно, але і формально признавали владу впливових традиційних правителів, насамперед тих, хто активно з ними співробітничав. Англійці ж часто створювали інститути ніби “традиційної влади” цілком штучно (як, наприклад, у народу ігбо в Східній Нігерії). А непряме управліня було несумісне з “поселенським” колоніалізмом Кенії, Південної Родезії і Південно-Африканського Союзу, і англійці самі признавали, що використовували в цих країнах пряме управління. В цілому ж можна сказати, що різниця між двома системами управління була незначною.

З утвердженням колоніалізму і розвитком товарно-грошових відносин розпадався звичний порядок речей, руйнувався устрій життя доколоніальних суспільств, основою яких була община. Змінювався і характер процесів класоутворення в тих країнах, де в доколоніальний період вони вже йшли і накреслювався розвиток специфічних ранньокласових відносин. В міжвоєнний період почалося зближення соціальних структур народів, які знаходилися в доколоніальну епоху на різних рівнях соціального розвитку.

Змінювались етнічні та політичні зв'язки. Колоніальний поділ в багатьох випадках перервав природні процеси етнічної і політичної консолідації. В кожній колонії створювався свій адміністративний поділ, який часто не співпадав з етнічним. Ряд народів були поділені кордонами колоній. Попередні політичні і економічні зв'язки якщо і не розривалися, то ускладнювались і трансформувались. В межах колоніальних адміністративних одиниць на базі нових політичних і економічних зв'язків ішло формування нових етносоціальних груп. Іноді колоніальні власті навіть проголошували в адміністративному порядку створення нових “племен”.

Інтенсивність змін була різною не тільки в тих або інших країнах континенту, але і в межах однієї і тієї ж країни. Колоніальні власті повсюду виділяли території, де було найбільше можливостей для інтенсивної експлуатації природних і людських ресурсів. Там соціальна трансформація ішла швидко. Найбільш глибокі зміни відбулися в житті тих народів, які виявилися найдовше у тісному зіткненні з колоніалізмом, насамперед у Південній Африці та інших поселенських колоніях.

Відходництво було найбільш поширеною формою роботи по найму. Необхідність сплати податків, прагнення хоч якось збільшити доход сім'ї, ріст потреб в нових товарах приводили до того, що мільйони африканців проводили в пошуках все своє життя - повертались додому, а потім знову і знову вербувались на заробітки. Найбільш широко було поширене відходництво, зв'язане з сезонними сільськогосподарськими роботами, воно не заставляло африканців їхати далеко від рідних місць. Але робітникам, які їхали на рудники, часто приходилось пішки переборювати довгий шлях через територію декількох країн.

Головним центром притягання відхідників на всьому континенті був ПАС, особливо золоті рудники Провансалю, де щорічна потреба в робочих руках ? 300 тис. гірників. Дві третини із них припадали на інші країни, іноді далекі від П.А.Р. Основними поставниками робочої сили на півдні Африки був Ньясаленд, Південний Мозамбік, Басутоленд, Бечуаналенд, Свазіленд. У перших трьох 40 - 50% всіх працездатних молодих чоловіків щорічно ішли на заробітки за кордон, у інших двох - 25 - 30%.

Відходництво було новим соціальним явищем у африканських суспільствах. Але воно і само стало фактором соціальної трансформації і сприяло розхитуванню, розшаруванню традиційних підвалин на селі. Відхідники приносили на село нові цінності і поняття. Руйнувалися традиційні авторитети і норми взаємовідносин, руйнувались попередні методи ведення господарства.

З відходництва починалось формування декількох груп сучасного суспільства, насамперед робітничого класу. Відхідники залишалися в містах, на шахтах і плантаціях, набували кваліфікації, мали сім'ї і втрачали зв'язки з рідними місцями. Швидше всього цей процес формування пролетаріату ішов у великих торгових містах таких як Дакар, Момбаса, Кейптаун, Дурбан, на залізницях і у великих гірничо видобувних районах - в Катанзі, у Мідному поясі Північної Родезії, Трансваалі.

Найбільш масова група колоніального суспільства - колоніальне селянство - відрізнялася від общинника доколоніальних часів тим, що була зв'язана з світовим або місцевим ринком і вела товарне господарство. Від капіталістичного фермера його відрізняли багато чисельні способи позаекономічного примусу, а також збереження натурального виробництва. Селянське середовище було дуже різне за своїм складом. Тут ішли процеси майнового і соціального розшарування. Для майнового нагромадження найважливіше значення мала близькість до колоніальних властей і “туземної” адміністрації.

Члени “туземної” адміністрації, їх рідні, близькі і клієнтура користувались важливими, хоча і законодавчо не зафіксованими перевагами в “туземних” судах, при відправці на примусові роботи, зборів податків та ін. В результаті цього, а також подарунків та безплатної праці своїх співвітчизників вони швидко сконцентровували в своїх руках основні багатства - землю, почали вирощувати експортні культури там, де це дозволялось, ставали лихварями, відкривали лавки. Своїм дітям вони давали кращу освіту і з часом ті ставали колоніальними чиновниками, починали займатися бізнесом, ставали юристами, вчителями, журналістами, поповнювали ряди нової еліти.

Яку б систему управління не використовувала колоніальна адміністрація, їй потрібні були освічені чиновники - африканці, чи то вожді, чи просто службовці певної ланки колоніального апарату, інакше управління було б неможливе. Торговий капітал - від крупних фірм до дрібних торговців, які їздили зі своїми фургонами по безкрайнім дорогам Африки, - був зацікавлений в появі широкого кола “європеїзованих африканців” з новими потребами і з грошовими прибутками, щоб створити більш місткий ринок для своїх товарів. Європейські фірми, які монополізували закупівлю сільськогосподарської продукції, спирались нарозгалужену сітку місцевих скупників-посередників. За звичаєм, це були люди з зачатками європейської освіти. Потрібні були також вчителі і священики-африканці, які змогли б більш дієво поширювати прищеплені європейцями ідеї і уявлення, ніж самі європейці. Перекладачі, писарі, священики, телефоністи, телеграфісти, дрібні клерки, вчителі початкових класів - з цих професій починалося становлення такої еліти.

Страницы: 1, 2