Галичина - соціокультурна, історична, політична частка України

Тут ми також маємо справу із пізнішими тенденційними трактуваннями подій із

використанням пропагандистського прийому проекції сучасних понять на події

минулого. Йдеться про “загарбання”, “окупацію” Галичини Казимиром III. За

тогочасними династичними поняттями польський король мав на галицький стіл

такі ж юридичні права, як і його суперник у боротьбі за княжу спадщину

Великий князь литовський Любарт, але переміг саме Казимир. Відомо, що

львів’яни піддалися йому після того як він зобов’язався зберігати їхні

права та звичаї. Руських феодалів з їхніх земель він не зганяв, нових

податків не запроваджував, руське право залишив, релігійних утисків не

чинив, своїм намісником (старостою) призначив боярина Дмитра Детька (якому

чомусь дехто з “істориків” приписує провід у повстанні проти короля). Ба

більше, незважаючи на те, що традиційно в Польщі не було відомо

реґіональних монет, саме Казимир III починає карбувати особливу монету для

Галичини, на якій завжди був присутній лев – герб цих земель. А карбування

монети у середньовіччі – право незалежного сюзерена, і окрема галицька

монета засвідчувала перед навколишніми володарями, що польський король

засідає на галицькому троні, кажучи по-сучасному, за сумісництвом. Тому

виставляти Казимира якимось нелегітимним “загарбником” і “окупантом” м’яко

кажучи історично некоректно, адже іноземний володар на троні якоїсь країни

– у середньовіччі не дивина. Прикладів можна навести безліч, починаючи з

Рюриковичів-норманів. Так, наприклад, ніхто в Чехії не говорить про

окупацію в періоди, коли на чеському троні сиділи Люксембурґи або

Габсбурґи. До речі, наступником Казимира був Людовік Угорський

(Анжуйський). А ще суттєвіше те, що в 1387 році королем Польщі став

Володислав Ягайло, і таким чином, якби навіть у війні за галицьку спадщину

переміг Любарт, все одно наприкінці XIV століття Галичина увійшла б до

складу польсько-литовської держави.

З часів Казимира і до кінця Речі Посполитої (кінець XVIII століття)

польські королі у своїй офіційній титулатурі мали “великого князя Руси”

(Галицького).

Титул “короля Галичини і Лодомерії” носили і австрійські, і австро-угорські

імператори від 1772 до 1918 року, а після впровадження австро-угорської

Конституції 1867 року було створено Галицький Сейм – парламент Галичини

(розташований був у сучасному головному корпусі Львівського національного

університету).

Після розпаду Австро-Угорщини в 1918 році Східна Галичина мала всі шанси на

одержання принаймні національно-культурної автономії, але авантюристичний

“листопадовий зрив” дав підстави полякам переконати учасників системи

Версальських угод, що український рух в Галичині має плебейсько-

більшовицький відтінок, і безумовно включити її до складу унітарної

міжвоєнної Другої Речі Посполитої.

Етапним для Галичини був і 1939 рік, коли згідно з пактом Ріббентропа-

Молотова ці землі увійшли до складу Совєцького Союзу. Це ж підтвердили і

Ялтинські угоди 1945 року.

Після розпаду СССР в 1991 році питання Галичини не піднімалося: в

міжнародних колах про неї чомусь вже забули (саме посилаючись на денонсацію

пакту Ріббентропа-Молотова одержали незалежність прибалтійські республіки),

а всередині “свідомі” галасували про те, що Україна чомусь “мусить бути

єдиною і соборною”. Як миттєвий політичний маневр блимнула і згасла

“Галицька Асамблея”, і розмови про автономію перетворилися в схоластично-

інтелектуальну гру…

Але прецедент, хоча і парадоксальний, все ж є – це Кримська автономія.

Дійсно, які підстави її виникнення? Етнічні? Але Крим з античних часів був

поліетнічною територією. Історико-державні? Але тоді, відтворюючи Кримське

ханство, треба до нього приєднати степи Приазов’я від Дніпра аж поза Дон, а

водночас віддати все узбережжя від Севастополя до Керчі Туреччині. А якщо

врахувати, що Крим вже більше 200 років входив до складу Росії та СССР, то

Галичина, яку остаточно вирвали з Европи лише в 1944 році, має всі підстави

для автономії.

Геральдіка та герби Галичини: історія та сьогодення

|Герб австрійського періоду |[pic] |

|[pic] |

|Герб австрійського періоду має вигляд розтятого щита; в правій половині|

|- австрійський герб Галичини, тобто в лазуровому полі чорна галка з |

|складеними крилами, під нею - три корони; в лівій - герб Потоцьких |

|"Пілава". Функціонував до 1939р. |

|[pic] |

| |Сучасний герб |[pic] |

|[pic] |

|У срібному полі чорна галка з піднятими крилами у золотій короні. |

|Чорна галка з піднятими крилами у срібному полі відома ще як |

|геральдичний символ з ХІІІст. у Галицько-Волинській державі, від |

|ХVст. фігурує на гербі та прапорі Галицької землі Руського |

|воєводства (до складу якої входила територія сучасної |

|Івано-Франківської області), а від кінця ХVІІІст. до початку ХХст. |

|була на знаку Галичини. |

Із зацікавленням, яке після кількох речень доповнилося здивуванням,

прочитав я статтю пана Гречила “Лев у гербі та корономанія”. Майже

літературний стиль, аргументи з прикладами й анекдотами – але не зовсім

переконливо. Стаття, що базується на дещо емоційній часом надінтерпретації

з так далеко посунутими (та використаними з метою подразнення)

національними сентиментами, завжди буде трохи непереконливою.

Пан голова Українського геральдичного товариства (УГТ), є в нас, без

сумніву, найбільшим знавцем геральдики, сфрагістики, генеалогії,... знавцем

усього того, що служить допомогою історії як науці. Проте, як мені здалося,

все це було переповнене емоційністю і опинилося глибоко на дні його статті.

Це, здається, можна пояснити тим фактом, що пан Андрій своїм проектом

символіки Львівської області програв проектові, що був поданий його

колегами з Українського геральдичного товариства, а коли точніше –

заступником пана голови УГТ й одним із художників УГТ.

Проект заступника голови УГТ Івана Сварника та художника Ореста Гнатіва

вигідно вирізнявся кращим формально-мистецьким вирішенням і присутністю

історичної довідки, котрої бракувало у проекті пана голови, і цей недолік

він із розмахом компенсував у своїй статті – не тільки про корономанію. На

мою думку, причина корономанії та коронофобії лежить у політичній площині.

Присутність корони є типом “угонорування” й має естетичну привабливість;

проте та естетика є стисло залежною від політичного світогляду. Це можна

довести на прикладі кількох фактів. На чолі Січових Стрільців стояв

кандидат на український трон Вільгельм фон Габсбурґ (Василь Вишиваний) і

нікому до голови не прийшло усунути корони з голови “Галицького лева”, але

корони не стало відразу ж після того, як уряд ЗУНР очолили ліві. Те саме

сталося з “болгарським” та “богемсько-чеським” левами, те саме сталося і з

“польським орлом”...

Цікавою, як на мене, є аналогія між гербами Галицької землі та Львівської.

Обидва за своїм змістом пов’язані з назвами столиць, тобто Галич – від

“галка”, Львів – від “лев”, причому останній зайняв місце першого й

успадкував від нього назву держави. Се дає підстави стверджувати про

існування геральдичної закономірності. Складовою частиною герба Галицької

землі є корона на голові галки. Присутність корони вказує на галицький

трон. Зображення лева в гербі Львівщини є територіально-династичним знаком,

який говорить про “землю Лева”, а присутність на його голові корони може

вказувати на те, що джерелом гербу був династичний знак тої гілки

Рюриковичів, яка мала у Львові свій територіально-адміністративній центр –

трон.

Галицька держава втратила свою самостійність у другій половині XIV ст. Але

втрата територією самостійності може, проте не мусить спричинитися до

втрати або упослідження територіального герба. Це, що дійшло до нас від

часів незалежності Галичини, дозволяє стверджувати тільки те, що в гербі

був лев. Проте це означає лише те, що немає підстав на 100 % стверджувати,

наприклад, що на печатці короля Юрія ІІ на щиті вершника зображено

коронованого лева, який підпирає скелю.

Депутатам обласної ради, як на здоровий глузд, не залишалося нічого іншого,

як з-поміж двох гербів львівської землі вибрати більш привабливий. Тобто

той, що був на хоругві, під якою львівські лицарі перемогли в

Грюнвальдській битві, той, що вишила на прапорі для рутенської ґвардії

цісарева Єлизавета, той, до якого так пасують слова про князя Осмомисла:

“Галичкы ОсмомыслЬ Ярославе! Высоко сЬдиши на своем златокованнЬм столЬ.

Подпер горы угорскыи своими железными плЬки”.

А що ж із левом без скелі? Оскільки гербом Львівщини вибрано історичний

герб Львівської землі, то, як на мене, золотий лев на блакитному тлі пасує

для території значно більшої, ніж Львівська область, – наприклад, для

відродженої Галицької держави.

Прилученнє Галичини і Буковини до Австрії.

Разом з тим як руйнували ся в другій половині XVIII в. українські порядки

на лївім боцї Днїпра та на Запорожу, великі зміни робили ся також і на

Правоберажу та в Західній Україні, творячи нові обставини і нові підстави

українського житя. Падала Польща—саме тільки встигла придавити останні рухи

народні на Гіравобережу і до решти ослабити національне житє заведеннєм

унїї в західній Україні,—як прийшов несподїваний кінець державному житю

самої Польщі. За кілька років дорешти розібрано її між сусїднї держави, і

даремно заходила ся потім польська шляхта, щоб ту свою польську державу

вирвати з їх рук і відновити наново.

Не на користь вийшли Полякам їх великі придбання в землях українських і

литовських: здобуваннє та заходи коло затримання сих земель знесилили саму

Польщу, вона ослабла і стала здобичею сусїднїх сильнїйших, міцнїйше

організованих держав. Польська шляхта, захопивши в свої руки правлїннє,

поневолила не-шляхетську людність, позбавила всякого значіння і саму

королівську власть, відобрала всї засоби від правительства, аби воно,

зміцнивши ся, не хотіло покоротити шляхетські вільности і свободи. Держава

польська ніколи не мала нї грошей в скарбі своїм, нї війська, нї міцної

оргайїзації. Всю силу захопили великі пани магнати, але вони думали не про

державу, не про суспільство, а про свої власні роскоши й інтереси, і дуже

часто брали гроші від сусідніх держав за те, щоб своїми впливами кермувати

справами Польщі так, як треба було тим сусїдам, а не їй самій.

Вже Хмельнищина задала Польщі такий сильний удар, їдо від нього вона не

здужала поправити ся. А від початків XVIII віку Польщею кермують не її

правителі, а заграничні правительства. Вони не дають перевести в Польщі

ніяких реформ, щоб вона не поправила ся, не стала сильнїйща; мішають ся при

кождій нагодї в її внутрішні справи, підіймають через магнатів-запроданцїв

повстання (конфедерації) і взагалї роблять все що хочуть. А при тім все від

часу до часу виникають ріжні проекти про те, щоб зовсім розібрати сю

велику, але слабосилу, на живу нитку зшиту державу,—як то ми вже бачили за

часів Хмельницького.

о смерти короля польського Августа III (1763 р.) цариця Катерина зєднавши

ся з своїми одномишленниками й Польщі, ввела свої війська, посадила на

королівстві польськім свого приятеля Станїслава-Августа Понятовского, і

хотїла під його іменем кермувати по своєму польськими справами Головний

привід до того давала справа православної віри в Польщі, котру росийське

правительство держало нїби в своїй опіцї, а духовні православні до його

помочи звертали ся у всяких своїх бідах. Польське правительство хогїло

визволити ся від росийських впливів і думало скористати для того, що Росія

з 1768 року увязала ся в війну з Туреччиною, а за Туреччиною потягала

Австрія, не хотячи дати Росії поширити ся далї на турецьких границях. Росія

хотїла взяти під свою вдасть Крим і Молдаву і домагала ся, щоб Туреччина

признала сї землї від себе незалежними, свобідними; Австрія ж не хотїла на

се пристати, бажаючи собі поширити ся в молдавських землях. Польща

надіялась скористати з сього напруження, але зовсім несподіваний оборот дав

тому всьому пруський король: він задумав собі скористати з такої замотакини

і з того напруження між Росією й Польщею й дав таку думку, що Росія замість

Туреччини нехай би поширила ся коштом Польщі, а при тім і Прусія та Австрія

собі забрали б пограничні землі польські. Цариця Катерина не дуже охотила

ся на сей плян, бо не хотїла дїлити ся Польщею, бажаючи задержати її цілу

під своїми впливами. Але як Австрія почала хилити ся до Туреччини, згодила

ся цариця на пляни Прусії, щоб її затримати по своїй стороні. Пішли

переговори про се і нарешті прийшло до такої угоди, що Росія справді зрікла

ся своїх претенсій на Молдаву (Крим одначе Туреччина мусїла признати

незалежним і в 1783 р. його без усякої війни прилучено до Росії, за згодою

Австрії). Замість Молдави Росія взяла собі від Польщі пограничні землі

Білоруські, Австрія Галичину, Прусія— землі коло Балтийського моря. Так

стала ся умова між ними з серпнї 1772 р., і вислані війська без війни

позаймали кожде свою пайку, а сойм і правительство польське, настрашені,

або й закуплені, мусїли згодити ся на сї утрати й відступити ті землі,

Австрія взяла ціле воєводство Руське, майже ціле Волзьке, сусідні части

Подільського і Волинського воєводства і Холмської землі. Посилала ся при

тім на те, що сї землі —колишнє княз. Галицько-волинське, їло було

підвластне королям угорським. А маючи тепер в своїх руках порічє горішнього

Прута (Покутє), цісарева, а ще більше син її Иосиф II захотіли прилучити до

того й сусідню частину Молдави: побувавши сам в 1773 р. в сусіднім

Семигороді, Иосиф побачив, що для Австрії дуже важно взяти собі північну

Молдаву для того, щоб мати з Галичини дорогу до Семигороду, і рішив забрати

Ті від Туреччини. 1774 року австрийське військо перейшло молдавську границю

та зайняло Чернівці, Серет, Сучаву—теперішню Буковину.

І тут австрийське правительство на своє оправданнє посилало ся на те, що сч

країна колись належала до Галичини. Дійсно, в XIII в. бачимо місця на

середнїм Прутї, так само як і на середнім Дністрі в залежности від

Галицького князівства—се так зване Понизє; потім воно перейшло в

безпосередню власть Татар, а як в половинї XIV в. організувало ся осібне

князівство чи воєводство Молдавське, то воєводи молдавські загорнули згодом

під свою власть і землі між Серетом і Диїстром, так зване Покутє і землю

Шипинську. Пізнійше засї землї, як ми вже знаємо, не раз була боротьба між

Польщею і Молдавою (гл. 49), аж вони розмежували ся: польська границя стала

по Кути і Снятин, і так українська країна поміж Днїстром і

Серетом—теперішня північна Буковина, зістала ся під воєводами молдавськими,

аж до 1774 р., як її заняло австрийське військо. Вона була залюднена

українським селянством, шо сиділо на землях воєводських, боярських,

монастирських; обовязки були сорозмірно не великі і тому сюди напливала

людність з Галичини. Ся північна, українська Буковина творила округ

Чернівецький, але разом з нею був захоплений також округ Сучавський,

переважно румунський, і так як нова Галичина під австрийською властю була

зліплена з земель українських і польських, так і нова Буковина мала

характер українсько-румунський: північна українська, полуднева румунська.

Воєвода молдавський дуже сильно протестував против австрийського нападу,

але турецький султан, його зверхник, не підтримав його і в 1775 р. згодив

ся відступити Австрії північно-західню частину Молдави. Визначено було

комісарів, вони відмежували сю країну, і вона дістала назву Буковини, за

свої густі ліси букові. Якийсь час була під управою військовою, а потім,

1786 р. прилучено її до Галиччини, і так при Галичинї вона зіставала ся аж

до р. 1849, коли Буковину зроблено осібною провінцією.

Галицьке відродженнє і 1848 рік. В Галиччині перший гурток, який досить

свідомо ставав на грунт національний, відомий нам в Перемишлі, в духовних

кругах його, при кінці другого десятилїтя XIX в. Тут було засноване те

товариство для поширення народньої освіти; з кругів тутешнього духовенства

вийшла перша звісна записка в обороні рівноправности і культурної вартости

української мови, з нагоди питання про научаннє в школах українською мовою;

звідси йшли звісні нам заходи коло українського шкільництва.

Одначе сей перемишльський кружок ще не мав ясного понятя про значіннє

народньої української стихії й стояв на роздорожу між нею і книжною словяно-

росийською мовою, і в 1820-х роках се питаннє ще не ставило ся гостро;

автори перших граматик з перемишльського кружка прихиляють ся до народньої

мови, але вважають потрібним „очищати" їі від простонародньоі грубости й

наближати до старої книжної й церковної мови. В 1830-х рр. виявляють ся вже

два ріжні напрями: против оборонців книжної традиції виступають прихильники

живої народньої мови, горячо обороняючи її чистоти від книжного калічення і

добиваючи літературного її уживання і граматичного оброблення. Тут були

впливи і словянського відродження, і ще більше— літературних проб на чистій

народній мові східньої України, якими не могла похвалити ся досі Галичина,

тому що тут книжна українська традиція не була задавлена і гальмувала

літературне уживаннє народньої мови. Против автора першої друкованої

угорської-української граматики Мих. Лучкая, що хилив ся до книжної,

церковної мови, і автора першої друкованої галицької граматики Иосифа

Левицького, що хотів держати ся не тільки старої української книжної мови,

але й зближати ся також до книжної великоруської, виступив досить рішучо

Иосиф Лозинський, боронячи чистої народньої мови. А ше більш рішучо стає на

український народній грунт кружок молодих богословів, що зібрав ся в

львівській семінарії в 1830 роках.

Ся українська молодіж стояла вже під впливами відроженого українського

письменства Росії 1820—1830 років, і під впливами сучасного словянського

відродження та сучасної польської революційної агітації розвинула ся в

напрямі більш поступовим і народолюбнім, в дусї романтичного народництва

росийської України. Вона також цікавить ся історією й етнографією свого

народа, збирає пісні й перекази і пробує свої сили в лїтературнїй роботі,

зближаючи ся до взірцїв українських— відчуваючи в повній силі одність

українського народу по оба боки росийськоавстринського кордону. Симпатичний

поет Маркіян Шашкевич являєть ся першим народнім поетом Галичини і

пізнійший український, пародовецький рух Галичини признав його своїм

первоначальником і патроном. Якову Головецькому судило ся стати першим

патентованим ученим—професором української мови на новозасновачій катедрі

львівського університету. Третій член сеї „руської трійцї" Іван Вагилевич

займався історією, етнографією, словесністю—всїм по троху. Та діяльність

сього кружка не йшла гладко. За останнї десятилітя відносини офіціальних

кругів до українського питання встигли змінити ся рішучо. Австрийські

власти, маючи досить клопоту з тодїшніми польськими революційними течіями

не хотіли мати нових клопотів ще й з українським рухом. В духовних

уніатських кругах, котрим передано цензуру українських книг, також панував

напрям реакційчий, узко-церковний, неприязний і підозріливий народнім

елементам в лїтературі Книжки навіть самого цензурного змісту: релігійнї,

похвальні оди на честь австрийського дому—забороняли ся тому тільки, що

мова їх була не досить словя-нська, або що замість словянського письма вони

були написані гражданкою. Заходи „руської трійцї" були прийняті тут

підозріливе і ворожо. Перший альманах „Зоря", зложений для друку кружком

Шашкевича в 1834 р., ся духовна цензура заборонила. Зложили новий збірник,

ще обережнїйше, з народніх пісень і переказів та власних поезій і наукових

статей під назвою „Русалка Дністрова" і надрукували його в Пештї, в

Угорщинї, щоб розминути ся з галицькою цензурою. Але й се не помогало: коли

книжка прийшла до Львова, цензура арештувала її всю і тільки в 1848 р.

удало ся її видобути з арешту. На самих авторів впали ріжні неприємности.

Хоровитий Шашкевич не витримав їх і вмер в недостатках, як священик на

убогій парафії; Вагилевич пішов шукати хліба у польських панів. Галицьким

гасителям здавало ся, що придавили до решти український рух.

Та налетів бурхливий 1848 рік і зараз перемінив усю обстанову. Европейська

революція сильним відгомоном відбила ся по австрийських краях, викликавши

більше або меньше значні рухи; в Галичині Поляки начали ладити повстаннє

для визволення Польщі. Австрийське правительство тодї знову пригадало собі

галицьких Українцїв і заходило ся коло них, щоб ослабити польський рух.

Виходять наверх такі справи як розділеннє Галичини (недорічно звязанеї з

українських і польських земель) на- частину українську і польську;

заведеннє в українській Галичині української мови по школах вищих і низщих;

визволеннє українського селянства з власти польських панів—все те про що

думало в 1770—80 х роках правительство Марії Тереси і Иосифа II, а потім

так міцно забуло, підпавши під впливи польської шляхти і власних своїх

гасителів-реакціонерів. Галицькі Українці підняли голови і собі заворушили

ся. Пляни польських революціонерів про відбудованнє Польщі були Тм не з

лад, і тільки не велика частина української інтелігенції пішла разом з

Поляками. Переважна ж більшість почала організувати ся в напрямі окремішнім

і Полякам ворожім, користаючи з прихильности і помочи австрийської

адміністрації— славного галицького намістника Стадіона, про котрого Поляки

потім говорили, що то він видумав галицьких Русинїв-Украінцїв, а перед тим

мовляв не було їх. Засновано політичне товариство „Головна Рада", свого

рода українське національне правительство, що мало вияснити і представити

центральному правительству політичні й національні потреби Українцїв, а як

орган його стала виходити газета „Зоря Галицька". Против польських

революційних ватаг організовано українську гвардію, українські батальони

стрільцїв. В осени 1848 р. скликано „Собор руських учених"—всїх

прихильників культурного і національного розвитку галицької України, щоб

вияснити культурні і національні потреби та виробити програму дальшої

дїяльности для розвою українського народу.

Сей „собор" став рішучо на національнім українськім грунті, відріжняючи

українську народність з одного боку від польської, з другого—від

великоруської, з котрою мішали її ріжні прихильники книжної „словяно-

росийської мови", не вміючи відріжнити її від народньої української.

„Собор" уважав конче потрібним, щоб була уставлена одна одностайна

граматика і одностайна правопись для всього „руського народу в Австрії й

Росії" („руським" далї називали свій український нарід і мову)-аби була

вона згідна з язиковими прикметами української мови, а незалежна від

граматики і правописи польської і росийської Домагав ся, щоб у всяких

школах галицьких заведено українську мову, а для розвою письменства було

засноване просвітнє товариство, на взір чеської „Матиці". Підтримував

домаганнє, щоб українську частину Галичини віддїлено від польської, і таке

иньше. Се був дуже важний момент в галицькім житю і не дурно Ант.

Могильницький, найбільша літературна сила сього часу накликав „собор"

високолетними, хоч на теперішню оцінку досить нескладними віршами.

равительство йшло на зустріч українським бажанням. Воно обіцяло завести

українську мову в усїх школах, в гімназіях і унїверситетї, серіозно думало

про поділ Галичини, і в 1850 р. дійсно був виданий такий закон, тільки не

війшов у житє. За те велике значіннє мало і сильно вплинуло на настрій

українського громадянства проголошене в 1848 році скасованнє панщини і

визволеннє селян з власти поміщиків.

В Галичині перед вела митрополича консисторія, „святий Юр", як її звали

поімени катедральної церкви, де проживав митрополит і консиСторські

канонїки. Тодішня інтелЇґенція українська в Галичині складала ся майже з

самих священиків і вони, зовсім зрозуміло, дивили ся на митрополита і -його

консисторію як на своїх натуральних провідників. А сі провідники дивили ся

неприязно і підозріливе на кожний прояв якогось живійшого і поступовійшого

руху взагалї і народнього українського зокрема. Знов виходять на верх

прихильники книжної словяно-росийської мови, неприхильні українському

елєментови в мові і культурі, як простонародньому і „необразованому". Всякі

сміливійші пориви й пляни 1848 р. затихали й забували ся серед загальної

реакції, а серед неї знов на гору вийшли польсько-шляхетські елементи. Вони

фактично захопили в свої руки адміністрацію галицьку, під началом

тодішнього намісника графа Голуховского. Галичина спинила ся в польських

руках, а до українського елементу польські верховоди подбали настроїти

правительство як найбільш підозріливе і неприхильне, представляючи, що

галицькі Українцї тягнуть до Росії і до православія.

Так і в Галичині жвавий рух 1848 р. на дїлї став не початком нової епохи, а

вступом до темної реакційної доби, і тільки згодом українське громадянство

мало змогу вернути ся до тих домагань і справ, що ставили ся в 1848 роцї й

тодї були вже такі близькі до свого сповнення

Крайова конституція для Галичини 1850 року: її структура та основні

положення

[pic]

1848 р. в багатонаціональній Австрії, як і в інших країнах Західної Європи,

відбулася буржуазна революція. На боротьбу за своє соціальне і національне

визволення піднялися слов’янські народи (чехи, словаки, поляки, українці,

серби, хорвати, словенці), які становили основну масу населення

Австрійської імперії: Габсбургів. За офіційними даними, Австрія налічувала

тоді 37 593 096 жителів, зокрема: австрійські німці становили 7 980 920

осіб, слов’яни – 15 170 612 осіб.

Особливість і складність революційних подій 1848 р. у Галичині полягали в

тому, що національно-визвольну боротьбу проти монархії Габсбургів очолювала

польська шляхта і буржуазія, які прагнули зберегти національний гніт

українського народу.

Польські ліберальні і прогресивно-шляхетські діячі склали петицію до

австрійського імператора, в якій висувалися вимоги знищення цензури,

звільнення політичних в’язнів, організації національної гвардії, скасування

селянських повинностей, запровадження польської мови в діловодстві і

школах, призначення на всі посади місцевих людей (маючи на увазі тільки

поляків), реорганізації станового сейму, рівності всіх перед законом. У

петиції зовсім ігнорувалися справедливі національні вимоги українського

народу.

І. Франко в своїй праці "Панщина та її скасування 1848 р. в Галичині"

вказував, що у відповідь на віденські події 13 березня у Львові "поляки

відразу почали думати, що тепер пора виконати свій план, так погано

розбитий у 1846 р., і бодай у Галичині зробити собі самостійну Польщу".

Під тиском зростаючого революційного руху в країні австрійський уряд видав

25 квітня 1848 р. першу австрійську конституцію (за прізвищем автора –

конституцію Піллерсдорфа), яка проголошувала монархічно-конституційні

порядки та деякі буржуазно-демократичні права і свободи громадян,

встановлювала гласність суду, відповідальність міністрів перед парламентом,

надавала парламенту виключне право видавати і скасовувати закони. Однак уже

16 травня того ж року вона була припинена в своїй чинності.

Користуючись конституційними свободами, представники галицької інтелігенції

і греко-католицького духівництва заснували 2 травня 1848 р. у Львові

Головну Руську Раду на чолі з єпископом Г. Яхимовичем, яка звернулася до

віденського уряду, а згодом – до рейхстагу з проханням про поділ Галичини

на українську і польську частини, про створення окремого коронного краю з

українським крайовим сеймом, з українськими установами, судами і школами.

Обмежену програму Головної Руської Ради підтримали закарпатці, які прагнули

вийти зі складу Угорщини й об’єднатися із Східною Галичиною у складі

Австрійської імперії. Представники ж Буковини вимагали відокремлення від

Галичини і виділення її в окремий край з своїм сеймом. Ця вимога була

задоволена в 1849 р., що ще більше посилювало дроблення західноукраїнських

земель.

У березні 1849 р. молодий австрійський імператор Франц-Йосиф "дарував"

імперії нову антидемократичну так звану "откройовану" конституцію. Вона

створювала централізовану державу, в якій вся повнота виконавчої влади була

зосереджена в руках імператора і його міністрів.

Законодавча влада належала імператору разом з рейхстагом, який складався з

двох палат. До верхньої палати (Oberhaus) входили обрані на строк п’ять

років делегати від крайових сеймів, а нижня палата (Unterhaus) обиралася

прямими виборами повнолітніми платниками не менше 5 гульденів безпосередніх

податків на рік за нормою один депутат на 100 тис. населення. Прийнятий

обома палатами законопроект вимагав обов’язково санкції імператора.

Для управління окремими коронними краями імператор призначав наділених

широкими повноваженнями намісників (Staathalter). Крім того, при імператорі

cтворювалася на правах дорадчого органу призначена ним Державна рада, яка

була єдиним реалізованим на практиці заходом откройованої конституції.

Березнева конституція 1849 р. у 77-й статті проголошувала, що всі

австрійські коронні краї одержать свої крайові конституції. Для Галичини

крайова конституція була видана патентом імператора від 29 вересня 1850 р.

Того ж самого дня була надана крайова конституція і для Буковини.

Крайова конституція для Галичини налічувала 82 статті і складалася з таких

розділів: "Про край" (ст. 1–6); "Про крайове представництво взагалі"

(ст. 7–9); "Склад крайового представництва" (ст. 10–55); "Компетенція

крайового представництва" (ст. 56–81); "Кінцеві постанови" (ст. 82).

Крайова конституція для Галичини, порушуючи єдність краю, ділила його на

три округи (Краківський, Львівський і Станіславський), тобто суто

польський, змішаний польсько-український і суто український. Начальником

крайової адміністрації був намісник, якому підпорядковувалися призначені

сеймовими куріями президенти округів.

Поділ Галичини на три округи був невдалою спробою вирішення національних

суперечностей у Галичині, де поляки становили 45,9 % населення, українці –

45,4 %, євреї – 7,1 % та інші – 1,6 %. Тому аж ніяк не можна погодитися із

твердженням відомого польського історика права професора Львівського

університету О. Бальцера, що встановленням трьох окремих округів штучно

порушувався органічний зв’язок окремих складових частин Галичини, а тим

самим применшувалося значення краю як цілості в державному організмі. Таку

ж позицію займали польські правлячі кола, які заперечували український

характер Східної Галичини і виступали тоді і пізніше проти будь-яких

культурних і політичних домагань галицьких українців.

Крайове представництво за конституцією повинно було складатися з трьох

сеймових курій: Львівська – 50 депутатів, Краківська – 58 депутатів,

Станіславська – 42 депутати. Депутати обиралися прямими виборами на строк

шість років при наявності майнового цензу. Пасивне виборче право надавалося

з 30-річного віку. Згідно зі ст. 24 Конституції сеймові курії щорічно

скликалися імператором у листопаді, тривалістю чотири тижні. Імператорові

належало право розпуску курій. Кожна сеймова курія більшістю голосів

обирала голову (офіційно він йменувався президентом) і його заступника

терміном на три роки. Компетенція курій зводилася головним чином до питань

господарського характеру, і їхні рішення вимагали санкції імператора.

Внаслідок цього вони одержували статус крайового закону в справах, які

перелічені в крайовій конституції (ст. 61).

Виконавчим органом усіх трьох курій був спільний Крайовий виділ (комітет) у

складі 15 членів, обраних порівну куріями. Члени комітету зобов’язані були

проживати у Львові і з свого середовища обирали голову. Спільним

законодавчим органом усіх трьох округів Галичини був Центральний виділ у

складі 33 членів (15 членів Крайового виділу і по шість депутатів від

кожної курії). Компетенція Центрального виділу зводилася до розгляду

питань, які конституція вважала спільними для всього краю.

Намісник краю, а також президенти округів і призначені ними комісари

контролювали діяльність сеймових курій і Центрального виділу, беручи в

обов’язковому порядку участь у їх засіданнях (ст. 35).

З метою введення в дію крайової конституції для Галичини міністр внутрішніх

справ Австрії О. Бах 8 жовтня 1850 р. видав розпорядження про поділ трьох

округів Галичини на повіти. Львівський округ поділено на 19, Краківський –

на 26; Станіславський – на 18 повітів.

Одночасно з крайовою конституцією для Галичини було опубліковано обширну

крайову виборчу ординацію (86 статей), яка детально регулювала порядок

утворення виборчих округів, складення списків виборців, порядок голосування

і підрахунку голосів, видання посвідчення про обрання і перевірку

повноважень депутатів, причому основну роль у всіх цих питаннях відігравав

намісник.

Видана в березні 1849 р. загальнодержавна і крайова конституція для

Галичини 1850 р. так і не були введені в дію. Пізніше патентом від

31 грудня 1851 р. вони були і формально скасовані. Австрія знову

перетворилася в самодержавну монархію, в якій і мови не могло бути про

автономію окремих народів. І тільки пізніше, наприкінці 60-х рр. XIX ст.,

ставши двоцентровою (дуалістичною) державою, Австрія вступила поступово на

шлях буржуазного конституціоналізму. Однак і тут державна влада перебувала

в руках земельної аристократії, а пригнічення окремих народів, зокрема

слов’янських, продовжувалося аж до розпаду імперії Габсбургів у 1918 р.

Використані джерела:

Коронофобія та герб Галичини. Volodymyr KOSTYRKO

Володимир Кульчицький 13.12.2003, Право Галичини

Леопольд фон ЗАХЕР-МАЗОХ ЖІНОЧІ ОБРАЗКИ З ГАЛИЧИНИ

Центральний державний історичний архів України у Львові. - Ф. 389. -

Оп.1. - Спр. 92. - Арк. 14.

Вогні. - Львів, 1938. - № 1-3. - С. 4.

Львівський шлях. - Львів, 1930. - Лютий. - С. 20.

Савчук Б. Україна - Івано-Франківськ, 1996. - С. 129.

Луцький Я. З історії туристично-краєзнавчої роботи . - Івано-

Франківськ, 1998. - С. 15

Левицький С. Український улад у спогадах. Причини історії . - Мюнхен,

1967. - С. 12.

Страницы: 1, 2