Воссоединение Украины

Воссоединение Украины

Возз'єднання західноукраїнських земель з УРСР

В цьому рефераті мова йде про становище трудящих мас західноукраїнських

земель, які перебували під владою чужоземних загарбників, Тх боротьбу за

соціальне й національне визволення, возз'єднання з Радянською Україною.

Аналізується взаємозв'язок між радянсько-німецьким пактом про ненапад від

23 серпня 1939 р. і визвольним походом Червоної Армії на територію Західної

України, Бессарабії та Буковини. Показано початок соціально-економічних

перетворень на західноукраїнських землях, йдеться про необгрунтовані

репресії й довільні депортації значної частини населення далеко за межі

України.

У результаті Великого Жовтня, революційної боротьби трудящих усіх народів

колишньої Російської імперії вперше в історії була утворена суверенна

держава українського народу — Українська Радянська Соціалістична

Республіка. Та з допомогою США й Антанти реакційні кола Румунії загарбали

Північну Буковину і придунайські землі, під владою панської Польщі

опинилася Західна Україна, а на Закарпатті запанувала чехословацька

буржуазія. Отже, частина споконвічних українських земель залишалася за

межами УРСР.

На загарбаних територіях, 3/4 населення яких становили українці, був

встановлений жорстокий колоніальний режим. Переважна більшість українців

жила в селах, але понад чверть з них були безземельними, майже третина мала

мізерні наділи.

Переслідуванням піддавалися українська мова і культура. Більшість

населення була неписьменною. Закривались українські культурно-освітні

заклади, офіційно заборонялося вживати такі слова, як «Україна»,

«українець». До цього слід додати ще і соціальне та політичне безправ'я,

відсутність, по суті, медичної допомоги.

У пошуках кращої долі тисячі й тисячі людей подавалися до країн

Північної та Південної Америки, Африки й аж до Австралії. Інші ставали на

шлях протесту проти існуючих порядків, проти гноблення й несправедливості,

на шлях боротьби за своє соціальне й національне визволення, за

возз'єднання з Радянською Україною.

Pеволюційно-визвольну боротьбу трудящих західноукраїнського регіону

очолювали партійні організації Галичини, Буковини та Закарпаття, насамперед

Комуністична партія Західної України (КПЗУ), створена в 1919 р. (до 1923 р.

називалася «Комуністична партія Східної Галичини»). Вона ввійшла до складу

Компартії Польщі (КПП), однак її діяльність була нерозривно пов'язана з

КП(б)У.

У 20—30-х роках боротьба трудящих західноукраїнських земель за своє

соціальне і національне визволення, за возз'єднання з Радянською Україною

значно активізувалася. Одні за одним відбувалися робітничі й селянські

страйки, проходили демонстрації, в яких брали участь також інтелігенція,

службовці, пенсіонери, представники інших соціальних верств населення.

Кульмінацією революційних виступів на Західній Україні були барикадні бої

львівського пролетаріату в квітні 1936 р. По свіжих слідах квітневих подій

16 травня у Львові розпочав роботу Антифашистський конгрес діячів культури

— літераторів, митців, активних учасників революційного руху із Західної

України, Польщі, Західної Білорусії.

Pеволюційний рух на західноукраїнських землях мав яскраво виражений

інтернаціональний характер. Українці, поляки, білоруси, євреї, люди інших

національностей спільно виступали проти панівних класів. Добровольці з

Галичини, Буковини, Закарпаття, з трудової еміграції із західноукраїнських

земель, які осіли в Канаді, Бразілії, Аргентіні, США, разом з

представниками інших народів захищали республіканську Іспанію.

Комуністи Західної України викривали справжні наміри тих, хто виступав

проти возз'єднання з Радянською Україною. Особливо непримиренні позиції у

цьому питанні займали ті, хто наприкінці 20-х років об'єднався в

організацію українських націоналістів — ОУН.

Члени КПЗУ широко популяризували досягнення Союзу РСР. Однак вони

погоджувалися не з усім тим, що діялося в Радянській Україні, й

висловлювали свою точку зору. Так, коли члени ЦК КП(б)У звинуватили О. Я.

Шумського в націонал-ухильництві й запропонували відрядити його з України,

то керівник Закордонного бюро допомоги КПЗУ К. А. Саврич (Максимович)

заявив про незгоду з таким рішенням. Його підтримала більшість членів ЦК

КПЗУ. Неодноразово в 20—30-х рр. був репресований польськими властями за

революційну діяльність один з ватажків комсомолу Західної України А. Д.

Фалик. Перебуваючи у в'язниці, він у спеціально написаному документі

висловлював протест з приводу незаконних репресій і судових процесів, що

відбувалися в СРСР над відомими партійними діячами .

КПЗУ була чи не єдиною з європейських комуністичних партій, яка в ті

роки фактично виступила проти культу особи Сталіна й попереджала про його

можливі наслідки. В 1928 р. група членів Компартії Західної України у листі

до редакції однієї з німецьких комуністичних газет відзначала, що

сталінська група Кагановича в ЦК та ЦКК КП(б)У «своєю опортуністичною

практикою відійшла від ленінської лінії в національній політиці і проводить

таку національну політику, яка загрожує соціалістичному будівництву на

Україні» .

Безперечно, не всі члени КПЗУ дотримувалися такої позиції, що й було

одним з факторів, які зумовили розкол у її лавах в 1927— 1928 рр. Він

завдав значної шкоди революційно-визвольному рухові на західноукраїнських

землях, не міг не позначитися на виникненні згодом нової кризи у Компартії

Західної України.

На початку 30-х років різко активізували антирадянську діяльність

реакційні кола західних держав та українські буржуазно-націоналістичні

організації. В Польщі посилилися поліцейські репресії проти трудящих

Західної України, боротьба яких на чолі з КПЗУ розхитувала окупаційний

режим і тим самим підготовляла умови для возз'єднання краю з УРСР та

встановлення Радянської влади. Однак при відсутності правдивої інформації

про події в Радянській Україні Компартія Західної України не змогла дати

відсіч усім антикомуністичним акціям, що й призвело до безпідставного

звинувачення тодішнього керівництва КПЗУ — М, Заячківського (Косаря), Г.

Іваненка (Барабу) та інших—у націоналізмі й зраді. Знову почалися репресії

проти чесних комуністів. Одних виключали з партії як ворожих агентів, інших

— як примиренців. Чимало комуністів самі залишали партійні ряди, а то й

кінчали життя самогубством.

Незабаром кризу було ліквідовано. Але в 1938 р. на основі

сфальсифікованих звинувачень Виконком Комінтерну, який і сам тоді вже

зазнавав помітного тиску сталінізму, ухвалив рішення розпустити КПП, у тому

числі й її складові частини — Компартію Західної України та Компартію

Західної Білорусії. Однак, незважаючи на це помилкове рішення, значна

кількість комуністів краю продовжували співробітничати у різних громадських

організаціях. Особливо активно вони діяли у тих організаціях, які мали

антивоєнний, антифашистський характер. Основним завданням революційної

боротьби залишалося возз'єднання з Радянською Україною.

Досягнення цієї мети, визвольні походи Червоної Армії на територію

Західної України, Бессарабії й Буковини тісно пов'язані із змістом

радянсько-німецького пакту про ненапад від 23 серпня 1939 р. При

висвітленні цієї проблеми вчителю слід відзначити, що на міжнародній арені

в той період переплелися інтереси багатьох країн Європи. Таке становище

вимагало від керівництва Радянського Союзу ретельно зваженої оцінки

міжнародного становища.

Безперечно, Англія й Франція, з якими Радянський Союз вів переговори,

своїми діями давали підставу для критики з нашого боку. Проте не слід

забувати, що обидві ці держави внаслідок сталінських репресій у другій

половині 30-х років виявляли сумнів щодо надій» ності у воєнному відношенні

такого союзника, як СРСР і не прискорювали досягнення з ним згоди у пошуках

забезпечення колективної безпеки в Європі. Одночасно Сталін, ставши на шлях

зближення з фашистською Німеччиною, нехтував стратегічні плани Гітлера про

завоювання території за рахунок Радянського Союзу, насамперед

України, не брав до уваги його заяву про бажання мати в руках німців родючу

Україну, Урал і Сибір, допустив фатальний прорахунок щодо умов та строків

нападу Німеччини на нашу країну.

Відсутність взаємного довір'я між СРСР в особі Сталіна й англійським і

французькими урядами призвела до того, що 21 серпня з ініціативи Союзу РСР

переговори з Англією й Францією були перервані. Отже, було упущено останній

шанс не допустити другої світової війни. Замість цього 23 серпня було

підписано радянсько-німецький пакт про ненапад. За таємним територіальним

протоколом, підписаним додатково до пакту, передбачався поділ сфер

інтересів обох держав, за яким Західна Україна, поряд з іншими територіями,

мала ввійти до складу СРСР. Радянська сторона заявила також про свою

заінтересованість у Бессарабії.

Підписання таємного протоколу було не тільки виявом зневаги до моральних

критеріїв у політиці, а й являло собою прямий відступ від ленінських

принципів зовнішньої політики, за якими не визнавалися таємні угоди за

спиною третіх країн, особливо у питаннях, що стосувалися їх інтересів. У

даному випадку мова йшла про інтереси суверенної Польщі.

Радянсько-німецький договір, відзначає ряд дослідників, мав для нашім'

країни як позитивні, так і негативні наслідки. Позитивним є те, що він на

сотні кілометрів на захід відсунув можливі рубежі зосередження фашистських

військ, перешкодив об'єднанню капіталістичного світу проти СРСР.

Радянському Союзові було повернуто ряд територій, відторгнутих внаслідок

підступних дій імперіалістичних держав після першої світової війни і

Жовтневої революції. Завдяки підписанню договору наша країна одержала майже

два роки для зміцнення своєї обороноздатності. Однак неправильна оцінка

Сталіним міжнародного становища, його переконаність у тому, що Гітлер так

скоро не нападе на СРСР, адміністративно-командна система, яка панувала у

нашому суспільстві, не дали змоги максимально ефективно використати той

час.

Негативними наслідками договору є те, що він викликав почуття тривоги,

притупив у радянських людей пильність, завдав значної шкоди міжнародному

авторитетові Радянського Союзу і нашої партії, викликав серйозні труднощі у

діяльності робітничих і комуністичних партій та загальмував зародження руху

Опору фашизму. А в грудні 1939 р. у зв'язку з радянсько-фінською війною

СРСР було виключено з Ліги Націй.

Фашистська Німеччина від цього договору виграла багато. Зміцнивши свої

позиції на Сході, вона окупувала практично всю Західну Європу, одержала у

своє розпорядження значні людські й матеріальні ресурси. До цього слід

додати регулярні поставки їй воєнно-стратегічних матеріалів та сировини із

Союзу РСР, у тому числі й з України, при частих порушеннях німецькою

стороною договірних зобов'язань щодо нашої країни. В результаті на червень

1941 р. гітлерівська Німеччина за економічним потенціалом помітно

переважала СРСР. Все це призвело до серйозної зміни співвідношення сил в

Європі на користь Гітлера. Отже, договір мав суперечливі характер і

наслідки.

Існують й інші точки зору на необхідність і результати підписання пакту

23 серпня 1939 р. Проте не виключено, що без цього договору Гітлер міг би й

не ризикнути напасти на Польщу (хоча й заздалегідь готувався до цього), що

підняло б проти нього при відповідній домовленості й Англію, і Францію, й

Радянський Союз. Та договір було укладено й 1 вересня 1939 р. гітлерівські

війська напали на Польщу. Зв'язані з нею договірними зобов'язаннями Англія

і Франція оголосили війну Німеччині. Це був початок другої світової війни.

Воєнні дії з перших днів фашистської агресії розвивалися не на користь

Польщі, уряд якої не зміг організувати ефективну відсіч переважаючим силам

німецького вермахту. Щоправда, в окремих місцях частини польської армії

чинили упертий опір ворогові. У цілому гітлерівські війська швидко

просувалися на схід. В цих умовах, реалізуючи згадані вище пакт і таємний

протокол та лінію розмежування радянсько-німецького державного кордону,

позначену на карті, підписаній Сталіним і Ріббентропом, і щоб запобігти

фашистській окупації західноукраїнських та західнобіло-руських земель,

частини Червоної Армії 17 вересня перейшли радянсько-польський кордон і

вступили на територію Західної України і Західної Білорусії.

Демаркаційну лінію між Радянським Союзом і територією загарбаної

Гітлером Польщі було уточнено на основі підписаного 28 вересня 1939 р. між

двома сторонами договору про дружбу і кордони та двох таємних додаткових

протоколів до нього. Цей договір був ще одним великим прорахунком Сталіна.

Вступ Червоної Армії на територію Західної України відкрив наро-дУ-цих

земель шлях до життя без експлуатації і гноблення. Але на цей акт населення

краю реагувало по-різному, залежно від національних і соціальних позицій.

Більшість трудящих з радістю зустрічали радянських воїнів. Колишні члени

КПП і КПЗУ, які вийшли з підпілля, активно включилися у створення

революційних органів народної влади — ревкомів, тимчасових міських

управлінь і селянських комітетів.

Революційні дії робітничого класу й трудящого селянства активно

підтримувала передова західноукраїнська інтелігенція. Зокрема, активну

участь у соціалістичних перетвореннях взяли письменники С. Й. Тудор, О. Я.

Гаврилюк та ін. Однак немало було й націоналістичне, по-антирадянському

настроєних людей і тих, хто просто розгубився чи реально передбачав різні

репресивні заходи. Одні з них (близько 20 тис.) втекли на територію

окупованої фашистами Польщі , другі сподівалися на інші часи, а деякі й

шкодили першим організаційним і політичним заходам народної влади.

Більшість населення підтримувала революційні дії по охороні громадського

порядку, ліквідації безробіття, введення на підприємствах 8-годинного

робочого дня. Схвально були зустрінуті скасування поміщицького і церковно-

монастирського землеволодіння, подання допомоги безземельним і

малоземельним селянам, заходи по охороні здоров'я, розвитку культури й

освіти.

Питання про суспільний лад і державну владу на території Західної

України могли вирішити трудящі краю через свій верховний представницький

орган. В зв'язку з цим 22 жовтня 1939 р. на основі загального, рівного і

прямого виборчого права при таємному голосуванні відбулися вибори до

Народних Зборів. Серед обраних депутатів було 402 робітники, 819 селян, 234

представники трудової інтелігенції. Переважна більшість з них—українці. За

офіційними даними, не взяли участі у виборах або голосували проти 700 тис.

чол. 11 кандидатів у депутати не набрали потрібної кількості голосів.

26—28 жовтня у Львові відбулося засідання Народних Зборів. Виконуючи волю

трудящих, депутати одностайно проголосили встановлення Радянської влади на

території Західної України. Народні Збори звернулися до Верховної Ради СРСР

з проханням прийняти Західну Україну до складу Союзу РСР і возз'єднати її з

Радянською Україною. Було затверджено також декларації про конфіскацію

поміщицьких і монастирських земель та про націоналізацію банків і великої

промисловості Західної України.

На основі звернення Народних Зборів V позачергова сесія Верховної Ради

СРСР, яка працювала 1—2 листопада 1939 р., одностайно прийняла Закон про

включення Західної України до складу СРСР і возз'єднання її з Українською

РСР. 13—15 листопада відбулася позачергова III сесія Верховної Ради УРСР.

Вона також одноголосно ухвалила Закон про прийняття Західної України до

складу Української РСР. Так було покладено початок возз'єднанню всіх

українських земель в єдиній Українській Радянській державі. В зв'язку з цим

у складі УРСР з'явилося шість нових областей — Волинська, Дрогобицька (у

1959 р. об'єдналася з Львівською), Львівська, Ровенська, Станіслав-ська

(згодом перейменована в Івано-Франківську) і Тернопільська, їх загальна

територія становила 88 тис. кв. км, на якій проживали 8 млн. чол., з них

7,5 млн. було українців .

За прикладом трудящих мас Західної України посилили боротьбу за

соціальне і національне визволення трудящі Північної Буковини, а також

трудове населення Бессарабії, в ряді повітів якої ще в 1917 р. була

встановлена Радянська влада. В роки громадянської війни Румунія загарбала

Бессарабію. Цей агресивний акт Союз РСР ніколи не визнавав і тричі робив

спроби врегулювати з Румунією територіальні питання. Однак безуспішно.

Тоді, в червні 1940 р., враховуючи домовленість «про розмежування сфер» ,

зафіксовану в таємному протоколі до вищезгаданого пакту від 23 серпня.

Радянський уряд ультимативно зажадав відновлення справедливості. Одночасно

повернення Бессара-біі' органічно зв'язане з питанням про передачу

Радянському Союзові тієї частини Буковини, населення якої в своїй

величезній більшості пов'язане з Радянською Україною як спільністю

історичної долі, так і спільністю мови та національного складу.

Румунія змушена була задовольнити ці законні вимоги Радянського уряду.

Визволення Бессарабії й Північної Буковини відбулося мирним шляхом.

Населення цих земель з радістю вітало частини Червоної Армії, які 28 червня

1940 р. перейшли кордон через річку Дністер. 2 серпня VII сесія Верховної

Ради СРСР прийняла Закон про включення до складу Української РСР Північної

Буковини, Хотинського, Акер-манського та Ізмаїльського повітів Бессарабії.

Ті райони Бессарабії, в яких переважало молдавське населення, та Молдавська

АРСР були об'єднані в складі новоутвореної Молдавської Радянської

Соціалістичної Республіки.

Визволення й возз'єднання західноукраїнських земель з Радянською

Україною викликало широкий резонанс за рубежем. Певні кола капіталістичних

держав представляли дії СРСР як «агресію» й «інтервенцію», що відбулася на

основі зговору Сталіна з Гітлером. Прогресивна громадськість світу й

реалістично мислячі буржуазні діячі відзначали задоволення, з яким

населення поневолених земель зустрічало своє визволення.

Господарське і культурне будівництво на соціалістичних засадах

здійснювалося в складних умовах. Його очолювали партійні організації, до

яких входили комуністи, які прибули із східних областей УРСР, а також

новоприйняті в партію кращі місцеві трудівники, у тому числі й колишні

члени КПП і КПЗУ. Щоправда, згодом немало з тих, хто входив до цих партій,

підпали під котру вже хвилю сталінських репресій.

У процесі соціалістичних перетворень велика увага приділялася обмеженню

й витісненню капіталістичних елементів, вихованню у нових радянських

громадян свідомого ставлення до праці, пильності до українських буржуазних

націоналістів. Одним з найважливіших завдань була мобілізація трудящих

західних областей на подолання соціально-економічної відсталості,

перебудову усього суспільного життя. Велику допомогу партійним організаціям

у розв'язанні цих завдань подавали комсомольці і члени профспілок, кадри

спеціалістів, яких постійно направляли майже всі східні області УРСР.

Значних перетворень зазнавала промисловість, паливна база, яка була

слабо розвинута . Було експропрійовано понад дві тисячі промислових

підприємств. Реконструювалися існуючі виробництва й будувалися нові,

проводилося укрупнення фабрик і заводів, розвивалася виробнича кооперація.

Підвищувалася заробітна плата робітників, зростала їх свідомість.

Значні зміни відбувалися на селі. Сотні тисяч безземельних і малоземельних

селянських господарств одержали понад мільйон гектарів землі , значну

кількість худоби, посівного матеріалу, різного сільськогосподарського

реманенту, конфіскованих у поміщиків, посадників, монастирів та великих

державних чиновників. З метою подання допомоги сільськогосподарському

виробництву створювалися МТС, різні обласні та районні установи й

організації, які надавали багато послуг у розвитку рослинництва і

тваринництва. Важливою ділянкою партійної роботи була агітація за

колективне ведення сільського господарства. Цьому підпорядковувалися досвід

Радянського Союзу, матеріальна допомога від держави. Одна частина селян

включалася в колгоспне будівництво, інша вичікувала, що з цього вийде.

Немало було й тих, хто боявся помсти з боку озброєних бандитських формувань

українських буржуазних націоналістів. Вони жорстоко знущалися з активістів,

вбивали багатьох з тих, хто вступав у колгоспи, та їх організаторів, чинили

диверсійні акти тощо.

Однак, незважаючи на різноманітні перешкоди ворожих елементів, протягом

короткого часу було немало зроблено у соціальній сфері. Серед трудящих

розподілялося житло, націоналізоване у великих власників. Державна і

кооперативна торгівля витісняла приватних торговців, які ставали на шлях

саботажу, підвищували ціни на продуктові та промислові товари. Безплатною

стала медична допомога. Значно зросла кількість лікарень, поліклінік,

амбулаторій. Із східних областей України приїхало багато медичних

працівників. Вводилася система соціального забезпечення.

Возз'єднання західноукраїнських земель в єдиній Українській Радянській

державі відкрило широкі можливості для розвитку української радянської

культури. Система народної освіти тут була реорганізована відповідно до

діючої в країні системи. Всі, хто бажав, могли навчатись у школі з

українською мовою викладання, яких до возз'єднання по суті не було.

Ліквідовувалася неписьменність і малописьмен-ність серед дорослого

населення. На початок 1940/41 навчального року на Західній Україні діяло 13

вузів і десятки технікумів.

Пожвавилася науково-дослідна діяльність. У Львові було відкрито ряд

філіалів інститутів АН УРСР, а також філіал академічної бібліотеки. До

Спілки радянських письменників Української РСР було прийнято ряд майстрів

художнього слова краю. Почали вільно друкуватися С. Тудор, П. Козланюк, Я.

Галан, О. Кобилянська, О. Гаврилюк та ін.

Вперше за всю історію було відкрито стаціонарні державні театри. До

Львівського обласного відділення Спілки радянських композиторів України

ввійшли композитори С. Людкевич, М. Колесса, Є. Козак, А. Кос-Анатольський

та ін. До творчого життя республіки включилися художники І. Труш, О.

Кульчицька, А. Манастирський. Розширилася мережа культосвітніх закладів,

створювалися умови для розвитку народного мистецтва .

У ході уроку вчителю слід відзначити також, що деформації соціалістичних

ідеалів, які сталися в нашій країн! в кінці 20-х — у 30-х роках, вже в

1939—1941 рр. повною мірою проявилися й на Західній Україні. Уніфікація

державного ладу й управління в нових радянських областях здійснювалася за

звичними на сході жорстокими адміністративно-командними методами. До того ж

не враховувалися певні відмінності в економічному та духовному житті, у

народних звичаях, що зумовлювалося кількавіковим роз'єднанням західних і

східних частин української землі. Поряд з націоналізацією великої

промисловості, банків і засобів зв'язку проводилося вилучення й дрібних

ремісничих майстерень, приватних будинків. У новому радянському апараті

важливу роль відігравали керівні кадри, які прибували із східних областей

України. Значна частина з них не знала місцевої специфіки, що призвело до

серйозних порушень радянських законів у галузі податкової політики,

хлібозаготівель, до передчасної колективізації, за яку взялися в 1940 р., з

порушенням, як і свого часу у східних районах, ленінських принципів

переконання й добровільності. У селян насильно відбирали землю.

Ліквідація старої системи управління супроводжувалася засланням (без

врахування їхніх політичних поглядів) службовців колишнього держапарату,

органів суду, прокуратури, поліції тощо разом з їх родинами. Відразу після

возз'єднання почалися арешти й виселення

Важливою ділянкою партійної роботи була агітація за колективне

ведення сільського господарства. Цьому підпорядковувалися досвід

Радянського Союзу, матеріальна допомога від держави. Одна частина селян

включалася в колгоспне будівництво, інша вичікувала, що з цього вийде.

Немало було й тих, хто боявся помсти з боку озброєних бандитських формувань

українських буржуазних націоналістів. Вони жорстоко знущалися з активістів,

вбивали багатьох з тих, хто вступав у колгоспи, та їх організаторів, чинили

диверсійні акти тощо.

Однак, незважаючи на різноманітні перешкоди ворожих елементів, протягом

короткого часу було немало зроблено у соціальній сфері. Серед трудящих

розподілялося житло, націоналізоване у великих власників. Державна і

кооперативна торгівля витісняла приватних торговців, які ставали на шлях

саботажу, підвищували ціни на продуктові та промислові товари. Безплатною

стала медична допомога. Значно зросла кількість лікарень, поліклінік,

амбулаторій. Із східних областей України приїхало багато медичних

працівників. Вводилася система соціального забезпечення.

Возз'єднання західноукраїнських земель в єдиній Українській Радянській

державі відкрило широкі можливості для розвитку української радянської

культури. Система народної освіти тут була реорганізована відповідно до

діючої в країні системи. Всі, хто бажав, могли навчатись у школі з

українською мовою викладання, яких до возз'єднання по суті не було.

Ліквідовувалася неписьменність і малописьмен-ність серед дорослого

населення. На початок 1940/41 навчального року на Західній Україні діяло 13

вузів і десятки технікумів.

Пожвавилася науково-дослідна діяльність. У Львові було відкрито ряд

філіалів інститутів АН УРСР, а також філіал академічної бібліотеки. До

Спілки радянських письменників Української РСР було прийнято ряд майстрів

художнього слова краю. Почали вільно друкуватися С. Тудор, П. Козланюк, Я.

Галан, О. Кобилянська, О. Гаврилюк та ін.

Вперше за всю історію було відкрито стаціонарні державні театри. До

Львівського обласного відділення Спілки радянських композиторів України

ввійшли композитори С. Людкевич, М. Колесса, Є. Козак, А. Кос-Анатольський

та ін. До творчого життя республіки включилися художники І. Труш, О.

Кульчицька, А. Манастирський. Розширилася мережа культосвітніх закладів,

створювалися умови для розвитку народного мистецтва .

Деформації соціалістичних ідеалів, які сталися в нашій країн! в кінці 20-

х — у 30-х роках, вже в 1939—1941 рр. повною мірою проявилися й на Західній

Україні. Уніфікація державного ладу й управління в нових радянських

областях здійснювалася за звичними на сході жорстокими адміністративно-

командними методами. До того ж не враховувалися певні відмінності в

економічному та духовному житті, у народних звичаях, що зумовлювалося

кількавіковим роз'єднанням західних і східних частин української землі.

Поряд з націоналізацією великої промисловості, банків і засобів зв'язку

проводилося вилучення й дрібних ремісничих майстерень, приватних будинків.

У новому радянському апараті важливу роль відігравали керівні кадри, які

прибували із східних областей України. Значна частина з них не знала

місцевої специфіки, що призвело до серйозних порушень радянських законів у

галузі податкової політики, хлібозаготівель, до передчасної колективізації,

за яку взялися в 1940 р., з порушенням, як і свого часу у східних районах,

ленінських принципів переконання й добровільності. У селян насильно

відбирали землю.

Ліквідація старої системи управління супроводжувалася засланням

(без врахування їхніх політичних поглядів) службовців колишнього

держапарату, органів суду, прокуратури, поліції тощо разом з їх родинами.

Відразу після возз'єднання почалися арешти й виселенняколишніх функціонерів

буржуазних партій, великих і дрібних підприємців, поміщиків, посадників —

переселенців з Польщі, насамперед колишніх військовослужбовців польської

армії, які в 20—30-х роках одержали тут землю, заможних селян, а також

колишніх членів КПЗУ і комсомольців Західної України, які перед тим були

політичними в'язнями у польських тюрмах. Жертвами сталінізму стала значна

кількість інтелігенції — адвокати, вчителі, вузівські викладачі, діячі

культури.

Як метод політичного переслідування чи адміністративного покарання

широко використовувався такий вид репресій, як депортація — тобто виселення

й заслання значної маси людей без правових та юридичних на це підстав. Сам

факт депортації був злочином проти людяності, не говорячи вже про жахливі,

нелюдські методи її здійснення. Отже, повторювалося те, що було

нагромаджено під час розкуркулю-вання й інших репресій у східних областях

України в попередні роки. Всього із Західної України в 1939—1941 рр. було

вислано до Сибіру, Поволжя, Казахстану та на Північ, за різними

підрахунками, від 10 до 20% населення . Чимало невинних людей, яких Велика

Вітчизняна війна застала в місцевих тюрмах, були знищені, у тому числі й

син великого Каменяра — Петро Франко, депутат Народних Зборів.

Вже в перші роки возз'єднання трудящі західноукраїнських земель з

допомогою радянського народу досягли певних зрушень в економічному,

політичному і культурному житті. Але вони були затьмарені несправедливими

репресіями багатьох ні в чому невинних людей. І все ж возз'єднання було тим

актом, який відбивав устремління багатьох трудящих Західної України, дав

можливість запобігти їх можливому фашистському поневоленню.