Військо запорізьке

Військо запорізьке

Міністерство науки та освіти України

Міжнародний науково-технічний університет

Науковий реферат з історії України

на тему:

"Військо запорізьке:

склад, устрій, тактика"

студента 1 курсу

групи М-31

Шаяна Євгена

Київ 2004

ПЛАН:

1. Вступ …………………………………………………….1

2. Характеристика козака ……………………………..…..2

3. Засади Запорізького війська …………………………...3

4. Одяг та озброєння козаків………………………………4

1. Одяг……………………………………………………4

2. Зброя ………………………………………………….5

5. Військо ……………………………………………………9

1. Чисельність армії ………………………………….…9

2. Поділ війська ………………………………………..11

6. Дисципліна ……………………………………………...13

7. Бій………………………………………………………..14

1. Табір…………………………………………………14

2. Кіннота у бою ………………………………………15

3. Тактика піхоти ……………………………………...15

8. Висновок .………………………………………………17

9. Список використаної літератури ……………………..19

Додатки.

Вступ:

З появою козаків починається нова доба в історії українського війська.

Всі наші давніші військові формації організувалися з початку держави, а

мали характер державного війська. Козаччина повстала таким способом, вона

вийшла з суспільних низів, була від початку народним військом. Перші

козацькі ватаги складалися з людей різного походження, різних станів, і

навіть різних народів: їх лучила разом тільки охота до воячки, потреба

поживитись, охота погуляти у степах, здобути собі здобиччю і як скоро

добути, так і скоро потратити. “Доки жита, доки бита” – була приповідка

цих добитчиків.

Але боротьбу з татарами вони вели з завзяттям і ненавистю, готові

були на найсміливіші і найрискованіші походи, не жалувавши свого труду й

крови та цим добували собі славу і любов усього громадянства.

Та це, буйне, нестримне козацтво легко могло піти на бездоріжжя та

пропасти в нетрях анархії. Але найшлися талановиті, ідейні поводирі, такі

як Дмитро Вишневецький, Сагайдачний, Михайло Дорошенко, що зуміли

опанувати небезпечну течію й перетворити козацькі ватаги у правильне ,

дисципліноване військо. Вони очистили козацькі ряди від усякого шумовиння

й анархічних елементів, до війська людей втягнули осілих, зв‘язаних із

землею та хліборобством, кинули між Козацьке військо нові гасла й дали

стану нові завдання. Козаччина почала прислуховуватися до змагань усієї

України, пройнялася ідеєю оборони віри й народу, зрозуміла необхідність

політичної організації, зацікавилася культурою – почула себе частиною

громадянства та його представником. Запорозьке військо стало українським

національним військом.

2. Характеристика козака.

Як за зовнішнім виглядом, так і за внутрішніми етносистемами запорозькі

козаки загалом були характерними типами свого народу і свого часу. За

описанням сучасників, вони були переважно середнього зросту, плечисті,

ставні, міцні і сильні, на обличчя повні, округлі, а від літньої спеки й

степового повітря смагляві. З довгими вусами на верхній губі, з розкішним

оселедцем на тім’ї, у смушковій гостроверхій шапці, вічно з люлькою в

зубах, справжній запорожець дивився якось похмуро, спідлоба, сторонніх

спочатку зустрічав спочатку непривітно, вельми неохоче відповідав на

питання, але згодом помаленьку лагіднішав обличчя його під час розмови

поступово веселішало, живі проникливі очі засвічувалися вогнем, і вся

його постать дихала мужністю, молодецтвом, заразливою веселістю й

неповторним гумором. Запорожець був здоровим, вільним від хвороб, умирав

більше на війні, ніж дома.

На війні козак відзначався розумом, хитрістю і умінням. Для того щоб

налякати ворога, запорожці нерідко самі поширювали на свою силу і

непереможність неймовірну чутку, змушуючи й інших вірити в це. У вільний

від походів час запорізькі козаки любили лежати на животах потеревенити,

послухати розповіді інших.

3. Засади Запорізького війська

Запорізькі козаки, живучи в січі без жінок і без нащадків і водночас

щорічно, а часом і щоденно зменшуючись у кількості від війни, хвороб і

старості, всіляко намагалися поповнити свій склад і збільшити своє

військо. Отож зрозуміло, чому козаки приймали у своє товариство кожного,

хто приходив до них і брав на себе певні зобов‘язання, необхідні для

вступу в січ. Люди, близькі до Запорозьких козаків, у своїх спогадах

одночасно свідчать, що в Січі можна було зустріти всякі народності,

вихідців чи не з цілого світу – українців, литовців, поляків, білорусів,

великоросів, євреїв, німців, донців, болгар, волохів, чорногорців,

французів, італійців, іспанців, англійців. Але головний відсоток прибулих

на Січ давала, звичайно Україна.

Та кожному, ким би він не був, звідки й коли не прийшов на Запоріжжя,

доступ у Січ був вільним за чотирьох умов:

- бути вільною і незалежною людиною,

- розмовляти українською мовою,

- сповідати православну віру,

- пройти певне навчання.

Друга умова вимагала, щоб прийнятий, якщо він був не руським, забув

свою рідну мову й говорив козацькою, тобто українською, цю вимоги ніколи

і ніхто не порушував. За третьою умовою він мусив неодмінно сповідати

православну віру, визнавати її догмати, дотримуватися постів, знати

символ віри й молитви; якщо він був католиком, чи мусульманином, повинен

був прийняти православ’я. За четвертою умовою той, хто вступав до січі

повинен був спочатку придивитися до військових порядків, вивчити прийоми

січового лицарства, а вже потім записуватися в число випробуваних

товаришів, що могло бути не раніше, як за сім років.

Вступивши у Січ, новачок ставав справжнім козаком лише тоді, коли вивчав

козацькі правила і вмів коритися кошовому отаманові, старшині й цьому

товариству. У стосунках між козаками брався до уваги не вік, а час вступу

4. Одяг та озброєння козаків.

4.1 Одяг.

Одяг запорізьких козаків початкове був надто простим: на початку

свого історичного існування запорізькі козаки не могли поважно навіть

думати про те, щоб займатися своєю зовнішністю й виряджатися в дорогі

«шати»; козак і злидні тоді були синонімами. До того часу цілком можна

відносити слова української пісні — «сидить козак на могилі та й штани

латає», або слова козацької вірші: «козак — душа правдива — сорочки не

має». Ганяючись за звіром безкраїми степами, глибокими балками,

непролазними лісовими хащами, проводячи ночі переважно під відкритим

небом, висиджуючи по кілька годин у грузькому болоті й густому очереті,

запорожці були більше схожими на злиденних голодранців, ніж на «славних

лицарів», ім'я яких, уже в ранні часи їх існування гриміло в Європі. Та і

в пізній період запорізької історії, коли у козаків уже ввійшли в силу

певні звичаї й певний костюм, багато хто з них, у силу різних випадків на

війні чи у себе вдома, через бідність і злиденність, а часом навіть через

особливе бажання шикнути злиденним одягом, часто вдягався надто просто.

Але з плином часу з одного боку вдалі війни, з другого й сам розвиток

життя багато змінили в поняттях і побуті запорізьких козаків: розбивши

татар чи турків, пограбувавши панів чи євреїв, козаки, повертаючись на

Січ, привозили з собою безліч грошей, одягу й дорогих тканин. Дані, що

дійшли до нашого часу, свідчать, що саме з одягу здобували собі

запорізькі козаки на війні — шуби, жупани, шаровари, сорочки, шапки,

чоботи, чекмені, смушкові шкури тощо .

У XVIII ст. польські письменники вже докладніше описують запорізький

одяг. За їх словами, запорізькі козаки носили шаровари з широким золотим

галуном замість блямів, сукняні напівкунтуші з відкидними рукавами, білі

жупани з шовкової тканини, шовкові пояси з золотими китицями й високі

шапки зі смушковими околицями сірого кольору й червоним шовковим верхом,

що закінчувався золотою китицею. Наприкінці того ж століття сучасник

запорізьких козаків, запорожець Микита Корж, головним одягом запорожців

називає жупан, черкеску, саєтові яскравих барв шаровари, завширшки чотири

аршини, сап'янові кольорові чоботи, шалевий пояс, шапку-кабардинку з

річкового звіра кабарги чи виднихи або видри, оздоблену навхрест

позументом, і, врешті, кудлату вовняну бурку для негоди, звану поляками

вільчурою. Такий одяг, за словами Коржа, запорожці носили вдома в Січі і

в походах під час війни.

4.2 Зброя.

Зі зброї у вжитку запорізьких козаків були гармати, рушниці,

пістолети, списи, шаблі, келепи, стріли, сагайдаки, якірці, кинджали,

ножі, панцери. Історик Зеделлер стверджує, що рушницями, як і шаблями,

запорізьких козаків першим озброїв 1511 р. Яків Собеський на початку XVII

ст. каже, що багато хто з козаків не користувався шаблями, але рушниці

були у всіх. У тому ж столітті про зброю козаків пише Боплан. За його

словами, у запорожців були у вжитку фальконети, ядра, порох, пищалі й

шаблі; вирушаючи в похід, кожен козак брав одну шаблю, дві пищалі, шість

фунтів пороху, причому важкі боєприпаси складав у човен, а легкі залишав

при собі. Пищалі, як зауважив Боплан, були «звичайною» зброєю козаків, з

якої вони дуже влучно стріляли. 1648 р. запорізькі козаки вітали Богдана

Хмельницького пострілами з мушкетів. У тому ж XVII ст. у актах, які

дійшли до нас, є вказівка, що запорізькі козаки застосовували гармати й

пищалі для охорони фортець. В тому ж XVII ст. про зброю запорізьких

козаків згадує літопис Самовидця: за його словами, у запорожців були у

вжитку самопали, шаблі, списи, стріли й обухи, тобто келепи чи бойові

молотки. В середині XVIII ст. про зброю запорізьких козаків пише

Митецький, вказуючи, що у запорізькому війську, як у старого, так і у

малого була вогниста зброя, рушниці або флінти пістолети, холодна зброя

— списи й шаблі, а порох і свинець купували в Польщі й Україні — свій хоч

і робили, але він не відзначався доброю якістю. Більшість цієї зброї

козаки здобували у поляків, росіян і особливо у татар і турків . Головна

маса пороху спочатку йшла від польського уряду, а згодом, після переходу

запорізьких козаків у підданство російського царя, від російського з

Москви у Січ щороку надсилалося жалування запорізьким козакам, а разом з

ним російський уряд надсилав їм певну кількість пудів пороху.

Переважна частина запорізьких гармат, що дійшли до нас, польського,

турецького й російського виробництва, деякі генуезького: «Гармат

запорожці в себе не мають, а використовують несподівано захоплені на

турецьких кораблях і галерах». В самій Польщі гармати (мідні) почали

відливати не раніше XV ст.; через те в першій половині XVI ст. вони були

досить рідкісними як у самій Речі Посполитій, так і в запорізьких краях.

На рахунку була кожна гармата в кожній із польських фортець і в кожній із

запорізьких.

Рушниці (правильніше ручниці, від слова «рука»), або ж самопали, у

запорізьких козаків були найрізноманітніші: більшість була з довгими

стволами, оправлена сріблом з насічками й черню на ложах, стріляла

завдяки покладеному на полицю порохові й припасованому до полиці й курка

кременю. Так само виглядали й менші за розмірами, з «просторнмми»

стволами пістолети, звані запорізькими козаками пістолями; кожен козак

мав при собі чотири пістолети й носив два з них за поясом, а два у

шкіряних кобурах (від татарського «ку-бур» — шкіряний чохол), причеплених

ззовні до шароварів. Рушницями, пістолетами й шаблями запорожці особливо

любили шикувати і звертали на них велику увагу, оздоблюючи дорогою

оправою та прикрасами й завжди намагалися утримувати їх у великій чистоті

(через що й побутував вислів «ясна зброя»)

Списи й ратища (від слова «рать») також широко використовували

запорожці: «козакові без ратища, як дівчині без намиста». Зі списів, що

дійшли до нашого часу, видно, що всі вони виготовлялися з тонкого й

легкого дерева завдовжки в п'ять аршинів, спірально помальованого

червоною й чорною фарбою. На кінці ратища був залізний наконечник, а на

нижньому дві невеличкі, одна під одною, дірочки для ремінної петлі, що

одягалася на ногу. На деяких ратищах робили ще залізну перетинку, щоб

пронизаний списом ворог зопалу не просунувся по спису аж до рук козака і

не зчепився знову битися з ним, адже бувало, що комусь розпанахають

живота, а з нього навіть кров не бризне, він цього навіть не помічає,

далі лізучи в бійку. Деякі списи робили з вістрями на обох кінцях, ними

можна було класти ворогів і сюди й туди. Списи часто служили запорожцям

замість мостів при переході через болота: дійшовши до грузького місця,

вони відразу кладуть один за одним два ряди списів — в кожному ряду спис

і вздовж та впоперек,— і переходять по них; коли перейдуть через один

ряд, відразу стають на другий, а перший знімуть і з нього мостять третій,

та так і перебираються.

Шаблі використовували не надто криві й не дуже довгі, середньою

довжиною в п'ять четвертей, зате дуже гострі: «як рубоне кого, то так

надвоє й розсіче,— одна половина голови сюди, а друга туди». Леза шабель

вкладали у дерев'яні обшиті шкірою чи обкладені металом піхви (від слова

«пхати»), часто прикрашені на кінці, біля руків'я, якимось вирізаним із

дерева звіром чи птахом; на самих лезах часто робили золоті насічки.

Шаблі носили при лівому боці й прив'язували за два кільця, одне вгорі, а

друге нижче середини, вузеньким ремінцем за пояс. Шабля була настільки

необхідною запорізьким козакам, що в їхніх піснях завжди називалася

«шаблею-сестрицею, ненькою рідненькою, панночкою молоденькою».

Загалом про озброєння запорізьких козаків слід сказати, що все низове

військо було озброєне вогнепальною та холодною ручною зброєю; козак-

піхотинець, зокрема, мав мушкет, шаблю й ратище, кінний козак мав мушкет,

шаблю, ратище й чотири пістолети, два з яких носив за поясом, а два в

кобурі біля передньої луки сідла; порох і кулі піший носив у чересі

навколо пояса, кінний — у ладунці через плече. До цього слід додати

кинджали, ятагани, ножі, сокири, стріли й дротики, які використовували ті

й інші.

5. Військо

5.1 Чисельність армії.

Чисельність козацького війська дуже змінилася протягом століть. З

кінцем XVI ст., коли козаччина вперше виступила як окреме, організоване

військо, рахували його від 2000 до 10.000. Так, наприклад, Косинський у

1593. р. мав біля 4000; на австрійську службу 1594 р. запорожці обіцяли

виставити до 6000 добірного війська. Сили Наливайка нараховували 12.000;

у боях під Лубнами було 6.000 учасників, але між ними тільки 2.000

доброго війська.

Число війська зросло сильно в московських війнах, у двох перших

десятиліттях XVII ст. З Дмитром Самозванцем ходило 12-13.000 козаків, під

Смоленськом 1609 - 1611 р. могло бути 30.000, чи навіть 40.000, під

Хотином 1621. р. — понад 40.000. Але серед війська було багато челяді,

джур і всякої помічної служби. Один із тодішніх знавців воєнної справи,

Старовольський, засвідчує 1628. р.: »Самих козаків буває 15.000, але з

новиками виходить сороктисячне військо«.

В 1620-1630 рр. число козаків уже не збільшувалося, а власне —

меншало. В повстанні 1625 р. налічувалось козаків 30.000, а з них у боях

мало загинути 8.000; у переяславській кампанії 1630 р. налічували 37000

повстанців; у московському поході 1633. р. було 30.000 козаків; у

повстанні 1637 р. Павлюк мав 23000.

Для тих часів помітно, як поступово збільшувалося число реєстрових

козаків на королівській службі. В 1575-1576 роках було реєстрових тільки

300, в 1580. рр. — 600, в 1590-1591 р. - 1000 козаків;

у 1622-1623 р. було запропоновано 2000 до 4000; у 1625 р. установлено

реєстр— 6000; 1630 р. збільшено число реєстровців до 8000;

у 1635 р. зменшено до 7000; у новій ординації 1638 р. залишено тільки

6000. Коли почалося повстання 1648. р., сам Хмельницький вимагав тільки

12.000 реєстрового війська.

За Хмельниччини число козацького війська зросло до нечуваної досі

кількості. У Пилявецькому поході військо Хмельницького налічували на

100.000, під Львовом 1648. р. на 200.000, у Зборівській кампанії на

300.000; а й сам Хмельницький говорив московським послам, що під Зборовом

його військо доходило до 360.000 людей. Але в цій великій масі

справжнього війська була тільки невелика частина. Це видко з того, що у

Зборівському мирі Хмельницький погодився на 40.000 реєстрового війська, а

в переяславських переговорах із царем, де він міг вільно ставити свої

умови — не поставив вищого числа, ніж 60.000. Але й це військо, в

порівнянні з арміями, якими розпоряджались на заході різні сильні

держави, було вже дуже велике.

Після смерті Хмельницького починається занепад козацького війська, в

основному через те, що від Гетьманщини відпала правобережна Україна.

Виговський намагався спочатку втримати реєстр 60.000, але в Гадяцькій

умові погодився на 30.000 реєстрового і 10.000 найманого війська. Юрій

Хмельницький і Брюховецький, у переговорах з Московщиною, наполягали на

цифрі 60.000 реєстрового війська. Але Многогрішний у Глухівській умові

1668 р. Погодився на 30.000 війська, і це число збереглося в пізніших

умовах Самойловича 1672. р. й Мазепи 1687 р. Але ж насправді козаків, що

повнили військову службу було куди більше; у ХVІІІ ст. українська армія

знову чисельно зростає. В 1723 р. нараховували 55.241 козаків і до 1000

охотного війська. В описі 1777 р. нараховували аж 179.128 козаків, та не

знати, чи все це були справді озброєні люди, чи тільки ті, що належали до

козацького стану. В 1783. р., тобто останнього року перед скасуванням

козацького війська, числили 176.886 виборних козаків і 198.295 козаків-

підпомішників.

5.2 Поділ війська.

Козацьке військо ділилося на полки, сотні й курені. Полк означав і

відділ війська і округу, де цей відділ дислокувався. В 1620-1630 рр. було

6 реєстрових полків: білоцерківський, канівський, корсунський,

переяславський, черкаський, чигиринський і короткий час ще —

миргородський й лубенський. За Богдана Хмельницького було 17 полків:

білоцерківський, брацлавський, кальницький або винницький, канівський,

київський, корсунський, кропивенський, миргородський, ніжинський,

паволоцький, переяславський, полтавський, прилуцький, уманський,

черкаський, чернігівський, чигиринський, а деякий час ще й бихівський або

білоруський, подільський й інші. В XVIII ст. залишилося козацьке військо

тільки на Лівобережжі (й у Києві); тоді полків було 10: гадяцький,

київський, лубенський, миргородський, ніжинський, переяславський,

полтавський. прилуцький, стародубський, чернігівський.

Величина козацького полку за ці два століття безнастанно зростала.

На переломі ХVІ-ХVІІ ст. козацький полк складався пересічно з 500

людей. Так, відділ козаків, набраних за Баторія, мав 530 чоловік; в 1601.

р. козацьке військо числом 2000, мало 4 полковників; австрійський посол

до козаків 1594. р. Еріх Лясота каже, що на Запорожжі полковник це

старший над 500 людьми. В 1620-1630 рр. козацький полк був уже удвоє

більший, мав 1000 людей. Таку величину полку прийнято в організації

реєстрових козаків того часу. Деколи полк був іще більший; у війську

Сагайдачного під Хотином 1621 р. були полки по 3000, а то й 4000

кіннотників.

За Хмельниччини ця висока чисельність козацького полку збереглася.

Так, під Збаражем 1649 р. »було 23 полковники, а в кожному полку від

5.000 до 20.000; менше 5.000 в полку не було”. В 1651 р. козацькі

полковники говорили московським послам, що у війську то прибуває, то

відбуває людей: »в таких полках, де раніше було по 1000 і 2000, тепер

буває й по 5000«. Але при організації реєстрового війська, після

Зборівської умови 1649 р., прийнято величину полків від 2000 до 3000 і

тільки єдиний ніжинський полк доходив до 1000 чоловік.

У XVIII ст. полк став іще чисельніший. В 1723. р. полки мали,

переважно, 5000 козаків, але ніжинський полк мав майже 10.000 людей. В

1782. р. полки містили по 10.000 до 20.000, а ніжинський доходив до

40.000 виборних козаків.

Полк ділився на сотні. Первісний, невеликий полк мав справжні сотні по

100 людей.

Сотню ділили спершу на десятки, пізніше на курені. В 1581 р. у

реєстровому війську десяток складався з отамана й 9 козаків. В 1601 р.

сотня мала 8 десятників і на одного десятника припадало 12 »чорних«

вояків. Поділ війська на десятки стрічаємо ще й за Хмельниччини. Так на

поміч ханові 1650. р. Хмельницький вислав козаків »одвуконь, з оружжям

добрим, огнистим, один віз на десяток чоловіка«; у поході на Польщу 1651

р. козаки мали по 2-3 бочки сухарів на десяток.

6. Дисципліна

В війні панувала у війську сувора дисципліна. За давнім звичаєм

козакам заборонено було пити горілку підчас походу. Але пізніше цей

звичай, мабуть, не втримався. Сторожі довкола обозу пильнували, щоб

неохочі не втікали з війська і втікачів ловили. В таборі, відбувався не

раз суд і винуватих карали військовими карами: приковували до пушки,

карали киями, а за більші злочини присуджували й смертну кару.

Окремі санітарні установи в ці часи ще не існували. У козацькім

війську бували лікарі і цирульники, але тільки принагідне, не на

постійному військовому утриманні. Похідних шпиталів не було; раненими

опікувалися тільки люди доброї волі, або церковні братства по містах.

Славний козацький шпиталь у Трехтемирові був не справжнім шпиталем, а

захистом для калік та інвалідів. Коли з’являлася де-небудь яка пошесть,

військо ставило застави і не пропускало людей з загороджених околиць.

Військо у поході мало своїх священиків-капеланів, а деколи й похідну

церкву.

7. Бій

7.1 Табір.

Козацьке командування намагалося провести бій на місці, що заздалегідь

було приготовлене до зустрічі, щоб ворога відразу поставити у невигідну

ситуацію. Це видно особливо у боях Хмельницького, під Корсунем чи під

Зборовом, де гетьман заскочив поляків, непідготовлених до битви.

Базою для війська, що виходило у бій, був табір. Боротьба й оборона з

табору була характерною особливістю козацької тактики.

Табором, називали укладані разом обозові вози, за якими ставало

військо. Такий спосіб оборони був відомий в українських степах уже за

княжих часів; наше військо на безлюдному місці, де не можна було знайти

захисту в терені, заставлялося від половців возами. Табори уславилися у

XV ст. в чеських гуситів, яких звали навіть таборитами, знали його й

литовські й польські війська. Але спопуляризували цей спосіб оборони

козаки; довівши його до незвичайної вмілості.

Табір починали порядкувати тоді, коли військо готувалося до зустрічі з

ворогом. Обозові вози ставали тоді по одному і другому боці війська,

простою лінією, один за другим, у кілька рядів. В 1596. р. Лобода під

Білою Церквою мав табір з п’ятьох рядів возів, Гаврилюк 1637. р. ішов

табором у шість рядів. Посередині ставало військо, піхота і кіннота.

Перед і зад був теж забезпечений возами, там приміщували також артилерію.

Коли ворог надійшов близько, піхота з-поза возів починала стрільбу з

рушниць, як і артилерія. Чи треба було йти вперед, чи відступати, військо

під охороною табору, за кількома рядами возів, було добре забезпечене,

від наступу.

Табір бував деколи дуже просторий. Під Берестечком 1651. р. табір

Хмельницького мав мати по сім верстов уздовж і вшир. В оборонному таборі

вози ставили близько один біля одного і зв’язували одне до одного їх

колеса. Деколи звертали вози оглоблями до ворога.

7.2 Кіннота у бою.

До бою рушала наперед кіннота, а саме невеликі відділи, що викликали

ворога на герць.

З якою зброєю виступала кіннота до атаки, про це докладно не відомо. У

давніших часах козаки трималися татарської тактики, здалека обстрілювали

ворога з луків, зблизька вдаряли списами. За Хмельниччини деякі козацькі

відділи мали вже пистолі. Компанійці в XVIII ст. мали короткі рушниці або

пістолети. Але в остаточній зустрічі з ворогом вирішальною зброєю

вершника була шабля і бій на шаблі акцію закінчував.

Козацька кіннота не була високоякісною. Боплан зазначає: »На коні вони не

найліпші; мені траплялося бачити, як 200 польських кавалеристів

примушувало втікати 2000 найкращого козацького війська«. Подібно

висловлюється один поляк перед боєм під Берестечком: »Піше військо буде

битися добре, але на комонник слаба надія: один добрий юнак може

відігнати 10 кінних козаків«. Саме тому Хмельницький був змушений

користуватися татарською кіннотою у битвах з поляками.

7.3 Тактика піхоти.

Вирішальну роль в козацькому війську мала піхота. З початком битви

піхотинне військо пробувало в таборі, під охороною таборових возів. Коли

кіннота почала вже герці й увага ворога звернулася на неї, виходила

піхота, стараючись непомітно підійти до ворожих позицій.

На догідному місці піхота насипала шанці. В тому козаків уважали за

незвичайних майстрів. »Про них кажуть, що нема на світі війська

зручнішого закладати шанці, як козаки«, свідчить семигородець Кравс.

Козаки вміли чудово використовувати характер терену, особливо горбки,

яри, річки, болота, багна. »Для козака, що живе над Дніпром, вся надія, й

відвага в воді, ріці, болоті«, пише учасник козацької війни 1637-38. р.

»Коли козак не має води, болота або яру, то пропав. З цим багато може,

багато вміє, багато доказує, — без цього »глухий німець«, нічого не вміє

й як та муха, гине. Тим-то зима, коли вже копати не можна, коли ніяк

водою не втечеш — для нього суворий неприятель; але весна, літо, а

почасти й осінь, це його хліб, скарб, достатки і всяка фортуна«...

До шанців козаки вживали лопат і мотик. »Козак має ці обидва прилади

на одному держаку, завсіди привязані до пояса, ними він сипле землю й

робить укріплення проти кінноти серед безмежних рівнин своєї країни«,

оповідає папський нунцій. У німецькому описі битви під Лоєвом 1651. р. є

згадка про те, що й кожний кінний козак мав лопатку при сідлі. Козацькі

шанці складалися з окопів, ровів і ям, де ховалися козаки від обстрілу.

»Кожний має свій захист, яму в землі. Ставши на ноги, вони стріляють із

рушниць, а коли стріляє ворог, ховаються по ямах, і жадна куля їх не

влучить«, описує Павло Алепський.

Копаючи шанці, піхота підступала все ближче до ворога. До ворожих

позицій заходили не тільки з фронту, а й з боків; не раз і близько свого

табору встановлювали засідки і старалися приманити туди ворога. Не раз і

кіннота під напором ворога наслідувала піхоту: зсідала з коней або

»спішувалася«, обкопувалася шанцями й так боронилася.

З-поза шанців козаки обстрілювали безперервно ворога. Козацька

стрільба бувала незвичайно густа та сильна. Очевидець поляк запевняє,

що в бою під Кумейками козаки вистріляли 50.000 куль. Сильний вогонь

піхоти звичайно вирішував битву, — так було в боях під Корсунем,

Пилявцями, Зборовом, Конотопом. Під обстрілом із мушкетів ворожа кіннота

не могла довго витримати й утікала з утратами, — тоді й козацька кіннота

могла здійснити нову атаку.

8. Висновок

Розвиток козацького війська тривав три століття – з кінця XV до кінця

XVIII ст. і припав на період бездержавності українського народу. В

найкритичніший момент історії, коли вирішувалося питання самого існування

нашої нації, народ спромігся витворити військову силу, яка в боротьбі з

нерівними супротивниками не лише зуміла вистояти, а й здобути політичну

свободу. Проте слід одразу ж наголосити, що поняття “народ” не є тотожним

поняттю “чернь”, саме національна еліта сформувала з розрізнених напів-

терористичних загонів потужну мілітарну республіку.

Із поглибленням польського національного та релігійного гніту та

збільшенням татарського нахабства козаки все більше усвідомлювали себе як

єдина дієва українська сила. Остаточно перехід від “козацького вільного

лицарства” до “народу руського” відбувся в період Хмельниччини під час

боротьби на всіх можливих напрямках.

Козацький устрій, вироблений у причорноморських степах, почав

використовуватись тепер для управління всією територією Української

держави; козацьке військо перетворилось на регулярну армію і окрему

соціальну верству, утворився устрій, який якнайкраще відповідав

світогляду та традиціям нації. Інша річ, що цей позитивний етап тривав

недовго з огляду на ряд причин, які ще довго впливатимуть на нашу

історію.

9. Список використаної літератури:

1. Микола Аркас - "Історія України"

2. Наталія Полонська-Василенко - "Історія України"

3. Орест Субтельний - "Історія України."

Додатки:

Держак козацької шаблі XVII ст.