Виникнення та формування українського етносу

Виникнення та формування українського етносу

ДЕРЖАВНА ПОДАТКОВА АДМІНІСТРАЦІЯ УКРАЇНИ

АКАДЕМІЯ ДЕРЖАВНОЇ ПОДАТКОВОЇ СЛУЖБИ

Контрольна робота з предмету “Історія України”.

Тема: “Виникнення та формування українського етносу”

Виконав:

студент групи ПБЗ – 11

Ісаєнко Олександр

Ірпінь 2003

1. автохтонність українського народу. історичні концепції його форм.

Найперші сліди людських поселень на Україні сягають за 150 тис. років.

Мандруючи до берегів Чорного моря через Кавказ і, ймовірно, Балкани, перші

поселенці все ще зберігали ознаки примітивного походження. Вони мали

незначного об'єму мозок, низький лоб, масивні щелепи та великі зуби. Зате

ходили випроставшись, а їхні надзвичайно вправні руки вже цілком

сформувалися. Близько 40 тис. років до н. е. в середині останнього

льодовикового періоду з'явився кроманьйонець (або гомо сапієнс) — особина,

від якої походить сучасна людина. Вона була порівняно високою на зріст,

прямоходячою, із значно розвинутими розумовими можливостями.

Пристосовуючись до холодного суворого клімату, до труднощів у добуванні

пожкви, ці люди, що жили з мисливства та збирання плодів, винайшли небачене

розмаїття технічних нововведень, таких як зброя і знаряддя з кременю,

риболовні гачки, гарпуни, житла із шкур та кісток.

Близько 10 тис. років до н. е., коли відступив останній льодовик,

лишивши після себе характерний для сучасної України ландшафт, людина стала

мінятися дедалі швидше. Так, у період неоліту, який тривав на Україні з 6

до 2 тис. років до н. е., людство зазнало глибших змін, ніж за попередні

2—З млн років. Хоч цей період зветься неолітом, тобто новим кам'яним віком,

він мав мало спільного з каменем. «Революційне» значення неолітичної

цивілізації полягає насамперед у тому, що люди знайшли докорінно нові

способи добування поживи. Замість збирання плодів і полювання вони нарешті

самі навчилися продукувати поживу.

Вважають, що землеробство вперше виникло на Україні у межиріччі Бугу та

Дністра, коли на рубежі V і IV тисячоліть до н. е. розвинулися перші у

Східній Європі землеробські общини. Замість блукати у пошуках здобичі, люди

осідали на своїх полях.Так з'являлися поселення. Землеробство, на відміну

від полювання та збирання плодів, вимагало порівняно більшої робочої сили,

сприяючи тим самим зростанню населення. Водночас поступово виникали

примітивні форми суспільно-політичної організації.

Найбільш відомі ранні землеробські племена на території сучасної України

пов'язують з так званою трипільською культурою, що розвинулася у долинах

Дністра, Бугу і Пруту, сягнувши згодом Дніпра. У період свого розквіту між

3500 та 2700 рр. до н. е. трипільці жили великими селами по 600—700

чоловік. Вони, як правило, мешкали у довгих та вузьких спільних оселях, де

кожна сім'я займала власну, розгороджену на кімнати, частину житла з

окремою глинобитною піччю. Родовід вони вели по лінії батька. Орнамент на

череп'яному посуді, що являв собою поєднання характерних плавних візерунків

жовтого, чорного й білого кольору, свідчить про магічні ритуали та віру в

надприродні сили, що панували в культурі трипільців.

Проте ця культура мала й свій практичний бік. Перший на Україні

механічний пристрій — свердло для пророблювання отворів у камені та дереві

—з явився у людей трипільської культури. Велике значення мало впровадження

дерев'яного плуга, завдяки чому землеробство стало більш надійним, ніж

мисливство, способом добування поживи. Ще одним нововведенням, ймовірно,

запозиченим із Азії, було застосування першого металу — міді.

Сьогодні мало що відомо про занепад трипільської культури. Як

припускають археологи, зростання населення штовхало трипільські племена до

переходу на нові негостинні землі. Деякі з них просувалися вглиб степів, а

ті, що жили в долині Дніпра, йшли на північ, у непрохідні ліси Полісся й

далі. На 2000 р. до н. е. трипільська культура як виразне ціле перестала

існувати. Частину трипільців підкорили й асимілювали войовничі степові

племена, решта знайшла захист у північних лісах.

Кочовики. Простягнувшись майже на 6 тис. км від Манчжурії аж до

Угорщини, Євразійські степи утворюють найбільшу рівнину на Землі. І хоч у

кількох місцях її перетинають гори Тянь-Шаню, Уралу і Карпа г, завдяки

численним перевалам цю рівнину порівняно легко перейти з кінця в кінець. На

заході, в одній із найбільш благодатних і родючих її частин, лежить

Україна. Ця географічна обставина відіграла надзвичайно велику роль в її

історії, та нерідко ця рівнина ставала центром життя кочових племен

Євразії.

Скотарство, що спиралося на вигодівлю стад одомашнених тварин, остаточно

сформувалося в степах близько 3000 р. до н. е. Протягом майже двох

тисячоліть майбутні кочовики вели напівосіле життя, займаючись, поряд із

випасом своїх стад у Євразійському степу, й землеробством. Десь близько

1000 р. до н. е. скотарі перетворилися на справжніх кочовиків і стали

мандрувати степами в постійних пошуках пасовиськ. Переходячи з місця на

місце, вони набували нових особливих якостей, найважливішою з яких була

войовничість. Щоб обороняти стада й захоплювати нові пасовиська, життєво

необхідним було вміння воювати. Часті сутички з ворогом, потреба

організувати маси людей для подолання величезних відстаней сприяли появі

племінної знаті. Скотарі з'явилися порівняно рано в українських степах.

Близько 3000 р. до н. е. лівий берег Дніпра зайняли племена ямної культури,

пригнавши з собою зі сходу табуни коней, на яких вони ще не навчилися

їздити. За ними протягом багатьох наступних століть переміщувалися інші

скотарські племена. Безперервні міграції — ця типова особливість ранньої

історії України, — ймовірно, відбувалися через перенаселеність степів на

північ від Каспію. Сильніші племена витісняли слабші з їхніх пасовиськ, а

ці останні відступали на периферію Євразійського степу. Так хвилями одне за

одним котилися на захід скотарські племена.

Кіммерійці. Лише десь між 1500 і 1000 рр. до н. е. людина опанувала

просту, на перший погляд, техніку їзди верхи. Кіммерійці— перші кочові

вершники, що з'явилися в Україні, є також і першими її жителями, назва яких

дійшла до нас. Не хто інший, як Гомер, оповідаючи у своїй «Одіссеї» про

північне узбережжя Чорного моря, називає його «землею кіммерійців». Це,

напевно, і є найдавніша писемна згадка про Україну. Але нічого, крім назви

людей, що населяли землі, які в ті часи вважалися похмурим краєм світу,

Гомер не говорить про кіммерійців. Багато вчених тримаються думки, що

кіммерійці вийшли із своїх прабатьківських земель у нижньому Поволжі,

перекочували низовинами Північного Кавказу й десь близько 1500 р. до н. е.

з'явилися на Україні. Проте інші відкидають гіпотезу про міграцію й

стверджують, що кіммерійці були корінним населенням України. Так чи інакше,

кіммерійці населяли межиріччя Дону й Дністра аж до 7 ст. до н. е. Трохи

згодом, під натиском інших кочовиків зі сходу, вони відійшли до Малої Азії.

Вичерпний аналіз небагатьох наявних нині джерел схиляє істориків до

цілого ряду висновків стосовно цих «споживачів кобилячого молока», як їх

називали греки: 1) кіммерійці були першими на Україні скотарями, що

перейшли до кочового способу життя; 2) вони опанували мистецтво їзди на

конях і їхнє вшсько складалося з вершників; 3) завдяки контактам із

майстерними оброблювачами металів на Кавказі вони започаткували на Україні

добу заліза; 4) зростання ролі кінних воїнів зумовило занепад великих родів

і виникнення військової знаті.

Скіфи. Скіфи, які на початку VII ст. до н. е. з'явилися в українському

степу, не лишилися поза увагою більш розвиненої Середземноморської

цивілізації, про що свідчать такі слова із Старого заповіту: «Ось іде народ

із північної країни... держить лук і короткий спис, жорстокий він. Вони не

зжаляться. Голос їх реве, як море, скачуть на конях, вишикувалися, як одна

людина... народ здалеку... народ давній... мови якого ти не знаєш...

сагайдак його, як відкрита домовина, всі вони люди хоробрі... він зжере

твоє жниво і хліб твій, знищить синів і дочок твоїх, зжере овець і корів

твоїх, зжере виноград твій і смокви твої і зруйнує мечем міста твої, на які

ти покладаєш надію». Розоривши багато країн Близького Сходу, скіфи нарешті

осіли у степах Північного Причорномор'я, створивши перше на терені України

велике політичне об'єднання.

У 5 ст. до н. е. «батько історії» грек Геродот відвідав Скіфію й описав

її населення. Це, без сумніву, були індоєвропейці, представники іраномовних

кочовиків, що тисячоліттями панували у Євразійських степах. Геродот описав

кілька типів скіфів. На правому березі Дніпра мешкали скіфи-орачі —

землеробські племена, що були корінними мешканцями цього краю і, напевно,

взяли собі назву від кочовиків, котрі їх підкорили. Деякі історики

вважають, що вони були предками слов'ян. Політична влада зосереджувалася в

руках «царських» скіфів — кочовиків, що вважали себе найчисленнішими й

найкращими і змушували інших скіфів та нескіфські племена України

сплачувати їм данину. За їхніми зазіханнями стояло велике, добре озброєне й

дисципліноване кінне військо. Щоб розвивати в собі войовничі інстинкти,

скіфські воїни мали звичай пити кров першого вбитого ворога, робити з

ворожих черепів прикрашені золотом і сріблом чаші, знімати скальпи.

Безжалісні до ворогів, ці кочовики були відданими в дружбі, яку цінували

понад усе.

Скіфське суспільство було значною мірою дитям своєї епохи. Родовід ішов

по батьківській лінії, майно ділилося між синами, а полігамія була

нормальним явищем. Разом із померлим чоловіком часто вбивали й ховали його

молодших жінок. Як свідчать розкішні поховання скіфських царів у курганах,

що й досі трапляються в українських степах, багаті могили племінної знаті й

водночас убогі могили простих людей, суспільно-економічне розшарування

стало досить помітним явищем серед «царських» скіфів. Крім награбованого у

війнах, основним джерелом багатств для них слугувала торгівля з грецькими

колоніями у Причорномор'ї. Своїм торговим партнерам скіфи пропонували

товари, що ними згодом уславиться, українська земля: збіжжя, віск, мед,

хутро, рабів. За це вони отримували вина, ювелірні вироби, інші предмети

розкошів, до яких у них уже розвинувся великий апетит. Про це свідчать

своєрідні прикраси, надзвичайно оригінальне за своїм стилем декоративне

мистецтво з характерними для нього мотивами тваринного світу. Воно з

великою майстерністю відображає пластику оленів, левів, коней, що вражають

граційністю й красою.

За доби скіфів Україна стала важливою, хоч і віддаленою частиною

античної цивілізації Середземномор'я. Через грецькі колонії у Причорномор'ї

скіфи ввійшли у контакт із грецькою цивілізацією й навчилися цінувати її.

Водночас контакти зі світом Середземномор'я втягували скіфів і в його

конфлікти. У 513 р. до й. е. величезне військо перського царя Дарія

захопило землі нинішньої України. Проте, вдавшись до стратегії «спаленої

землі», скіфи змусили його ганебно відступити. Наприкінці V — на початку IV

ст. до н. е. скіфи пішли на захід і підкорили фракійців на Дунаї. Ця

перемога виявилася для них. зовсім непотрібною, бо віч-на-віч звела їх з

Філіппом Македонським, батьком Александра Великого. У 339 р. до н. е.

македонці завдали страшної поразки кочовикам. Це стало початком кінця

скіфів. Десь через 100 років більшу частину скіфів завоювали й асимілювали

сар-мати — інше могутнє племя кочовиків зі сходу. Тільки залишкам удалося

сховатися в Криму, де їхні" нащадки прожили до 3 ст. н. е.

Сармати. Майже протягом 400 років, від 2 ст. до н. е. до 2 ст. н. е., у

степах Північного та Східного Причорномор'я панували сармати, які прийшли з

Волги. Спочатку вони мирно змішувалися з такими ж іраномовними скіфами, а

також греками, що жили у Північному Причорномор'ї. Проте під тиском ворожих

племен зі сходу сармати ставали дедалі агресивнішими. Зрештою вони

підкорили скіфів, поглинувши у своїй масі велике число простого люду. Як і

всі кочові володарі українських степів, сармати становили не єдине

однорідне плем'я, а слабо пов'язаний союз споріднених і часто ворогуючих

між собою племен, таких як язиги, роксолани та алани. Кожне з цих

сарматських племен прагнуло до панування на Україні. Оскільки намагання ці

співпали з тривалими й всеохоплюючими переміщеннями племен, що називаються

Великим переселенням народів, і оскільки Україна знаходилася у центрі цих

безладних міграцій, сармати часто суперничали з іншими племенами та,

бувало, навіть поступалися їм владою. Нарешті, у II ст. н. е., їх остаточно

знищили страшна навала гуннів зі сходу, наскоки германських готів і вперта

оборона риї^іляп на заході.

З наявних нині розрізнених даних про сарматів випливає, що за своїм

зовнішнім виглядом і способом господарювання вони нагадували скіфів, а

також інших іраномовних кочовиків. Один сучасник так описував аланів: «Вони

високі на зріст, вродливі і світловолосі, а лють в їхніх очах вселяє жах».

Носили вони довгі просторі штани, шкіряні камізельки, взуття з м'якої шкіри

та шапки. Основнилш продуктами харчування були м'ясо, молоко та сир. Жили

вони у шатрах, що напиналися на дво- чи чотириколісні вози. Особливо вражає

у сарматів та велика роль, яку відігравали в їхньому суспільстві жінки.

Переказуючи легенду, за якою сармати походять від союзу амазонок зі

скіфами, Геродот повідомляє, що сарматські жінки жили як колись амазонки:

вони полювали верхи, брали участь у війнах нарівні з чоловіками, а також

одягалися, як чоловіки. Дані археології свідчать про те, що сарматських

жінок ховали разом зі зброєю і що вони нерідко виконували функції жриць.

Коли війна не могла задовольнити всіх матеріальних потреб, сармати

торгували. Їхні каравани мандрували у найдальші краї, з яких везли до

Танаїсу — сарматської столиці, розташованої на р. Дон, китайський шовк,

кавказький кришталь, напівкоштовне каміння з Ірану та Індії. На думку

Страбона, грецького географа та історика, контакти з греками й римлянами

завдали сарматам більше шкоди, ніж добра. «Наш спосіб життя зіпсував цих

людей, ро-ширивши серед них такі пороки, як пристрасть до розкошів і

плотських утіх, негідні прагнення, задоволення яких робить їх дедалі

ненажерливішими». Незабаром на зміну сарматам прийшли інші кочовики, але

'сармати були останнім індоєвропейським народом, що з'явився зі сходу.

Після них Євразійські степи майже на ціле тисячоліття стануть володіннями

тюркських народів.

2. основні етапи розвитку української народності

РОЗМІЩЕННЯ СЛОВ'ЯНСЬКИХ І УКРАЇНСЬКИХ ПЛЕМЕН

Одночасно з антами починають вживати назву слов'ян. Вони разом з гунами

посуваються на захід. У III-VI ст. ст. західні та південні слов'яни

опанували вже ті землі, на яких застала їх історія, а в VII ст. назва

"анти" остаточно зникає, її заміняє ім'я слов'ян.

В V ст. слов'яни вибираються в походи на Балканський півострів, переходять

Дунай, нападають на границі Візантійської імперії. Щоб захиститися від

слов'ян, Візантія будує низку фортець по Дунаю, на північ від Балканського

хребта. Проте, вона не була в силах зупинити рух слов'ян. У 40-50-х роках

VI. ст. слов'яни починають оселятися за Дунаєм. Там у VII ст. застали їх

болгари. Під тиском народів, які проходили з Азії на захід, слов'яни

приходять у рух і подаються на північ, на 'захід. Частина їх осідає в смузі

лісів Поділля, Київщини, Волині, Чернігівщини. Частина подається далі на

Карпати, на горішню р. Тису. М. Грушевський зазначив, що з кінця VI ст.

Прикарпаття було вже зайняте українськими племенами. І.І.Срезневський

писав, що на схилах Карпат, в Ужгороді, населення мовою, народністю - рідні

брати "малоросіян". Звідти на північний схід сягають вони Галичини,

Буковини. Частина Семигороддя була заселена українцями. У XIII ст.

семигородські документи згадували гору Русь, Руський торг. Про рух

українських слов'ян з півдня на північ свідчить, між іншим, назва притоки

Дніпра - "Десна", себто "права". Якби вони йшли з півночі на південь, Десна

була б з лівого боку, вони не могли б назвати її "правою".

"Повість временних літ" подає перелік слов'янських племен так, як вони жили

в XI столітті. "Се бо токмо словенеск язьік в Ру-си, поляне: деревляне,

ноугородци, полочане, дреговичи, север, бужане, зане седоша по Бугу, после

же вельгаяне". Кількома рядками вище читаємо: "Поляком же жиущем особе

якоже рекохом, сущим от рода словенска, й нарекошася поляне, а деревляне от

словен же, й нарекошася древляне; радимичи бо й вятичи от ляхов. Бяста два

брата в лясех, - Радим, а другий Вятко, - й приведеша седоста Радим на

Сожю, а прозвашася радимичи, а Вятко седе с родом своим по Оце, от него же

прозвашася вятичи. Й живяху в мире поляне, й деревляне, й север, й

радимичи, вятичи й хрвате. Дулеби живяху по Бугу, где ньіне вельїняне, а

улучи й тиверци седяху по Днестру, приседяху к Дунаеви."

В іншому місці "Повість" каже так: усі племена мали своє княжіння - "в

полях, а в деревлях своє, а дреговичи своє, а словене своє в Новегороде, а

другеє на Полоте полочане. От них же криви-чи, иже седят на верх Волги, й

на верх Двинь й на верх Днепра, их же град єсть Смоленск; туде бо седят

кривичи. Таже север от них".

У цьому списку подано племена, від яких походять: український народ

(поляни, сіверяни, деревляни, дуліби, що звуться пізніше бу-жани та

волиняни, уличі, тивєрці та хорвати), білоруський народ (дреговичі,

кривичі, полочани та радимичі) і великоруський (словени та в'ятичі).

Сіверяни жили на Лівобережжі - по Десні та Сейму, поляни - по середньому

Дніпру, деревляни - по Тетереву, Ужу та Горині, на Волині - дуліби або

бужани, "де нині волиняни", на долішньому Бозі. Вони ж звуться бужанами, бо

живуть по р. Возі, та волинянами. Можливо, ГАІО то були три окремі племена.

Уличі жили понад Дністром та Богом, а тивєрці - між Богом та Прутом. Щодо

хорватів, то очевидно тут літопис має на увазі білих хорватів, які в XI ст.

входили до складу Велико-Моравської держави і від яких походять -українці

східньої та західньої Галичини.

У той же час назви окремих племен зустрічаються в творах різних чужинецьких

письменників. В IX ст. анонімний автор, якого цитує теж анонімний

баварський географ IX ст., перелічував племена - волинян, бужан, сіверян,

уличів. В X ст. Константин Порфірородний теж перелічував племена: кривичів,

дреговичів, сіверян, древлян, уличів, вербіян та лензініян. Останні дві

назви незрозумілі. У тому ж X ст. Аль Масуді писав, що одне з головних

племен - волінана, і називав їхнього царя Маджака." Таким чином, ім'я

слов'ян, які в VII сторіччі замінили назву антів (останній раз слово "анти"

зустрічається в 602 році), зникає в ІХ-Х ст. ст. Його заміняють назви

окремих племен.

В Х-ХІ сторіччях залишилися натяки на пересунення племен. Збереглися назви

долішнього Дніпра - Білобережжя і частини чорноморського побережжя -

"Лукомор'я". На долішньому Дніпрі був торговельний осередок - Олешя,

пізніше - Олешки. Були українські колонії в Криму, в Корсуні, при гирлі

Кубані, в Фанагорії. Тільки існуванням міцного українського осередку можна

пояснити появу в XI ст. Тьмутороканського князівства. На існування значного

українського населення на Чорномор'ї вказує "Повість временних літ". Про

уличів та тиверців літописець в XI ст. пише так: "Уличи й тиверци седяху бо

по Днестру, приседяху к Дунаеви. Бе множество их; седяху бо по Днестру оли

до моря й суть градьі их до сего дня, да то ся зваху от Грек Великая

Скуфь". Таким чином виявляється, що від "множества" уличів та тиверців

залишилися тільки городища, а вони подалися на північ. На пересунення

племени полян вказує пояснення "Повісти" на походження назви полян від

поля, степу, де жили вони раніш, а за літописця жили вже в лісовій смузі.

Останній рух, який зафіксувала "Повість" - це прихід із Польщі, від ляхів,

двох братів - Радима та В'ятка з родами своїми й оселення їх - Радима на

Сожу, а В'ятка на Оці.

Серед усіх цих українських племен провідне значення набувають поляни, з

їхнім головним містом Києвом, який виріс на місці, безперервно залюдненому,

починаючи з часів палеоліту (Киршгівська стоянка, про яку згадувалося

вище). Можливо, що тут був Данпртштадир Готських часів. У всякому разі, від

VI сторіччя тут уже було місто, як свідчать археологічні дослідження, а від

VII ст. місто це вже згадується вірменським письменником під назвою Куяр.

ПОБУТ УКРАЇНЦІВ ПЕРЕДДЕРЖАВНОЇ ДОБИ

Як свідчать рештки поселень українців VII-VIII сторіч, жили вони

здебільшого великими гуртами. Житлами служили напівземлянки з грубами, з

дерев'яними стінами, обмащеними глиною, або хати з сіньми та двома

світлицями, що нагадують пляном сучасні українські хати. Біля житла були

глибокі ями для переховування продуктів. Недалеко від поселень бували

могильники з безкурган-ними могилами, з рештками трупоспалення. Подібні

поселення зустрічаються по всій Україні. Цікаво, що під вівтарною частиною

Десятинної церкви в Києві знайдено рештки подібної хати, старшої від

Десятинної церкви, кінця X століття.

Українські поселення мали укріплення - городища з високими земляними валами

та глибокими ровами. Розміщалися вони переважно на високих берегах рік, на

рогах, які з двох-трьох боків оточені були річкою.

По всіх українських землях залишилося багато городищ: у Київщині - 400, на

Волині - 350, на Поділлі - 250, на Чернігівщині

- 150, у Галичині - 100. Ці городища були різного розміру. Одні були

невеликі й служили захистом одного села, інші були укріпленим замком вождя,

треті, великі, служили захистом для кількох осель. Городища, однак, не

Страницы: 1, 2