Центральная Рада

Центральная Рада

Міністерство освіти України

Прикарпатський університет ім. В. Стефаника

Кафедра теорії та

історії держави і

права

КУРСОВА РОБОТА

"Центральна Рада її роль у відновленні української державності"

виконала: студентка І курсу

юридичного факультету

групи ПР-14

Королишин Л. Л.

науковий

керівник: доц. Лісна І.С.

Івано - Франківськ

2000 рік.

ЗМІСТ

ВСТУП стр.

РОЗДІЛ 1

УТВОРЕННЯ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ 7

1. Склад Центральної Ради 7

2. Прагнення Центральної Ради 8

3. І Універсал. Проголошення автономної України 9

РОЗДІЛ 2

ЗАКОНОДАВЧІ АКТИ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ ЇХ ХАРАКТЕРИСТИКА РОЛЬ 11

1. Універсал Центральної Ради 11

2. Універсал Центральної Ради. Проголошення Української Народної

Республіки. 12

3. Універсал Центральної Ради і проголошення України незалежною

державою 16

РОЗДІЛ 3

ХАРАКТЕРИСТИКА КОНСТИТУЦІЇ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ ТА ЇЇ ОСНОВНІ

ПОЛОЖЕННЯ. 20

ВИСНОВКИ 26

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 30

ВСТУП

Над пошуком розв’язання так званої Української справи – проблеми

відношення і побудування української державності працювало чимало поколінь

українців. Її започаткували ще керило-мефодіївці й розвинули М. Даргоманов,

М. Грушевський, В. Липинський, Ю. Бочинський, І Франко, Д. Донцов та інш.

По різному відповідали вчені на це питання. Наприклад М. Драгоманов майже

все життя був автономістом, тобто бачив Україну як автономну державну

одиницю у складі демократичної Росії. М. Грушевський як до IV Універсалу

Центральної Ради (1918р.) розглядав Україну як Федеративну частину знову ж

таки демократичної російської держави. С Рудницький вже в перших своїх

працях стояв на позиції самостійництва. Не автономія, не федеративна

частина іншої держави, а самостійна, незалежна, суверенна держава Європи –

такою уявляв собі учений Україну. “Для всіх Українців, - писав він, -

державна самостійність України повинна бути єдиною кінцевою метою”.

Якщо підрахувати хоча б приблизно роки нашої волі й неволі, то майже

500 років українці у різних формах мали державність і тільки 350 років були

її позбавлені. Щонайменше чотири рази в просторі і часі народжувалась

українська держава. Її перша літописна історія творилась в IX-XIV ст. на

теренах від Карпат до Дону, від Балтійського до Чорного морів під назвою

Київської та Галицько-Волинської Русі. У XVII ст. піднялася друга

Українська держава — козацько–гетьманська. Але цю незавершену будову

підступно і немилосердно руйнують Річ Посполита, Російська, Османська, а

пізніше й Австро-угорська Імперії, що знищити навіть згадку про українську

державність. Проте вбити національну ідею в народі, в історії якого

незалежність стала реальністю, було неможливо.

Тому на початку ХХ століття втретє відроджується українська

державність: створюється Українська Народна Республіка та Західно

Українська Народна Республіка, що 22 січня 1919 року об’єдналися в соборну

Українську державу – УНР. Однак при підтримці Антанти агресивні сусіди –

Росія, Польща, Чехословаччина і Румунія знову розчленують українські землі.

Боротьба за незалежність українського народу не припиняться. Це засвідчують

і визвольні змагання 40-50-х років і діяльність національно свідомої

інтелігенції у 60-70-х роках.

Такі основні віхи боротьби українського народу передували історичному

рішенню Верховної Ради, яка 24 серпня 1991 року прийняла Акт про

назалежність України.

Народ України першого грудня 1991 року проголосував за державну

незалежність і цим змінив установлений хід історії, засвідчив перед усім

світом, що незважаючи на жорстоке і послідовне викорення генетичного коду

ментальності нації державницька ідея не знищена. Відновлення державності

України епохальна подія не тільки для самої України. Це одна з

найвизначніших подій другої половини ХХ століття.

“Цілковита самостійність і незалежність - наголошував М. Грушевський,

суть послідовне, логічне завершення запитів національного розвитку і

самовизначення будь-якої народності, що займе певну територію і має

достатні нахили та енергію розвитку”. Українському народові судилось

незрівнянно довше, через тяжкі і тривалі випробування прийти до Акту про

державну незалежність. На жертовник свободи він поклав титанічну працю і

мільйони жертв своїх синів і дочок, щоб незалежна українська держава стала

реальністю[1]

Центральна Рада… На цю назву натрапляємо, читаючи монографії і статті,

археографічні видання та збірки спогадів, присвячені Історії революції 1917

р. на Україні. Що це за організація? Як коли виникла? Чиї класові,

соціальні, політичні інтереси відстоювала? Які політичні цілі

переслідувала? На ці, як і на багато інших запитань, навіть фахівці –

історики відповісти вичерпно сьогодні, на жаль, на можуть. Пов’язано це за

багатьма обставинами – і фізичним знищенням учасників подій, наукових шкіл

та напрямків в епоху сталінищіни і адміністративним придушенням у 60-70

роках, і з мертвящим півсторічним пануванням концепції та схем “Короткого

курсу Історії ВКП(б)”. Серед “білих плям” та "чорних дірок”, на які такою

багатою є вітчизняна історія, ця тема є чи не найвизначнішою[2]

Навколо Центральної Ради як у відомості громадкості, так і в

літературі нагромадилось безліч міфів і пліток, і щоб розібратись в них

потрібен не один рік не один дослідник.

Я маю намір дослідити основні моменти існування першої у новій історії

Української держави не тільки для того, щоб вичавити вузлові проблеми, які

закономірно виникають у державотворчому процесі.

Це - ідеологія, на яку спиралась Центральна Рада. Це – дослідження

дуже цікавого і повчального феномена переростання нечисленного

інтелігентського гуртка у повноцінну державну організацію. Це, нарешті,

питання саме цієї державності якою вона була. І в такому контексті важливо,

хоча б побіжно, розглянути зовнішньополітичні аспекти діяльності. І,

звісно, з’ясувати наскільки це взагалі можливо – причинити загибелі.

РОЗДІЛ 1.

УТВОРЕННЯ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ.

1.1 СКЛАД ЦЕНЇРАПЬНОЇ РАДИ.

Падіння самодержавства викликало могутній підйом національно-

визвольної боротьби поневолених народів Російської імперії. На боротьбу за

національну незалежність піднявся і український народ. Очолила її

Центральна Рада. Довгий час в радянській історіографії їй давали однозначну

оцінку -як буржуазно-націоналістичного, антидемократичного органу

української буржуазії, що не міг представляти інтереси українського народу.

Вважаємо за необхідне зупинитися на окремих із цих питань

Отже, Центральна Рада утворилася 4 березня 1917 року[3] на зборах

київської групи Товариства Українських Поступовців, яке складалося, в

основному, з інтелігенції. Спочатку вона нараховувала кілька десятків

чоловік. Потім, у квітні, відбувся Український Національний Конгрес, на

який прибули делегати від українських політичних партій та організацій. На

ньому було перебрано Центральну Раду. Впродовж травня - липня 1917р. вона

поповнилася делегатами від цілого ряду всеукраїнських з'їздів: селянського,

другого військового, робітничого. Склад Центральної Ради збільшився до 600

чоловік. Таким чином, вона поступово трансформувалася в демократичний

орган. Враховуючи те, що продовжувалася війна, організувати більш

демократичні її вибори було практично неможливо.

Тому можна стверджувати, що з цілому склад Центральної Ради відображав

ту соціально-політичну ситуацію в Україні, що склалася після лютого 1917

року. Провідну роль в її політиці відігравала інтелігенція. Це цілком

звичайне явище в кожній цивілізованій країні, бо управління державою, а тим

більше її будівництво, вимагає неаби яких знань. Основу Центральної Ради

становили середні та заможні селяни, в липні 1917 року вона поповнилась

національними меншинами. Вони одержали 30 % у Центральний Раді і 18 із 58 –

у Малій Раді, що виконувала функції президії. Крім того у виконавчому

органі Центральної Ради – Генеральному Секретаріаті, який з червня 1918

року почав виконувати функції уряду автономії. В Україні була посада

Генерального секретаря міжнародних справ. Його заступники були

представниками трьох найбільших меншин України: російської, єврейської,

польської. За політичним складом Центральна Рада була багатопартійною. До

неї входили партії українських соціал-демократів, есерів, соціалістів-

федералістів, ППС представники, більшовики. Отже, з самого початку свого

існування український парламент став на шлях політичного плюралізму[4].

1.2 ПРАГНЕННЯ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ.

Центральна Рада спершу вважала головною метою відродити національну

державність у формі автономії України у складі Росії. Остання ж

розглядалася нею не як унітарна держава, а як союз рівноправних автономних

держав. Ідея повної державної незалежності той час ще не знаходила

підтримки у Центральній Раді. Перші реально вагомі кроки на шляху до

відродження української державності були зроблені у травні 1917 року, коли

Центральна Рада скликала І Всеукраїнський військовий з(їзд, який зажадав

від Тимчасового уряду надання Україні автономії і створення української

національної армії. Разом з тим, уже на з(їзді найвпливовіші політичні

партії Центральної Ради – УСДРП і УПСР припустились величезної помилки,

виступивши проти створення постійної національної армії. Їм вдалося

провести на з(їзді свою революцію, у якій проголошувалась необхідність

заміни постійної армії народною міліцією

Таке рішення було дуже небезпечним, тому що в умовах війни і боротьби

за відновлення української державності лише національна регулярна армія

могла стати її опорою та гарантом від зовнішньої загрози[5].

1.3 УНІВЕРСАЛ. ПРОГОЛОШЕННЯ АВТОНОМІЇ УКРАЇНИ.

Відомо, що російський Тимчасовий уряд надто вороже - ставився до

українських національно-визвольних змагань, проводив відверту шовіністичну

політику. Однак втримати закономірний процес українського відродження йому

було не під силу. Свідченням цього стало прийняття 10 червня 1917 р.,

всупереч його волі, 1 Універсалу Центральної Ради, який проголошував

автономію України. Всі загальноросійські партії, крил більшовиків, засудили

його зміст. Більшовики не випадково підтримали в даному питанні Центральну

Раду. Зазнаючи переслідувань і перебуваючи в опозиції до уряду, вони

прагнули використати будь-який привід для критики його політики, заручитися

хоч тимчасовою підтримкою іншої політичної сили, яка б зміцнювана їхні

позиції у боротьбі за владу.

Якщо ЦК більшовицької партії і даному випадку ставився щодо домагань

Центральної Ради через зрозумілі причини лояльно, та місцеві більшовики –

вкрай вороже. Можливо, це була реакція на ту велику популярність, якою

користувались українські політичні партії серед українського населення.

Більшовики України звинуватили Центральну Раду в тому, що “загальний тон”

універсалу заступає класові завдання української революційної демократії,

висовуючи на перший план національні прагнення деяких верств українського

народу”

Дана київськими більшовиками оцінка Універсалу на ділі повністю

фальсифікувала його зміст. Між тим він зачіпав дуже важливі для України

питання: ліквідацію поміщицького землеволодіння, запровадження загального,

прямого, таємного виборчого права. В ньому не було жодного натяку на якісь

"націоналістичні прагнення". Навпаки, Центральна Рада закликала українське

населення багатоніональних районів України віднайти порозуміння і іншими

національностями і "разом з ними приступити до підготовки нового

правильного життя.

Звичайно, е умовах, коли вона перебувала в зеніті політичної слави,

заява місцевих більшовиків, які на даному етапі не становили реальної

політичної сили, могла бути і не помічена нею. Зрештою, це й не була

позиція всієї партії. Однак, як показали подальші події, груба

фальсифікація і вороже ставлення до українського національно-визвольного

руху згодом стали політикою всієї РСДРП(б).

В одній статті неможливо розглянути всі аспекти взаємостосунків

Тимчасового уряду з Центральною Радою, проте якщо дати загальну їхню

характеристику впродовж літа осені 1917 року. То вони все дужче

загострювалися. Дійшло до того, що уряд видав наказ розпочати судове

слідство над Генеральним Секретаріатом і притягти до кримінальної

відповідальності його. Невідомо як би закінчилась ця справа, коли б у

жовтні 1917 року він сам не був посаджений більшовиками до в(язниці.[6]

РОЗДІЛ ІІ

Законодавчі акти Центральної Ради. Їх характеристика і роль.

2.1 УНІВЕРСАЛ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ .

Бездіяльність Тимчасового уряду в соціально-економічній сфері і його

курс на війну до пере можного кінця призводили до послаблення державної

влади й падіння популярності урядових партій. У червні 1917 року в

Петрограді та інших містах відбулися масові демонстрації, які викликали

політичну кризу. Вона ще більш посилилася провалом наступу на Південно-

Західному Фронті, що призвів до втрати Галичини.

В Універсалі вказувалося, що Центральна Рада має поповнити

представниками від інших народів, що живуть в Україні, після чого стане

єдиним найбільшим і найвищим органом революційної демократії краю.

Поповнена рада виділить зі свого складу відповідальний перед нею орган –

Генеральний Секретаріат, що буде представником на затвердження Тимчасовому

урядові як носій вищої крайової влади. У згоді з національними меншинами

Центральна Рада готуватиме закон про автономний устрій України для внесення

його на затвердження Установчих зборів. До затвердження цього закону вона

зобов(язться не здійснювати самочинно автономію України. Комплектування

окремих військових частин включно українцями здійснюватиметься під

контролем військового міністра.

Зміст Універсалу свідчив про те, що Центральна Рада зробила істотні

поступки урядові, який прагнув обмежити певними рамками національне -

визволь ний рух. Для українців цінність укладеної угоди істотно знижувалася

тим, що не окреслювалася територія, на яку мала поширитися влада

Центральної Ради та її Генерального Секретаріату. Не уточнювалися також

повноваження Секретаріату, особливо в його стосунках з місцевими органами

Тимчасового уряду, які продовжувались існувати. Однак сам факт вимушеного

визнання Центральної Ради з боку центрального уряду мав історичне значення.

2.2 УНІВЕРСАЛ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ. ПРОГОЛОШЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ

РЕСПУБЛІКИ.

Влада Тимчасового уряду виявилася недовготривалою. Більшовики на чолі

з В. Леніним та Л. Троцьким готували Росії державний переворот. Повстання у

Петрограді розпочалося 24 жовтня 1917 року. Вночі з 25 на 26 жовтня

озброєні загони моряків, робітників і солдатів захопили Зимовий палац та

арештували Тимчасовий уряд. Прем(єр міністр О. Керенський втік за кордон.

Незабаром у Москві, 17 губерніальних центрах та інших містах і місцевостях

влада також перейшла до більшовиків – Велика Жовтнева соціалістична

революція, - здійснилась.

Другий Всеросійський з(їзд Рад 25 жовтня 1917 року проголосив перехід

всієї влади до Рад, прийняв декрети про мир і про землю, сформував

більшовицький уряд - Раду Народних Комісарів на чолі з 3.Леніним.

Жовтневий переворот більшовиків докорінно змінив становище робітничих

сил і політичних партій у Росії, сприяючи розгортанню революційного,

національного, визвольного руху. У зв’язку із Жовтневими подіями Центральна

Рада 7 листопада видала Третій універсал, яким проголошувала утворення

Української Народної Республіки, але знову ж таки у федеративному союзі з

Росією. Окрім цього в Універсалі Були проголошені такі основні положення:

1. Конфіскація поміщицького, удільного, церковного, монастирського

землеволодіння і передання земель трудовому народові без викупу.

2. Встановлення 8-годинного робочого дня та державного контролю за

виробництвом.

3. Негайний початок переговорів та укладення справедливого миру між

воюючими сторонами.

4. Оголошення повної амністії за політичні виступи та ліквідація смертної

кари як міри покарання.

5. 5.Закріплення за населенням усіх прав місцевого самоврядування

6. Забезпечення громадянам усіх прав і свобод: свободи слова і друку,

віри, зборів, союзів, страйків, недоторканості особи і житла,

рівноправності усіх мов.

7. Визнання за всіма народами, які населяють Україну "національно-

персональної автономії" та рівних прав, тощо.

Центральна Рада негативно віднеслась до захоплення влади більшовиками.

У жовтні 1917 року Центральна Рада на своєму засіданні прийняла резолюцію:

"Визначаючи, що влада у державі повинна перейти до рук усієї революційної

демократії, вважаючи недопустимим перехід усієї влади виключно до рук рад,

які являються тільки частиною організованої революційної демократії

Українська Центральна Рада через це висловлюється проти повстання у

Петрограді.

У постанові 10 листопада Центральна Рада заявила що, не визнаючи

Раднаркому, вона буде прагнути до угоди з крайовими республіками, які

виникли на території Росії, з метою створення нового загальноросійського

політичного центру.

Оскільки ради в Україні, очолені більшовиками, визнали Раднарком як

вищий орган влади і відповідно не визнали Центральну Раду, то вона

розпочала з ними боротьбу – в Полтаві, Конотополі ті інших містах, а також

селах України. Були роззброєні загони Червоною гвардії, військові частини,

що не визнавали влади Центральної Ради. Їх висилали за межі України, у

Росію.

Раднарком, очолений В. Леніним, спочатку ви -знав за українським

народом право на відокремлення й утворення самостійної держави, яке

проголосила Декларація прав народів Росії. Про це говорив і писав сам

Ленін. Це ж підкреслював нарком військових справ Росії Лев Грецький у

розмові по прямому зв’язку з головнокомандувачем збройними силами Росії М.

Криленком 24 листопада 1217 року.

Проте, відчувши реальну загрозу втратити Україну, В. Ленін швидко

переорієнтувався. Раднарком РРФСР 4 грудня 1917 р. видав "Маніфест до

українського народу" з ультимативними вимогами до Центральної Ради.

Заявляючи, що "Рада Народних Комісарів признає УКР, її право зовсім

відділитися від Росії", РНК висувала різні звинувачення Українській

Народній Республіці, зокрема стосовно дій Центральної Ради та її уряду на

власній території, в Україні, з якими Раднарком не погоджувався. Лей

ультиматум був грубим втручанням Раднаркому у внутрішні справи України. Від

Ради вимагали також допомагати революційним військам, припинити роззброєння

радянських полків, які до речі, не визнавали, перебуваючи на території

України, влади Центральної Ради.

У відповідь на цей ультиматум Генеральний Секретаріат надіслав

Раднаркомові РРФСР ноту, в якій зазначав, що не можна визнавати право

народу на самовизначення і грубо порушувати це право, нав’язуючи свої Форми

політичного устрою. Проте ця відповідь ситуації не змінила. Раднарком

вирішив припинити "всякі словесні загравання" і приступив до активних дій.

У Харкові 11-19 грудня 1917 р. відбувся Перший Всеукраїнський з’їзд

Рад, який, визнаючи Україну федеративною частиною Російської республіки,

оголосив Центральну Раду поза законом, передавши всю повноту влади тільки

Всеукраїнському заїздові Рад, а на місцях -Радам робітничих, селянський і

солдатських депутатів. Україна оголошувалася Республікою Рад. У період між

з’їздами влада належала ЦВК України, обраному на з’їзді у кількості 41

особи (35 більшовиків) на чолі з Ю. Медвєдєвим. Було обрано також

радянський уряд України - Народний Секретаріат, поширено на територію

України діяльність декретів та інших законодавчих актів Росії. Народний

Секретаріат складався з 13 секретарів, які очолювали 13 секретарств. До

його складу входили В. Ауссем, С. Бочинський, Е. Бош, В. Затонський, Ф.

Сергеєв, В.Люксембург, Г. Лапчинський та інші. Головою незабаром став М.

Скрипник.

Для підтримки цієї акції з Росії в Україну були послані війська. Ще 1

січня 1918 року Раднарком призначив надзвичайного комісара України - С.

Орджонікідзе. Тоді ж В.Ленін надіслав телеграми у Харків-командувачеві

більшовицьких військ в Україні В. Антонову-Овсієнку і С. Орджонікідзе:"

Дуже й дуже просимо вжити якнайнещадніших революційних заходів. Усіма

засобами просувати вагони з хлібом у Петроград, інакше загрожує голод...

Ленін". Росії для цього передусім і була потрібна Україна.

Народний секретар радянського уряду України Г. Лапчинський згадує, як

народний секретар військових справ В.Шахрай скаржився йому: "Що це за уряд

український, що його члени зовсім не знають і не хочуть знати української

мови ? Що не тільки не користується жодним .впливом серед українського

суспільства, але воно навіть ніколи не чуло раніше Їхніх прізвищ?.. Коли

Страницы: 1, 2