Утворення Ураiнськоi Народноi Республiки

Утворення Ураiнськоi Народноi Республiки

У ніч з 24 на 25 жовтня 1917 року в Петрограді перемогло збройне

повстання очолюване більшовиками.

Подіі у Петрограді вітала пробільшовицьки настроєна частина трудящих

Украіни, однак переважна більшість іі народних мас підтримувала політику

партій, які входили до складу Центральноі Ради, - партій соціальних реформ

і національного відродження. Тому перехід в Украіні влади до Рад

більшовикам вдалося здійснити лише в пролітарському Донбасі. В більшості ж

районів Украіни подіі розвивалися інакше. Особливо напружене становище

склалося у Києві.

Одержавши повідомлення про повалення Тимчасового уряду, керивництво

Центральноі Ради прийняло резолюцію, в якій засуджувалось збройне повстання

у Петрограді. Не маючи підстав захищати Тимчасовий уряд, украінські партіі

все ж таки висловилися проти переходу влади до Рад робітничих і солдатських

депутатів, бо вони не представляли всієі революційноі демократіі.

Центральна Рада вважала, що в такій ситуаціі можливий єдиний вихід,

щоб вона стала дійсною, фактичною, крайовою владою, - це утворення

Ураінськоі Народноі Республіки. 7 листопада 1917 року був оголошений текст

III Універсалу Центральноі Ради.

«Віднині Украіна стає Украінською Народною Республікою… - говорилося в

Універсалі. – Ми твердо станемо на нашій землі, щоби силами нашими помогти

всій Росіі, щоб вся Республіка Російська стала федерацією равних і вільних

народів».

Михайло Грушевський нагалошував: на тому, що подібна «широка автономія

обьективно дае початок іі перетворенню у «повну державу». І вже через два

місяці після проголошення УНР на весь голос заявила, що вона є «повною

державою» : 22 січня IV Універсал Центральноі Ради сповістив, що «віднині

УНР стає самостійною, не від кого незалежною державою». Зрозуміло були і

інши чиновніки (конфлікт з Раднаркомом, проблеми міжнородного визнання), що

зумовили рішучий поворот до повноі незалежності, однак з точки зору

еволюціі «чистих» державних форм, цей шлях є закономірним.

З цього часу досить активно відбувається процес формирування і

удосконалення державного ладуУНР.

Організація центральноі влади. Особливе місце в структурі вищіх

органів УНР займала Центральна Рада. У III Універсалі містиця конструкція,

згідно з якою Центральна Рада поставлена Украінським народом «разом з

братніми народами Украіни… берегти права, здобуті боротьбою», а в IV

Універсалі сказано «Ми Украінська Центральна Рада, представниця робочого

народу – селян, робітників і солдатів».

У деклараціях Генерального Секретаріату вживаються правові означення

Центральноі Ради: «законодавчий орган», «представницький орган», нарешті,

«революціонний демократичний парламент».

Проте, незважоючи на всі ознаки парламенту, Центральна Рада мала свою

певну специфіку. По-перше, від самого початку в основоположних документах

Центральноі Ради постійно декларувалася, що вона є тимчасовим органом, який

має припинить свою діяльність, після скликання Всеукраінських Установчих

зборів. По-друге, Центрально Рада формувалася не шляхом загальних виборів,

а на основі делегування до іі складу представників різних демократичних,

громдянських організацій.

Прагнучи у питаннях державного будівництва спиратися на всі соціальни

верства населення Украіни, Центральна Рада намагалася розширити свою

соціальну базу. Саме з цією метою на початок грудня 1917 року був

спланований I Всеукраінський з’ізд Рад робітничих, селянських та

солдатських депутутаiв. За нормами представництва депутати з’ізду мали

представляти усi Украiнськи землi.

Своi намiри щодо цього з’iзду малu i бiльшовики Украiни. Вони

намагалися шляхом переобрання складу Центральноi Ради перетворити ii на

зразок росiйського ЦВК.

Всеросiйський з’iзд Рад робiтничих, селянських та солдатських

депутатiв розпочав свою роботу 4 грудня 1917 року у Києві. На нього прибуло

понад 2000 депутатів, переважно селян, серед яких большивіки складали трохи

більше ста чоловік. Зрозуміло, що при такому співвідношені сил з’ізд

висловив повну довiру i пiдтримку Центральнiй Радi та Секритарiату. В

резолюцii з’iзду, зокрема, говорилося: «З проголошенням третього Унiверсалу

Центральна Рада стала на шлях широких соцiальних i полiтичних реформ i

приступила до скликання Украiнськиx Установчих зборiв, яким єдино

Центральна Рада може передати усю повноту влади в Украіні… З’ізд вважає

переобрання Центральноі Ради несвоєчасним і недоцільним».

Більшовики були змушені залишити з’ізд i переiхати до Харькова, де

провели свiй окремий з’iзд.

Незважаючи на всi своi зусилля, лiдери Центральноi Ради не змогли

швидко добитися повноцiнного територiального представництва, хоча це

питання не сходило з порядку денного практично до останнiй хвилини

iснування Центральноi Ради. Пiдсумок проблем представництва пiдбивався 20

березня 1917 року. На засiданнi Малоi Ради виступiв Михайло Грушевський.

Вiн нагадав, щo склад Центральноi Ради поповнився новими органiзацiями

украiнських мас, якi одна за одною виходили на політичну арену. Центральна

Рада прагнула як найскоріше передати своє місце представництву утворенном

на підставі виборчого права Украінськоі землі.

Приймалися окремi акти, що визначали правовi засади дiяльностi

Центральноi Ради. Зокрема, 25 листопада 1917 року було схвалено закон про

утримання Центральноi Ради за державний кошт, 16 квiтня 1918 року – закон

про недоторканнiсть членiв Центральноi Ради, тобто вони кoристувались

такими ж правами, як i «класичний» парламент. 9 квiтня Центральна Рада

затвердила закон про право безмитного придбання книжок та iнших виданнь

бiблiотекою Центральноi Ради.

Функцii украiнського уряду виконував Генеральний Секритарiат. Пiсля

оголошення IV Унiверсалу Генеральний Секретарiат перетворився на Раду

Народних Мiнiстрiв.

Уже пiсля утворення УНР укрiнський уряд пережив чимало криз,

зумовленних рiзними факторами, i в результатi за часiв Центральноi Ради

його склад мав такий вигляд: голова мiнiстрiв – Голубович (укр. с.-р.);

мiнiстри: внутрiшнiх справ – Ткаченко (укр. с.-д.); вiйськових i морських

справ – Жуковський (укр. с.-р.); судових – Шелухiн (укр. с.-ф.); земельних

– Ковалевський (укр. с.-р.); харчових – Колiух (укр. с.-д.); працi –

Михайлiв (укр. с.-д.); пошт i телеграфiв – Сидоренко (с. сам.); залiзничних

шляхiв – Сокович (укр. с.-р.); фiнансiв – Препелиця (укр. с.-р.); просвiти

– Прокопович (с.-ф.); торгiвлi й проимислу – Фещенко-Чопровський (с.-ф.);

державний секретар закордонних справ – Любинський (укр. с.-р.); державний

контролер – Лотоцький (с.-ф.).

Перед украiнським урядом постали тiж самi проблеми, що й перед

Центральною Радою. Це були соціально-економічні проблеми державотворення.

У галузі державотворення після проголошення УНР на перший план постає

проблема, яка полягла в прагненні розділити «сферу впливу» між Генеральним

Секретаріатом і самою Центральною Радою, хоча вона так і не дістала свого

розв’язання. В результатi сталося так, що Центральна Рада як законодавчий

орган i Генеральний Секретарiат як орган виконавчий займалися одними й тими

ж самими питаннями, по яких приймались то постанови, то закони. Наприклад,

протягом грудня 1917р. i Центральна Рада, i Генеральний Секретарiат

зверталися до проблеми цiноутворення. На жаль, навiть конституцiя УНР не

вирiшила цiєi проблеми.

Однак за тих умов украінській справі значно більшоі шкоди завдавало не

протистояння «гілок влади», а партійні чвари й суперечки між політичними

силами, які реально впливали на державне будівництво.

Центральна Рада все ж таки зробила важливий крок в напрямі формування

державного механізму, ухваливши 25 листопада 1917р. закон про порядок

видання нових законів, відповідно до якого залишалося «в силі доприйдучих

змін законодавчим порядком усі державні уряди й установи, які зоставадлися

на територіі Украінськоі Народноі Республіки по день 7 листопада 1917р.».

Цей акт фактично заклав правові основи державного будівництва. Видані ще до

жовтневого перевороту універсали й деклараціі мали здебільшого політичний

і пропагандистський характер та були разараховані на тривалий переговорний

процес з російським центром щодо кожного генерального секретаря, кожного

конкретного повноваження. Проте жовтнeвi подii в Петроградi докорiнно

змiнили ситуацiю i поставили Центральну Раду перед необхiднiстю термiново

будувати державу в повному обсязi.

Як вiдомо, в аналогiчнiй ситуацii бiльшовики ламали стару державну

машину. Лiдери Центральноi Ради, навпаки, прагнули пристосувати ii до

потреб нацiонального самовизначення. Наприклад, вiдповiдно до спецiального

закону, ухваленого Центральною Радою 9 грудня 1917р., функцii Головноi

скарбницi та Украiнського Державного Банку виконували Киiвська губернська

скарбниця та Киiвська контора Держбанку.

Варто звернути увагу й на таку деталь. Однi iнституцii починали дiяти

ще до того, як вiдповiдним чином «легалiзувалися». Так, посада Генерального

контролера iснувала ще в першому складi Генерального Секретарiату, однак 23

березня 1918 р. його канцелярiя подає на розгляд Центраоьноі Ради проект

закону «Про тимчасову організацію державного контролю». Створення ж деяких

інших, навпаки, декларувалося значно раніше, ніж до них доходили руки. Ще в

жовтні 1917 р. Декларація Генерального Секретаріату передбачила організацію

економічного комітету. Однак ця ідея стала реалізуватися лише в останні

місяц існування Центральноі Ради, коли 31 березня 1918 р. до неі надійшов

проект закону «Про вищу економічну раду УНР».

Організація місцевоі влади. Іі загальні принципи вперше окреслив ще до

утворення УНР М.Грушевський, який розробив таку схему: «Щоб не було ніякоі

тісноти від власті людям, щоб вона не коверзувала людьми, не накидала ім

своєі волі, немає бути іншоі власті тільки з вибору народнього!»

В I Універсалі з цього приводу зазначалось таке: «Кожне село, кожна

волость, кожна управа повітова чи земська, яка стоіть за інтереси

украінського народу, повинна мати найтісніші організаційні зносини з

Центральною Радою. Там, де через якісь причини влада зосталась у руках

людей, ворожих до украінства, приписуемо нашим громадянам широку, дужу

організацію та усвідломлення народу, й тоді перевибрати адміністрацію».

У Ш Універсалі також йшлося про проблеми місцевого самоврядування:

«Генеральному Секретарству внутрішніх справ приписуемо : вжити всіх заходів

до закріплення й поширення прав місцевого самоврядування, що являються

органами найвищоі адміністративноі влади на місцях».

Як бачимо, Центральна Рада намагалася об'єднати два момента. З одного

боку, домінує ідея надання органам місцевого самоврядування широких прав і

повноважень, а з другого – визначення меж цих повноважень з покладення

керівництва всією системою самоврядування в масштабах краіни на Генеральне

секретарство внутрішніх справ. Та не тільки й не стільки ця, до певноі

міри, теоретична дилема, заважала нормальному формуванню місцевоі

адмінстраціі й самоврядуванню. Три основні проблеми, з рештою, визначили

долю цього процесу. По-перше, невизначеність самоі системи інституцій, які

мали закласти фундамент місцевоі влади. Поряд з органами місцевого

самоврядування, більшість яких перейшла в спадщину ще від Російськоі

держави, діяли губернські і повiтовi комiсари Центральноi Ради, та згаданi

в Ш Унiверсалi «органи революцiйноi демократii». Всi вони функцiонували за

власним розсудом без механiзму взхаємодіі й точного розмежування «сфер

впливу». Навпаки – деякі найважливіші питання взагалі вилучалися з іх

компетенціі, що в свою чергу призводило до утворення нових органів.

Універсал зобов'язав «правительство долати допомочi мiсцевим

самоврядування ради робiтничо-селянських i солдатських лепутатiв, вибраних

з мiсцевих людей», тобто з'явилася, точнiше – легалiзувалася, ще одна

ланка, оскiльки Ради не припиняли своєi діяльності. Справді, іх не можна

було ігнорувати, і IV Універсал визнав цей факт, але конкретно «не вписав»

іх в існуючу структуру місцевих органів.

На початку березня Центральна Рада затвердила новий адміністративо-

терироріальний поділ Украіни, поділивши іі на 30 земель. Отже, організація

місцевоі влади мала відпов1дати новим умовам, але Центральна Рада не

встигла це зд1йснити.

По-друге, органи місцевого самоврядування і місцева державна

адміністрація не мали ресурсів для здійснення своіх повноважень і реального

впливу на місцеве життя.

По-трете, відсутність належноі правовоі бази; законодавство в цій

сфері обмежувалося переважно загальними, здебільшого декларативними

нормами, що містилися в універсалах Центральноі Ради і деклараціях іі

Генерального Секретаріату. Правовий статус комісарів Центральноі Ради

фактично визначався положенням, прийнятим ще Тимчасовим урядом для своіх

представників. В Украіні розроблявся закон про утворення нових органів

влади на місцях, однак до цього проекту, за свідченням П.Христюка, «було

тільки приступлено».

Наприкінці січня 1918 р. Центральна Рада нарешті ухвалила довгожданний

земельний закон, в якому робиться спроба якось врегулювати відносини між

численними органами, що здійснювали владні повноваження на місцях.

«Верховне порядкування всіма землями з іх водами, надземними і підземними

багатствами, - зазначалось у ст.4 закону, - належить до скликання

Украінських Установчих зборів Украінській Центральній Раді. Порядкування в

межах цього закону належить: землями міського користування…- органам

міського самоврядування; іншими – сільським громадам, волосним, повітовим

і губернським земельним комітетам в межах іх компетенціі». Ця спроба так і

не одержала свого завершення.

Правова невизначеність зберігалася до останнього дня існування

Центрально1 Ради, коли, нарешті, конституція УНР, прийнята 29 квітня 1918

р., не звела все до спільного знаменника. У ст.5 говорилося: «Не порушуючи

єдиноі своєі власті, УНР надає своім землям, волостям і громадам права

широкого самоврядування, додержуючи принципу децентралізаціі».

Крім цієі загальноі норми, до конституціі увійшло ще дві статті, які

визначали відносини суб’ектiв самоврядування з державною адмiнiстрацiєю.

Так, Радам і Управам громад, волостей і земель «належить єдина безпосередня

місцева власть. Міністри УНР тільки контролюють іх діяльність,

безпосередньо і через визначених урядовців, не втручаючись до справ, тим

Радам і Управам призначених, а всякі спори в цих справах рішає Суд

Украінськоі Народноі Республіки». Що ж до самоі Ради Народних Міністрів, то

до іі компетенціі входили лише ті питання, які «зістаються поза межами

установ місцевоі самоуправи або дотикають цілоі УНР», причому Рада Народних

Міністрів не може «порушувати законом установлених компетенцій» органів

місцевого самоврядування.

Військове будівництво. Ще до утворення УНР Центральна Рада здійснила

значну роботу по украінізаціі військових формувань як на територіі Украіни,

так і на фронтє, хоча іі лідери і стояли на позиціях створення нерегулярноі

арміі, а народноі міліціі. З цього питання в Украіні йшла гостра політична

боротьба.

Незабаром після утворення УНР для керівництва військовим будівництвом

було створено Генеральне секретарство військових справ, яке 12 листопада

стало до роботи. Очолив його С.Петлюра, однак наприкинці грудня він подав у

відставку, й на цій посаді його замінив М.Порш.

У тому ж листопаді Генеральне секретарство військових справ прийняло

рішення утворити Генеральний військовий штаб, до складу якого входило

кілька управлінь, зокрема військово-політичне та інтендантське, і відділів

(організаційний, загальний, військово-комісаріатський, артилерійський,

зв’язку) та спецiальна комiсiя, що мала вирiшувати проблеми офiцерiв-

украiнцiв, якi служили в росiйськiй армii й залишилися «без роботи». М.Порш

видав спецiальний наказ згiдно з яким до украiнського вiйська приймалися

лише «офiцери, що були родом з Украiни».

Паралельно закладалися правовi основи вiйськового будiвництва. Так,

23 грудня з'явився закон «Про вiдстрочення призова на вiйськову службу i

вiдкомандирування з неi громадаян Украiнськоi Республiки», потiм – закон

«Про утворення Комiтету по демобiлiзацii армii» i, нарештi, 16 сiчня –

тимчасовий закон про утворення укрaiнського народного вiйська, який

остаточно закрiпив перемогу тих, хто виступав за загальне озброєння народу.

Відповідно до цього закону тодішню армію належало демобілізувати й замінити

нгародною міліцією для оборони від зовнішнього ворога, причому до прийняття

остаточного закону мав розпочатися набір інструктарів, які після

відповідноі підготовки приступили б до організаціі народноі міліці. Реальні

подіі показали всю ілюзорність подібних планів, коли під час муравйовського

наступу на Киів виявилося, що Центральній Раді не вистачае регулярноі

арміі.

Після того, як на початку березня 1918 р. Центральна Рада повернулася

до Києва, іі військову концепцію було змінено. Було проведено реорганізацію

Генерального військового штабу, а у квітні військове міністерство й

Генеральний штаб виробили новий план організаці арміі на основі

територіального набору. Украінська армія мала складатися з восьми корпусів

піхоти й чотирьох корпусів кінноти. Розроблялися й інші заходи (зокрема,

план призову, який мав разпочатися восени), спрямовані на формування

регулярноі арміі. Крім того, Центральна Рада прагнула розв’язати питання,

пов'язанi iз соцiальним захистом вiйськовослужбовцiв. Так, 16 квiтня

Генеральне Писарство надiслало Центральнiй Раді законопроет про допомогу

сім‘ям вiйськовополонених.

Та було вже пiзно. Однак не варто причини загибелi Центральноi Ради

шукати лише в ii прорахунках на вiйськовiй справi – вони тiльки поповнили

ниску фатальних помилок, що iх допустила Центральна Рада за свою недовгу

iсторiю.

«Чинностi властей по охоронi революцii» Органiзацiя, що сьогоднi

визначається узагальнюючим терміном «спеціальні служби», теж була

уразливим місцем в діяльності Центральноі Ради, хоча й превертала увагу іі

лідерів ще до утворення УНР.

Під час жовтневих подій у Києві гасло «захисту революціі» вийшло на

передній план. Спочатку цією справою займався, так званий, Революційний

комітет охорони революціі на Украіні, який було створено за рішенням Малоі

Ради 25 жовтня. Серед прийнятих ними за кілька днів існування актів можна

виділити «Обов’язкову постанову», якою зокрема, заборонялися «зiбрання i

вiча пiд вiдкритим небом i всякi iншi виступи на вулицi».

Майже одночасно Мала Рада видала постанову «Про загальне керiвництво

чинностями власей по охоронi революцii», згiдно з якою цi функціі

покладалися на Генеральний Секретаріат, той, у свою чергу, мав «спиратися

на органи революційноі демократіі». Крім того, при Головному начальнику

Киівського округу утворювалася комісія для «того, щоб ні одне розпорядження

виходило без іі затверджзення». До іі складу входили по одному представнику

від Генерального Секретаріату , Украінського Генерального військового

комітету, Ради Ш-го Украінського військового з'ізду, Киiвського мiського

самоврядування.

Для виконання цієі постанови Генеральний Секретаріат утворив при

Генеральному секрктарстві внутрішніх справ «особливу комісію з

представників відомств, до якоі перейшли справи по охороні порядку та

спокою на Украіні». В інформаціі Генерального Секретаріату з цього приводу

містився заклик «по всіх справах, що торкаються охорони порядку на Украіні,

звертатися до комісіі». Було опубліковано й затверджено Генеральним

Секретаріатом «Правило приізду до Киева під час теперішньоі війни в зв’язку

з загальним планом розгрузки Києва».

Інша справа, що відповідні органи як в центрі, включаючи й сам

Генеральний Секретаріат, так і на місцях не мали реальних сил і можливостей

для здійснення своіх повноважень, і заклики втановити порядок не давали

позитивних результатів.

Отож, не дивно, зазначав з цього приводу В.Винниченко, що населення

«шукало якихось засобів рятунку», а це, на його думку, цілком природнім

шляхом призвело до організаціі, так званого, «в1льного козацтва».

В.Винниченко тримався досить ідеалізованоі точки зору на ці формування.

«Найбільш свідомий, політично й національно, елемент села, - писав він, -

брав на себе завдання охорони порядку й ладу в своій околиці».

Втім не тільки романтичні почуття, а цілком практичні міркування

визначили інтерес лідерів Центральноі Ради до формування «вільного

козацтва» та іх прагнення повернути його у річище загального

державотворчого процесу. Це засвідчуе, зокрема, Декларація Генерального

Секретаріату від 12 жовтня 1917 р., в якій наголошувалося, що в умовах

«епідеміі грабежів, самосудів, анархістських виступів безвідповідальних

груп» найкращим засобом боротьби з цим лихом слід вважати активну

самодіяльність і самооборону населення.

16-19 жовтня в Чигирині відбувся з'ізд вiльного козацтва, який ухвалив

«обрати Генеральну Козацьку Раду з Наказним Отаманом на чолi» (ним став

П.Скоропадський), а також «скликати губернiальнi з’iзди, щоб оборати

кошових отаманiв, з старшиною, що надасть органiзованостi i сили козацькому

руховi. Намiчена з'iздом структура вiльного козацтва мала такий вигляд :

«Село нехай гуртується з селом, волость – в курінь, повіт – в полк,

губернія – в кіш, з сотенними, курінними, полковими та кошовими отаманами і

старшиною на чолі. Всі козаки нехай озброюються і додержуються військового

строю…». З'ізд також обговорив статут вiльного козацтва, затверджений

Страницы: 1, 2