Трансільвания

Трансільвания

=shur@= shura19@yandex.ru

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

РІВНЕНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ГУМАНІТАРНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Кафедра всесвітньої історії

з дисципліни “Історія середніх віків”

на тему: “Трансільванія”

Виконав: студент -го курсу,

групи , спеціальності

“історія і правознавство”

заочного відділення

Викладач:

РІВНЕ - 2003

ВСТУП

Трансільванія (Siebenburgen, Семигород, угорські Эрделі), південно-

східна частина Угорщини, що примикає до Румунії і Буковини.

Трансільванія (Семигород) — історична область у Східних Карпатах; з

XI ст. належала угорським королям. Після розгрому угорських рицарів

турецькою армією під Могачем (1526) і втрати Угорщиною незалежності

Трансільванія як васальне князівство з 1541 р. перебувала під сюзеренітетом

турецького султана. За рішенням Карловицького конгресу 1698—1699 рр. була

передана Габсбургам. Тепер — автономна область на півночі Румунії. Цифра

заокруглена: Боплан, очевидно, має на увазі вступ на польський престол

династії Ваза, до якої належав Як Казимир. Його батько Сигізмунд III Ваза

був обраний королем Речі Посполитої у 1587 р.

57250 кв. км., 2456 тисяч жителів; хвилясте плато, оточене з усіх

боків горами, на південно-заході Гаіто (1046 м.), на півночі

Трансільванські рудні гори (1636 м.), на сході Карпати, на півдні

Трансільванські Альпи. Ріки Алута, Бузео (притока Дунаю), Бистриця, Марош,

Самош; клімат помірний і вологий. Населення: румуни (57%), мадяри (33%),

німці (9%), віросповідання - православні (30%), уніати (28%), протестанти

(24%), католики (13%), євреї (2%). Землеробство, скотарство, лісівництво,

горне діло. Обробляють маїс, пшеницю, овес, тютюн, виноград; добувають

золото, срібло, залізо, свинець, мідь, торф, лігніт, каменую сіль. Обробна

промисловість (шкіри, вовна). Університет у Клаузенбурзі, 29 гімназій.

Трансільванія поділяється на 15 комітатів. Головне місто Германштадт. У

римську епоху Трансільванія входила до складу Дакії. У 1004 р. завойована

угорським королем Стефаном св. У XII в. з'явилися переселенці із Саксонії і

заснували 7 міст (звідси назва країни). У 1526 Перелоги заснував самостійне

князівство. За ним володіли Трансільванією князі Баторій, Бетлен-Габор і

Ракоци, які боролися з Австрією. У 1686 визнала сюзеренну владу Австрії, У

1697 приєднана до Угорщини. З 1849 коронна земля Австрії, з 1867 з'єднана з

Угорщиною, сейм знищений, з тих пір Трансільванія піддавалася сильної

мадяризації.

Трансільванія

Трансільванія (Transilvania), історична область на півночі Румунії.

Найдавніші сліди перебування людини на території Трансільванії відносяться

до палеоліту. З 2-ї половини 1-го тис. до н.е. тут жили фракійські племена

гето-даків, що у 4-2 столітті до нашої ери поєднувалися в племінні союзи. У

3 столітті до н.е. на територію Трансільванії проникнули кельти.

У 1 столітті до н.е. сформувалася дакійська ранньорабовласницька

держава з центром у Трансільванії. З початку 2 ст. н.е. до 271 року

територія Трансільванії підкорювалася римлянам, входила до складу римської

провінції Дакія.

У 3-6 століттях через Трансільванію пройшли племена готів, гунів,

гепідів, аварів. У 6-7 столітті на території Трансільванії оселилися

слов'яни, наприкінці 9 ст. (за свідченням джерел) локалізувалося

романізоване населення - влахи (волохи). У 10 столітті тут осіла частина

угорських племен.

У 11-12 столітті Трансільванія перейшла під влади королів Угорщини,

що оселили тут пізніше венгрів-секіїв (секлерів) і саксів; у Трансільванії

почався процес феодалізації. У 1241 році територія Трансільванії піддалася

навалі монголо-татар.

У 12 - початку 16 ст. у влади стояли воєводи (зазвичай - угорські

магнати). До середини 13 століття у Трансільванії виникають міста, у 14 ст.

з'являються цехові організації ремісників. 15-16 століття відзначені

антифеодальними виступами селян (Селянське повстання 1437-38, повстання

Дожі Дьєр-дя 1514 р.).

Селянське повстання 1437-1438 у Трансільванії, почалося навесні 1437

року з відмовлення влашських і угорських селян в умовах масового випуску

знецінених грошей платити десятину єпископу й інші феодальні побори

повноцінною монетою. Вогнищами повстання стали гора Бобильна [(Бабольна)

біля села Олпрет (Альпрет)], район гори Деж (Деш) і район Клужа

(Коложвара). Після перемоги, здобутої повсталими в липні 1437 року, феодали

змушені були піти на поступки скасувати десятину, скоротити панщину,

зменшити грошові платежі, підтвердити право переходу селян після сплати

недоїмок. Однак у січні 1438 року селянське повстання було розгромлено

феодалами і виступив у їхню підтримку патриціатом саксонських міст.

На повстання в Трансільванії вплинуло гуситський революційний рух

(особливо таборити); поширення в районі повстання з'єднань гуситів,

військова організація повсталих по таборитському зразку, прагнення ввести

спільність майна, організувати суспільне споживання і зрівняльний розподіл.

Таборити, представники революційного антифеодального крила

Гуситського революційного руху. До "громади таборської" (звідси назва -

таборити) належали різнорідні соціальні елементи - широкі шари селянства,

міська біднота, нижче духівництво, ремісники, частина дрібного дворянства.

Визначальною в табористві (особливо в перший період руху) була революційна

антифеодальна селянсько-плебейська ідеологія, в основі якої лежало

хиліастичне навчання про "царство боже на землі" - "царству" загальної

рівності і соціальної справедливості.

Таборити заперечували церковні таїнства, пишний католицький культ, а

деякі з них - усі християнські святині й обряди. Ліве крило складали

пікарти, виступи яких зустрічали опозицію помірних таборитів, що виражали

інтереси головним чином заможного селянства і заможних городян. У 1421 році

помірні таборити розправилися з вождями (Мартін Гуска й ін.) пікартів.

Незважаючи на розбіжності, таборити залишалися основною військовою силою

повсталої Чехії. Таборити створили польове військо, що керувалося бойовим

статутом Я. Жижки, розробили передову для того часу воєнну тактику, що

передбачала маневреність, застосування бойових возів і артилерії. Військо

таборитів (яким керував Микулаш з Гускою та Жижкой) розгромило 5 хрестових

походів, організованих реакцією проти гуситів. Разом з "сиротами" (так

називали себе після смерті Жижки війська, що були під його безпосереднім

командуванням) таборити зробили серію походів за межі Чехії. Протиріччя

таборитів з бюргерсько-лицарським табором (так називаними чашниками)

призвели до відкритої війни між ними. У ряді битв (1423 р., 1424 р.)

чашники були розбиті. 30 травня 1434 військо таборитів потерпіло поразку

від об'єднаних сил чашників і феодально-католицького табору в бою при

Липанах; окремі загони таборитів продовжували боротьбу до 1437, коли упала

їхня остання фортеця Сіон.

Гуситський революційний рух, боротьба чеського народу в 1-й половині

15 ст. проти католицької церкви, феодальної експлуатації і німецького

засилля, що вилилася в так називані гуситські війни (1419-37 років).

Причинами Гуситського революційного руху були посилення феодальної

експлуатації чеського селянства з боку світських і духовних феодалів

(збільшення поборів і панщинних повинностей), корупція католицької церкви,

що викликала загальну ненависть своїм багатством і розбещеністю кліру, усе

німецьке засилля, що зростало, боротьба між ремісниками і патриціатом

(переважно німецьким) у містах, важке положення міської бідноти (плебсу).

Реформаційна діяльність народних проповідників - Вальдхаузера, Мілича

з Кромержижа, Матвія з Янова, виступ Яна Гуса і його сподвижників створили

безпосередні передумови для розвитку Руху.

Гуситський революційний рух - важливий етап в історії Трансільванії,

джерело революційних і національних традицій народу. У ході його була

зроблена спроба революційним шляхом знищити феодальний лад. Незважаючи на

поразку таборитів, був нанесений удар для католицької церкви, затримане

вторинне покріпачення селян.

Гуситський революційний рух заклав основи загальноєвропейської

Реформації.

До кінця 17 ст. основна маса селянства Трансільванії була цілком

закріпачена. У 1541 утворилося відносно самостійне Трансільванське

князівство, що визнало суверенітет турецького султана. Наприкінці 16 -

початку 17 ст. Трансільванія разом з Валахією і Молдовою короткий час

знаходилася під владою господаря Міхая Хороброго .

Австро-турецькі війни 16-18 століття. З 20-х років 16 століття

підсилилася боротьба між австрійськими Габсбургами й Османською імперією за

гегемонію в Південно-Східній і Центральній Європі. У результаті турецьких

навал на Угорщину турецькі війська взяли Белград (1521 р.). Услід потім

вони розгромили угоро-чешські війська в Мохачській битві, а у вересні -

жовтні 1529 року безуспішно осаджували Відень.

Після невдалих австро-турецьких переговорів про мир (1530 рік)

почалася Австро-турецька війна 1532-33 років. У ході її війська імператора

Карла V призупинили наступ турецьких військ і за мирним договором (23 липня

1533 р., Стамбул) землі на заході і північно-заході Угорського королівства

відійшли до Австрії, що зобов'язалася за це платити щорічну данину султану.

Під час даної війни 1540-47 років турецькі війська взяли Буду (1541 р.) і

Естергом (1543 р.). По Адріанопольскому договорі 1547 року західна частина

Угорського королівства залишалася під владою Габсбургів, центральна - під

керуванням намісників султана; правителі східної частини вважалися

турецькими васалами. Війни 1551-62 і 1566-68 років, які велися через

Трансільванію, не викликали істотних змін. Війна 1592-1606 років привела

(по Житваторокському договору 11 листопада 1606 р.) до звільнення Австрії

від сплати щорічної данини султану.

Бетлен (Bethlen) Габор (1580 - 25.11.1629), керівник

антигабсбурзького руху в Угорському королівстві, князь Трансільванії в 1613-

29 роках, король Угорщини в 1620-21 роках. При князі Жигмонді Баторі (1588-

98 роки) очолював антигабсбурзьку опозицію трансільванського дворянства,

брав участь в антигабсбурзькому русі Мозеша Секея (1602-03) і в русі И.

Бочкаї (1604-06 р.). Був вигнаний із Трансільванії князем Габором Баторі

(1608-13), що дотримував проавстрійської орієнтації. За допомогою турків

Бетлен скинув Габора Баторі і 13 жовтня 1613 року був обраний

трансільванським князем. Проводив політику зміцнення князівської влади.

Створив постійну армію. Брав участь у Тридцятирічній війні 1618-48 років на

стороні антиавстрійської коаліції і домігся значних успіхів у боротьбі

проти Габсбургів.

У серпні 1619 - січні 1622 років, діючи разом з Чехією, зайняв значну

частину тієї території Угорського королівства, що знаходилася під владою

Габсбургів, і був обраний 25 серпня 1620 року королем Угорщини. Після

поразки антиавстрійської коаліції при Білій Горі позбавився угорської

корони. За умовою Микуловського (Никольсбургського) договору 31 грудня 1621

року між Бетленом і Фердинандом II Габсбургом Бетлен за відмовлення від

угорської корони одержав значну частину території Словаччини (7 так званих

верхньоугорських комітатів). У серпні 1623 - травні 1624 років Бетлен почав

2-й похід проти Габсбургів, у ході якого його війська розбили загін

австрійського генерала Валенштейна в бою при Годоніні (Моравія). У ході 3-

го наступу, початого Бетленом у серпні 1626 року у підтримку

антиавстрійської коаліції (Голландія, Англія, Данія), його війська здобули

перемогу над Валенштейном у Дрегейпаланці (30 вересня). Пожоньський

(Братиславський) мир (20 грудня 1626 року) зберіг за Бетленом території,

отримані їм по Микуловському договорі. Готуючись продовжити боротьбу з

Габсбургами, Бетлен уклав союз з молдавським господарем Мироном Мовилой

(1628 рік) і направив посольство в Москву для укладання російсько-

трансільванського союзу.

Війна 1660-64 років почалася наступом турецьких військ. Однак у битві

під Сентготхарді (1 серпня 1664 року) турецька армія великого візира Фазила

Ахмета Кепрюлю була розгромлена військом австрійського фельдмаршала

Монтекуколі. По Вашварському миру (10 серпня 1664 рік) турецькі війська

виводилися з Трансільванії, які, однак, залишилася під верховною владою

султана. Війна 1683-99 років почалася вторгненням турецьких військ в

Австрію й облогою Відня (з 14 липня 1683 року). Турецькі війська були

наголову розбиті 12 вересня 1683 року військом союзника Австрії Яна

Собеського. Ця поразка поклала початок поступовому відступу турків з

Центральної Європи.

Після створення антитурецької "Священної ліги" (1684 р.) австрійські

війська зайняли Буду, у 1687-88 роках опанували східною Угорщиною,

Славонією, Банатом, зайняли Белград. Вступ Росії в "Священну лігу" (1686

р.) і її виступ проти Туреччини (Азовські походи 1695-96 роки) полегшили

боротьбу Австрії проти Туреччини. 11 вересня 1697 року австрійські війська

під командуванням Євгенія Савойського розбили турецьку армію в Зенти. У

результаті війни до Австрії відійшли велика частина Угорщини,

Трансільванія, Хорватія і майже вся Славонія (див. Карловицький конгрес

1698-99 років).

У 17 столітті Трансільванія була об'єктом боротьби між Габсбурзькою й

Османською імперіями, відігравала значну роль у боротьбі Угорського

королівства проти Габсбургів. У 1687 році війська Габсбургів окупували

територію Трансільванії. На Карловицькому конгресі Габсбурги домоглися

міжнародного визнання своєї влади над Трансільванією. Карловицький конгрес

1698-1699 років, міжнародний конгрес, що зібрався в жовтні 1698 року у

містечку Карловці в Славонії для укладання миру між державами, що входили в

"Священну лігу" (Австрія, Венеція, Польща, Росія), і Османською імперією

(Туреччиною). Карловицькому конгресу передував ряд військових поразок

Туреччини у війнах із країнами цієї коаліції, у тому числі катастрофічний

розгром турецьких військ у 1683 році під Віднем (Австро-турецькі війни 16-

18 століть, Польсько-турецькі війни 17 ст.). Серйозні протиріччя між

членами "Священної ліги" і особливо їхня протидія посиленню позицій Росії в

басейні Чорного моря привели до того, що замість загального договору

союзників з Туреччиною 16 січня 1699 року Польща, 26 січня Австрія і

Венеція підписали з Туреччиною окремі мирні договори, а Росія 24 січня лише

угоду про перемир'я на 2 роки, що було замінено Константинопольським мирним

договором 1700 р. Польща одержала частину Правобережної України, що

залишалася ще у Туреччини, і Поділля. До Австрії відійшли велика частина

території Угорщини, Трансільванія, Хорватія і майже вся Славонія. Венеція

одержала Морею, острова Архіпелагу, фортеці в Далмації. За Росією за

умовами перемир'я залишився Азов.

Карловицький конгрес юридично оформив нове розміщення сил у

Центральній і Східній Європі, обумовлену поразками Туреччини і припиненням

її просування на захід.

З 2-ї половини 18 століття у надрах феодалізму в Трансільванії

зароджуються капіталістичні відносини. Жорстока феодальна експлуатація

викликала Трансільванське селянське повстання 1784-85 років.

Трансільванське селянське повстання 1784-85 років, антифеодальне

повстання влашських і угорських селян Трансільванії під керівництвом селян

Нижньої Хорії, І. Клошки, Г. Кришана. Його причина - посилення

кріпосницького гніта, привід - перепис селян (по указу від 31 січня 1784

року імператора Йосипа II), у зв'язку з яким серед них поширився слух про

набір солдатів (граничар) у прикордонну варту і можливе звільнення від

фортечної залежності (відповідно до указу 1762 року імператриці Марії

Терезії, граничари не несли інших повинностей, крім військової). 31 жовтня

1784 року Кришан зібрав загін селян (близько 600 чоловік) у селі Местякен

(комітат Заранд) і призвав їх рушити в Алба-Юлію, щоб одержати зброю і

стати граничарами. Спроба адміністрації Заранда схопити Кришана послужила

поштовхом до початку повстання. Селяни стали розправлятися з представниками

влади, дворянами, розоряти їхні маєтки, церкви. У листопаді комітат Заранд

був охоплений повстанням; піднялися селяни комітатів Хунедоара, Арад,

підтримані селянами і гірниками інших районів. 21 листопада Кришан від

імені Хорії, який очолив повстання, пред'явив дворянам селянські вимоги:

ліквідація дворянства, розподіл його земель, рівне оподатковування. За

наказом імператора від 23 листопада 1784 року проти повсталих були висунуті

регулярні війська, що жорстоко розправилися з повстанцями на початку 1785

року. Після придушення повстання Йосип II змушений був видати в 1785 році

акт про скасування особистої фортечної залежності селян (через 5 років акт

було анульовано).

Розвиток капіталізму сприяв розгортанню національно визвольного руху

в Трансільванії, у тому числі і серед найбільш пригнобленої частини

населення - румунів. Під час Революції 1848-49 років в Угорщині селяни

Трансільванії захопили частину поміщицьких земель.

У 1854 році Габсбурги підтвердили особисту волю селян (проголошена в

1785 р., потім у 1790 р. скасована), за якими закріпили землі, захоплені

ними в ході Революції 1848-49 років. З утворенням у 1867 р. Австро-

Угорській монархії Трансільванія була включена до складу Угорського

королівства. Наприкінці 60-х рр. у Трансільванії з'явилися перші робочі

асоціації. У 1881 році заснована Румунська національна партія

Трансільванії, що вимагала автономії Трансільванії в рамках Габсбурзької

імперії, національного рівноправності румун й ін.

Під впливом Революції 1905-07 років у Росії пролетаріат Трансільванії

розгорнув широку політичну боротьбу (загальний політичний страйк 15 вересня

1905 р. з вимогою введення загального виборчого права). 31 жовтня 1918 року

робітники Трансільванії разом з угорськими трудящими брали участь у

загальному страйку, що переріс у буржуазно-демократичну революцію, що

завершила розпад Австро-Угорщини. Відбулися 18 листопада (1 грудня) 1918 р.

у місті Алба-Юлія Народні збори висловилися за об'єднання Трансільванії з

Румунією. Трианонським мирним договором 1920 р. Трансільванія була

закріплена за Румунією. У 1940 році Північна Трансільванія була приєднана

до хортистської Угорщини (Угорські арбітражі 1938 і 1940 років). У жовтні

1944 р. Радянська Армія і румунські війська завершили звільнення

Трансільванії від фашистських військ. Паризькі мирні договори 1947 р.

відновили румуно-угорську границю, що існувала на 1 січня 1938р.

Паризькі мирні договори 1947 р., підписані в Парижі 10 лютого

державами - переможцями в Другій світовій війні 1939-1945 р., з одного

боку, і колишніми союзниками фашистської Німеччини в Європі - Італією,

Болгарією, Угорщиною, Румунією і Фінляндією - з іншого. Проекти договорів

відповідно до рішень Потсдамської конференції 1945 р. були підготовлені в

ході роботи 1-ї сесії Ради міністрів закордонних справ (вересень - жовтень

1945р., Лондон), наради міністрів закордонних справ СРСР, США і

Великобританії в Москві (грудень 1945 р.), наради заступника міністрів

закордонних справ у Лондоні (лютий - квітень 1946 р.), 2-ї сесії СМИД

(квітень - липень 1946 р., Париж) і розглянуті на Паризькій мирній

конференції 1946 р. Набрали сили 15 вересня 1947 року. Договір з кожною з

п'яти держав підписаний тими державами-переможцями, що знаходилися з ним у

стані війни.

Паризькі мирні договори 1947 року побудовані по одному типу. Вони

складаються з преамбули і постанов: територіального, політичного,

військового, економічного, про репарації і реституціях. Заключні постанови

стосуються виконання і тлумачення договору, порядку його ратифікації і

вступу в силу. У додатках до кожного договору містяться роз'яснення по

деяких важливих питаннях до статей договору і спеціальні положення, що

відносяться до промислової, літературної і художньої власності, контрактам,

укладеним до війни, термінам давнини й ін. Договори з Болгарією, Угорщиною

і Румунією містять також спеціальні положення, що відносяться до Дунаю

(статус Дунаю остаточно був визначений на конференції в Белграді в липні -

серпні 1948 р.).

Політичні постанови договорів збігаються в основному з відповідними

постановами мирного договору з Італією (розпуск фашистських організацій,

відновлення демократія, воль і т.д.). Військові постанови договорів

регулюють питання про склад збройних сил цих держав. Договори установили

обсяг репарацій, виплачуваних Болгарією, Угорщиною і Румунією. Болгарія

зобов'язалася виплачувати репарації Югославії і Греції, Угорщина -

Радянському Союзу, Чехословаччини і Югославії, Румунія - Радянському Союзу.

Було визнане право придушених агресією країн на реституцію майна,

вивезеного з їх території, а також - право Радянського Союзу на всі

німецькі активи в Болгарії, Угорщині і Румунії (пізніше Радянський Союз,

сприяючи економічному розвитку Болгарії, Угорщині і Румунії, відмовився від

значної частини компенсацій за нанесений йому збиток).

Північна Трансільванія була повернута Румунії.

Румунія - це Карпати, курорти Чорного моря, дика природа дельти

Дунаю, монастирі північної Молдови, Трансільванія з легендою про Дракулу,

гарні вина і незвичайні страви. І хоча, мабуть, тільки історія Дракули

міцно асоціюється у нас з Румунією, це далеко не все, на що багата ця

країна.

Трансільванія - найзагадковіша область Румунії. Головним чином,

завдяки життю і діяльності графа Дракули, легендарного середньовічного

правителя. У Трансільванії люблять в основному м'ясні страви зі свинини і

баранини. Готують їх майстерно, чим викликають захват іноземних туристів,

що подорожують "дракулівськими" місцями. Спеціально для іноземців місцеві

жителі запікають цілого барана в глині. Існує легенда, що кухарі Дракули

готували для нього цю страву, з тією лише різницею, що замість баранів

використовувалися бранці графа. Барана забивають, потрошать, обмазують

глиною і кладуть на пару годин у спеціально викопану яму, в якій жевріє

вугілля, попередньо змішують зі спеціями і травами. Яму зверху засипають

землею і чекають, розповідаючи моторошні історії з життя Дракули. А потім

барана виймають, розбивають глиняний футляр, готове м'ясо розрізають і

подають туристам. Кажуть, баран по-дракулівськи - фантастична страва.

Сьогодні в багатьох уявах Дракула - елегантний вельможа, одягнений у

фрак з холодним дотиком рук, незвично виступаючими кликами і поглядом

блискучих очей, від якого спиняється кров. Таким його змальовують автори

романів та режисери фільмів жаху, копіюючи “безсмертний” твір ірландця

Брема Стокера, написаний століття тому. Однак образ графа-вампіра мало в

чому схожий на свій прототип-людину, яка існувала насправді.

В романі Стокера дивним чином переплетені дійсні факти з вигадкою і

повною нісенітницею. Наприклад сам Дракула тут виступає трансільванським

графом з давнього секлерського (сейкельського) роду, його замок знаходиться

поблизу “поштового містечка” Бистриця за ущелиною Борго. Є тут і інші

фантастичні подробиці: саксонці проживають виключно на Півночі

Трансильванії, а волохи виключно на Півдні, край, в якому знаходиться

Бистриця, безпосередньо межує з Буковиною, племена угрів наслідують бойовий

дух ісландців (!?), а, переселяючись до Паннонії, зустрічають у

Трансільванії племена гуннів Атілли (давно зниклі) і сейкелів, які

розбивають Угрів і Гонфоглалаша (!) (Гонфоглалаш з угорської завоювання

Вітчизни).

Хтось скаже, що це, мовляв, тільки художній твір, але ж яким треба

бути невігласом, щоб написати таке. На превеликий жаль більшість незнайомих

з історією Трансільванії читачів роману впевнена у дійсності цих “фактів”.

Насправді розповідь Стокера тільки політ авторської фантазії. Трансільванія

не якась там окрема країна, а лише складова частина Угорського королівства,

воєводство, Бистриця не “Поштове містечко”, а одне з найвідоміших міст

Трансільванії, одне з тих семи, які складають німецьку назву краю –

Зібенбурген (Семиграддя), Борго не ущелина, а гірський перевал, а також

одноіменне містечко; саксонці жили не тільки в окрузі Бистриці на Півночі,

але й заселяли увесь Південь Трансільванії. Нарешті граф Дракула зовсім не

граф, а воєвода Валахії, країни, що розташувалась між Південними кордонами

Трансільванії і Дунаєм, за національністю він був волохом і аж ніяк не

секлером. Але хто ж такий цей оповитий таємницями Дракула, і звідки таке

чудернацьке ім’я? На поставлене запитання неможливо відповісти, не

розповівши історії його предків і країни якою вони правили.

Справжнє ім’я Дракули – Влад, було дано йому при охрещенні. Він був

п’ятим представником династії воєвод Валахії з таким ім’ям. Засновником

династії був Басараб син Татамера, знаменитий тим, що вперше добився

незалежності Придунайської Валахії від угорського королівства (хоча й

ненадовго). У 1330 р. для приборкання непокірного вассала у похід вирушив

сам король Карл-Роберт, але потрапив до пастки, влаштованої Басарабом.

Тільки відвага Деже Гейдерварі тоді спасла королю життя. Сам Гейдерварі

загинув від стріл Волоських лучників. Декілька років по тому угорці

приборкали Басараба і той був змушений віддати своїх кревних родичів в

заручники королю. Деякі знавці волоської історії стверджують, що

заручниками були Богдан (згодом засновник Молдавського князівства), його

брат Юга (предок Мараморошських родин Дунка і Ман), далі серед них ніби

були брати самого Басараба: Ніколае, Максім, Сенеслау, Міхай і Карачон –

предки відомих у нас в Закарпатті родин (Ілошваі, Долгаі, Петроваі,

Комлоші, Ліпчеі, Горзо і Кішвафалуші). Як би там не було, але значення

Валахії зросло. Про це свідчать родинні стосунки династії Басараба з

правлячими династіями балканського півострова (Болгарія, Сербія, Боснія,

Візантія). Волоські воєводи неодноразово ставали свояками також і угорських

королів. Єлизавета, дочка Олександра І і онучка Басараба І, була видана за

Владислава Опольського, племінника Єлизавети старшої, королеви Угорщини. До

речі, Владислав Опольский пізніше був князем Галіції і палатином Угорщини.

Початок першого правління Дракули. У Молдові Влада Дракулу зустріли

приязно, не зважаючи на султанський гнів, котрий міг призвести до війни з

Османською Портою. Безтурботне життя при молдовському дворі однак дуже

скоро скінчилось. В 1451 р. боярська опозиція вбила Богдана ІІ. Влад разом

зі Стефаном ( в майбутньому Великий ІІІ), сином Богдана, тікають до

Трансільванії. Тікаючи сюди, Дракула добре розумів, що з’явившись у

“вотчині” регента Гуняді міг поплатитись життям і за свої гріхи, і ще за

батькові. Регент однак зустрів втікачів приязно і надав усю необхідну

допомогу. Розрахунок Гуняді був надзвичайно точним. Зі свого і попередників

досвіду він розумів, що волоський воєводич неабиякий козир у Балканській

політиці. Воєвода Влад IV (син Дана) мав колись оступитись і зрадити. Так і

сталося. У 1452 році Влад IV забажав стати володарем замку Фогараш і

прилягаючих земель на тій підставі, що угорські королі завжди давали право

зверхності над цією територією. Тепер замком володів Гуняді і такі закиди

воєводи йому не сподобались. Воєводу це не спинило і в 1456 році він

перейшов до дій, тобто спустошив саксонські села на півночі Трансільванії.

Гуняді у відповідь вирішив прибрати Влада IV і посадити на трон у Тирговищі

Влада Дракулу. Вторгнення у Валахію однак довелось відкласти через

приготування до нової битви з турками. Відправляючись на битву, Янош Гуняді

довірив Дракулі управління Південними районами Трансільванії. Після

перемоги над турками під Бєлградом 1456 року у нього з’явилась можливість

допомогти своєму ставленику. До Валахії були послані емісари, які

підготували заколот і вбили Влада IV, коли Дракула підійшов з військом до

Тирговища. Так почалися вісім років першого правління Влада V, Дракули

(1456-1462).

Як ми вже знаємо, перше правління Влада V Дракули розпочалося з

вбивства його попередника Влада ІV, а це погана прикмета, яка не віщувала

новому правителю нічого доброго. Навіть якби й хотів Дракула правити

спокійно, то все рівно на заваді йому стали б різні доленосні обставини та

політичні фактори. З одного боку, угорський король, його радники і

трансільванські саксонці, з іншого - Османська Порта і боярська опозиція

Валахії заважали нормалізації життя у цій Богом забутій країні. Не знаючи

усіх цих причин і чинників, важко було б збагнути жорстоку поведінку

волоського воєводи, яка стала “притчею во языцех” ще за його життя.

Першим відомим кроком Дракули після вступу на престол у Тирговищі був

лист, датований 6 вересня 1456 р., в якому воєвода запевняє угорського

короля Ласло V-го у власній вірності, обіцяє дружбу трансільванським

саксонцям й головною ціллю свого правління оголошує боротьбу з турецькими

агресорами. (Дуже цікавим є факт, що у даному листі Дракула іменує себе

володарем трансільванських провінцій Фогараш і Омлаш).

Так, Дракула усією душею ненавидів турків, але роки, проведені у

полоні при дворі османського султана, стали йому у пригоді і багато чому

навчили. Наприклад, усі найважливіші справи він звик вирішувати сам, у

більшості випадків ставав на чолі війська, подаючи воїнам власний приклад

хоробрості і винахідливості.

Як згадує грецький хроніст Калкондулос, Дракула оточив себе тілесною

стражею, що свідчить про недовіру воєводи до своїх підданих і особливо

бояр, прихильників клану Данєшті. Боярська опозиція, що не бажала мати

сильного правителя, час від часу влаштовувала заколоти, один з яких,

очолений Альбу Великим, був дуже жорстоко придушений Дракулою. Ці події

знайшли відображення у німецько-саксонських переказах середини ХV століття

й навіть були віддруковані у 1500 р. у місті Страсбург з відповідними

ілюстраціями. Видрукована історія виглядає приблизно так. ...Воєвода,

бажаючи помститись боярам, запрошує усіх знатних бояр і дворян до своєї

резиденції, потім задає усім підступне запитання про те, скількох вони

пам’ятають правителів, що керували до нього. Ніхто не пам’ятав точного

числа воєвод, одні називали п’ятдесят, інші – тридцять. Тоді Дракула сам

дає відповідь й називає сімох представників свого тільки роду. За

неправильні відповіді п’ятсот бояр було посаджено на палі. На думку

істориків, ця цифра була дещо меншою, а саме п’ятдесят чоловік було

посаджено на палю. Існують версії і про двадцять тисяч страчених (Міхаел

Бегейм). Скоріш за все, точне число жертв було невідоме і їх число

збільшувалось пропорційно віддаленості того чи іншого регіону від місця

події. Подібні провини Дракули згадує у своїх записах також його прямий

потомок Міклош Олаг, архієпископ Естергомський. Згодом процедура саджання

на кіл стала для Дракули улюбленим способом страти, через що його прозвали

Цепешем у себе на батьківщині, Казіклі в Туреччині, Коробогузо в Угорщині.

Перекази про звірства Дракули повідомляють також, що з не меншою

жорстокістю він поводився зі старцями, жебраками та каліками. Запрошував їх

до якоїсь будови, примовляючи, що позбавить їх усіх земних болячок і

скорбот, пригощав, а за тим підпалював “гостей” разом із будівлею. Згідно

із цинічною заявою Дракули, в його країні мали залишитися тільки багаті і

ніяких бідних, які турбували б різними скаргами воєводу.

Даним оповідкам суперечать візантійські і російські хроніки, в яких

Дракула іменується “Великим” і “мудрим”, “богом помазаним” володарем і

“справедливим суддею”. Особливо на заслугах Дракули наголошує російська

хроніка і зрозуміло чому - написана вона була у часи царя Івана ІІІ та його

онука Грозного, які стикалися з тими самими проблемами, що й Дракула.

Цікаво, що російська страта колесуванням дуже нагадувала страту посадженням

на кіл.

Інша легенда про діяння Дракули розповідає про насилля над

громадянами міста Тирговища-столиці, яких за участь в забитті батька і

брата воєвода зігнав до резиденції в Ардєш, щоб вони збудували на вершині

сусідньої гори фортецю, яка мала бути споруджена до кінця року. Міщани

виконували веління воєводи, вмираючи сотнями від голоду та холоду, але

фортецю збудували. Вона була названа Поенарі, її руїни стоять донині. Однак

не ця історія стала найвідомішою в історії діянь Дракули. Резонансним (на

всю Європу) став похід Дракули на трансільванські міста Брашов та Себен.

Подібного розмаху жорстокості Східна Європа, мабуть, не бачила з часів

татаро-монгольської навали ХІІІ століття.

Саксонський фактор. Ворожнеча Дракули з трансільванськими саксонцями

має свою передісторію. Її витоки криються у волоській політиці саксонців,

головну роль в якій відіграли меркантильні інтереси останніх. Добре відома

нам “Страсбургська” друкована історія надає опис одного з перших конфліктів

між Дракулою та саксонцями, замовчуючи, правда, причини, що його

спричинили. Слідуючи опису події, Дракула спустошив одне прикордонне

саксонське село Бекендорф, усіх жителів якого закував у ланцюги і відвів до

Валахії, де і посадив їх на палі. Цей сумний “випадок” підтверджує лист

Ласло Гуняді (сина регента Яноша), датований груднем 1456 року і

адресований громадянам міст Себена та Брашова. У даному листі Гуняді дає

знати саксонцям, що до нього з надійних джерел надійшла інформація про

спустошення, завдані Дракулою Південним областям Трансільванії, тому він

просить підтримати власного претендента на престол Валахії Дана (ІІІ)

грошима і військом. Він також застерігав саксонців, що Дракула повторить

набіг в недалекому майбутньому.

Нові напади Дракули на Трансільванію, як і передбачав Гуняді,

періодично відбувалися з 1456 по 1462 рік, причому чим далі, тим більше

зростала їх жорстокість. Але чим можна пояснити ці напади? Причини різні,

проте найголовнішими з них були, мабуть, зависть до багатства саксонців з

боку Дракули, меркантилізм і непослідовність у політиці з боку саксонців.

Як відомо, трансільванські саксонські купці були найбільшими посередниками

у Левантійській торгівлі, через їхні міста пролягали важливі торгівельні

шляхи, вони ж контролювали Волоські і Молдовські ринки, торгуючи на них

дорогоцінностями, тканинами, бакалією та іншими продуктами власного

виробництва. Натомість з Валахії вивозились сільськогосподарські продукти,

які доставлялись саксонцями через Буду та Відень до Нюрнберга та Данціга у

Німеччині. Колись саксонські купці мали необмежені привілеї при зборі мита

та податків, урізані за часів Людовика Великого та Жигмонда. Отже, якщо

саксонці володіли незліченними багатствами, то Дракула правив країною,

розореною турецькими походами та даниною. Коли Волоський воєвода виявив

бажання поправити свої фінансові справи за рахунок обмеження прав і

привілеїв саксонських купців, останні почали підтримувати опозицію в

країні, надаючи кошти претендентам на трон. В часи першого правління

Дракули в Трансільванських замках Омлаш і Фогараш або і в містах волоські

опозиціонери завжди знаходили прихисток, і це добре було відомо Дракулі.

Неодноразово воєвода надсилав листи саксонцям, в яких вимагав не

підтримувати претендентів на трон –Дана (ІІІ) та Влада Калугера, але ті

продовжували користуватися їх підтримкою. У відповідь Дракула спалив у

якомусь сараї чотириста молодих купців, які прибули до Валахії з метою

вивчення мови. Згодом воєвода напав на Брашов, спустошивши усі околиці та

навколишні села. Їх жителів за “традицією” було страчено на палях. Одного

разу саксонці проявили впертість, обороняючи замок Зейндінг, тоді Дракула

вилив свою злість на невдасі – своєму полководцеві, посадивши його на кіл.

В 1457 р., після страти Ласло Гуняді, в політичному житті Угорського

королівства сталися великі зміни. На чолі магнатської ліги, якою раніше

керував страчений Ласло, став його дядько Мігай Сіладі. На даний момент він

поставив собі за мету зламати опір воєводи Трансільванського – Розгоні. Для

боротьби з Розгоні потрібен був союзник, якого Сіладі знайшов в особі

Дракули. В грудні 1457 р. він надсилає воєводі листа, в якому називає

Дракулу своїм братом “fratrem nostrum” і береться залагодити конфлікт з

саксонцями. Сіладі свою обіцянку виконав, і колишні вороги знову стали

друзями. Вже у 1458 р. Дракула підтримав лігу Гуняді у стремлінні посадити

на угорський трон Матяша племінника Складі.

Використана література

1. Хрестоматия по новейшей истории в 3-х томах. Под ред. Гафурова Б.Г.,

Зубока Л.И., Куранова Г.Г., Майского И.М. М., 1968.

2. Авдаков Ю.К. Экономическая история социалистических стран. М., 1988.

3. Гелб А.Х., Грей Ч.У. Экономические преобразования в странах

Центральной и Восточной Европы: проблемы, тенденции, перспективы.

М., 1995.

4. Из истории народно-демократических и социалистических революций в

странах Центральной и Юго-Восточной Европы. Сборник статей. Под ред:

Палева Л.Б. М., 1977.

5. История Венгрии в 3-х т. Под. ред. Исламова Т.М. М., 1972.

6. Краткая история Венгрии: с древнейших времен до наших дней. Под ред.

Исламова Т.М. М., 1991.

7. Чизмадиа А, Ковач К, Асталош Л. История венгерского государства и

права. М., 1986.

8. Чехословацкая Социалистическая Республика: Справочник. Политиздат,

1985 г.

9. Венгерская народная республика: Справочник. Политиздат, 1985г.

10. Социалистическая Федеративная Республика Югославия: Справочник.

Политиздат, 1985г.

11. Советский энциклопедический словарь. - Москва, "Советская

энциклопедия", 1987 г. Издание четвертое.

12. Страны мира. Справочник. - Москва. Издательство политической

литературы. 1991 г.