Створення та діяльність ОУН

Створення та діяльність ОУН

Створення та

діяльність ОУН

Визвольна боротьба 1914-1920-х рр. прискорила процес ідеологічного

визрівання і призвела до створення Організації Українських Націоналістів,

що започаткувала свій родовід з націоналістичної ідеології,

націоналістичного світосприйняття. ОУН стала формальним завершенням

модерного українського націоналізму.

Версальський договір 23 червня 1919 гарантував національним меншинам у

Польській державі всі основні права. Крім того за Ризьким договором від 18

березня 1921 року Польща повинна була поважати всі права української

національності. З погляду на етнічний склад (приблизно 64 % українців, 25 %

поляки, 10 % євреї, 1 % інші національності) Галичина повинна була отримати

статус автономії. Проте польські власті вважали не так і з 1919 року

українці перебували в режимі репресій. Протягом періоду 19-21рр. був

підданий жорстокому, навіть звірячому поводженню з боку польських властей:

понад 100000 осіб було заарештовано і близько 27000 українців було згноєно

в концтаборах. Терміни "українець", "Україна" були заборонені, а у 1920 р.

українській Галичині було дано нову офіційну назву: "Східна Малопольща".

У такій ситуації українці розпочали довгу боротьбу за свої права. Вона

точилася в двох формах. Політичні партії, товариства, соціальні і еконмічні

організації використовували легальні методи.

Важливою політичною силою в Україні було Українське Національно-

демократичне Об'єднання. Ця партія стала головною легальною силою у

Західній Україні.

Другий щабель української політичної драбини займала Українська

Соціалістично-Радикальна Партія. Були також і інші партії, що мали не

менший вплив: Українська Соціал-Демократична Партія, Українська Національна

Католицька Партія, і, нарешті, Комуністична Партія Західної України, що

входила до КПП.

Перші намагання перенести націоналістичну ідеологію на грунт

практичної політичної роботи зробив ще М. Міхновський на переломі ХІХ-ХХ

ст. Вони були сформульовані в брошюрі "Самостійна Україна" і знайшли своє

вивершення у створенні РУПу.

Але багато молоді, особливо колишні вояки повстанської армії, що не

змирилися з поразкою і виступали проти політики репресій, вирішили

продовжувати боротьбу нелегальними і насильницькими методами. Прихильники

революційної боротьби в 1920 р. заснували підпільну військову організацію,

що називалася Українська Військова Організація (УВО). УВО мала Начальну

команду за кордоном і Крайову команду у Львові.

УВО влаштовувала замахи на представників польської влади на Західній

Україні (Замах на маршала Ю. Пілсудського, на. Грабського, на президента

Польської Республіки Войцеховського і т. д.). У своєму пресовому органі

"Сурма" вона зазначала, що "УВО є організацією, для якої інтерес

української нації й буде рішальний у її діяльності…". "Сурма" була

незвичайно сильним і впливовим органом пропаганди. Хоч передавалася "з хати

до хати" і через те не могла мати такого впливу як легальна преса, зате

кожне слово сприймалося як свята істина.

Носієм ідеї організованого українського націоналізму стало покоління, що

брало участь у світовій війні. Це бев черен живого українського

національного руху, що стихійно почав розгорятися в масах українського

народу.

Сціборський вважав, що головними причинами, які спричинили рух українських

націоналістів були:

Анархія і безлад у національно-політичній роботі різних центрів і партій;

Повна зневіра у "старих божках"

еликі зрушення і переломи, що супроводжували революцію

Всі ці явища піддавалися різкій критиці. Але якщо б все залишилося на рівні

критики, до створення ОУНу ніколи б не дійшло. Проте з'явилися такі

ідеологи українського організованого націоналізму як Дмитро Андрієвський,

який вважав, що

"Всі наші існуючі ідеології мають своє коріння поза національним грунтом у

чужому несвоєму минулому або засадничо нам ворожому сучасному…"

і Юліан Вассиян, згідно з яким:

"Український націоналізм не постає в порядку самої реакції на стан

національного політичного поневолення, який у сучасній хвилі досягнув

найрізкіше виражених форм всестороннього гноблення нації. Усвоїй глибині

він є рухом органічно творчім з усіма ознаками автономної волі."

І ось на цьому величезному і багатому ідеологічному підгрунті починають

виникати більші й менші об'єднання.

Деякі з них як з'являлись так і зникали, а деякі зростали і набували

значної сили.

Чотири таких організації набули найбільшого значення і стали фундаментом

для формування організованого націоналізму:

Українська Військова Організація (УВО); Група української націоналістичної

молоді у Празі; Легія українських націоналістів з центром у Падебрадах та

союз української націоналістичної молоді на Західних землях України.

Усі ці більші або менші організації розуміли, що далеко їм не йти поодинці

і в розпорошенні. Першою переговори розпочала Група української

національної молоді з легією українських націоналістів. Обидві організації

діяли на одному терені і найближче стояли ідеологічно.

Розмови та обмін думками велися з 27 р. Під час переговорів було схвалено

статут Союзу Організації Українських Націоналістів. Цей статут був

затверджений обома керівництвами в червні 27 р. і з того моменту він набрав

чинності.

Цілі Союзу ОУН були власне такі самі як і цілі обох організацій:

Пропаганда і обгрунтування української визвольної та соборної державницької

ідеї.

Вироблення і поширення національної ідеології.

Об'єднання всіх національних організацій шляхом скликання Всеукраїнського

з'їзду.

Головою Союзу ОУН став Микола Сціборський.

Проте Союз ОУН не зіграв тієї ролі, на яку розраховували його члени.

Провід Українських Націоналістів (ПУН) вирішив провести конгрес, на якому

були б вирішені усі питання. Конгрес розпочався 28 січня і скінчився 3

лютого 1929 р.. Для забезпечення вирішення поточних проблем було створено 6

фахових комісій

Президія 1-го конгресу Українських націоналістів оголосила за підписами

Сціборського та Маршанця звернення-маніфест з повідомленням про факт

створення єдиної Організації Українських Націоналістів (ОУН).

Зіткнувшись із заворушеннями серед українського населення і намагаючись

зупинити ріст патріотизму, а також підпільну діяльність, польська влада

вирішила "пацифікувати" українські райони. Перша "пацифікація" відбулася

напередодні виборів 1930р. і носила характер репресивної операції. Завдяки

пацифікації польським властям вдалося зменшити кількість українців у

парламенті.

Наслідки виклику Польщі осбливо помітні в сфері освіти та в

економічному житті. У 1918 р. на Західній Україні було 3600 українських

шкіл. За польського режиму їх кількість упала до 461, з яких 41 була

приватною. Українські школи заміняли на двомовні. Щоб зашкодити цій

жахливій ситуації, українці за допомогою товариства "Рідна школа" розвинули

приватну освіту.

Українці значно розвинули економічне, соціальне і культурне життя:

створювали банки, кооперативи, культурні товариства і товариства

взаємодопомоги. Найважливішим українським банком був "Центробанк".

Культурне товариство "Просвіта" в 1936 р. налічувало 275000 членів.

Наукове товариство імені Шевченка проводило колоквіуми, видавало наукові

роботи з української історії і культури.

Слід відзначити, що в Польщі виходило 83 українські газети, 21 з яких

була політичною.

Саме в цих умовах безпрецедентного розвитку набув свого розвитку

український націоналізм. ОУН збільшувала число актів саботажу, збройних

нападів, замахів. У період з 1931 по 1939 рр. відбулося багато процесів над

украйнськими націоналістами. Найбільш відомим був процес над членами ОУН,

які були причетні до вбивства польського міністра внутрішніх справ

Броніслава Пєрацького в червні 1934 р.

Незважаючи на репресії, ОУН швидко поширила свій вплив на різні

верстви населення і, особливо, на молодь. Ця революційна організація стала

найголовнішою політичною силою, що діяла на українських землях у Румунії та

Чехо-Словаччині. Чималі зусилля були докладені для того, щоб поширити вплив

ОУН на землі Радянської України.

Німецькі й польські апетити щодо Східної Європи ні для кого не були

таємницею. Газета "Le Temps" в 1933 р. писала, що певні німецькі кола

думають про експансію в країни Балтики і Східної Європи і водночас

заохочують напад Польщі на Україну.

Хоч нічого і не вказувало на те , що Берлін провадитиме політику,

сприятливу для українців, протягом усього 1933 р. польська преса розгорнула

широку програму дискредитації та звинувачення українців, особливо ОУН. Так,

наприклад, у травні 1933 р. внаслідок конфлікту, що виник в Українському

науковому інституті в Німеччині, польська преса твердила, що голова ОУН

Євген Коновалець знаходиться на утриманні німців. Але на справді ця

справа виглядала таким чином. У травні 1933 р. ОУН зробила спробу взяти під

контроль Український інститут в Берліні, очолюваний прибічниками

Скоропадського. Один із впливових членів ОУН, Ріко Ярий спробував увійти до

ради управління Інституту. Його кандидатура була підтримана представником

міністра культури, який тиснув на генерала Гренера. Але генерал Гренер,

маючи сильну підтримку з боку націонал-соціалістичної партії, рішуче

відкинув кандидатуру Ярого.

Розголошений українськими політичними противниками ОУН, цей інцидент, який

говорив лише про боротьбу двох українських політичних течій за контроль над

науковим закладом, був інтерпретований польською пресою як доказ, що Є.

Коновалець і Р. Ярий є німецькими агентами. Польські газети стверджували,

що ОУН керує Берлін, що ОУН запозичила свою ідеологію і програму у нацистів

і отримує фінансову допомогу з Берліна.

У відповідь на ці твердження офіційний орган ОУН "Розбудова нації" у

січні 1934 р. написав, що загарбнику потрібні не тільки закони, тюрми і

армія, а ще й брехня.

Українські націоналістичні кола, зокрема голова ОУН Є. Коновалець та

більшість членів головного Проводу (ПУН), усвідомлювали, що політика

націонал-соціалістичної Німеччини не сприятиме вирішенню українського

питання. З 1933 р. Коновалець вирішив посилити свою діяльність в Англії, бо

вважав , що для вирішення проблеми Східної Європи було б бажано мати

підтримку Англії та співробітничати з нею.

Представник ОУН у Лондоні Є. Ляхович досяг там певного успіху. У

квітні 1934 р. британський журналіст Л. Лотон привернув увагу англійських

політиків до того факту, що Гітлер, на відміну від своїх попередників, не

дивиться одночасно на Схід і на Захід, а лише на Схід. "Жоден, хто дивиться

на карту Європи, не сумнівається, що існують великі можливості для німецько-

польського компромісу",- писав Л. Лотон. Але "проникнення німців в Україну

зашкодить економічним і стратегічним інтересам Великобританії". Лотон

наполягав, що треба спробувати включити Україну в систему Західної Європи.

Демократична незалежна Україна може увійти до числа тих держав, з якими

Великобританія встановлює дружні зв'язки.

На початку січня 1934 р. 14 членів англійського парламенту і 6

особистостей звернулися до Ліги націй з петицією про гоніння українців

польськими властями і в травні того ж року в Лондоні було створено Англо-

український комітет. В червні 1935 р. Є. Коновалець надіслав представнику

ОУН в Лондоні листа, в якому точно визначив політику та сподівання своєї

організації. Голова ОУН в листі висловив переконання, що Україна стала б

важливим фактором у регулюванні ситуації в Європі. Далі він зазначив, що

укладені останнім часом між європейськими державами угоди порушують

природнє право українців на самовизначення. Серед цих угод згадувалась і

польсько-німецька угода від 26 січня 1934 р. Ця угода, оскільки вона

посилювала владу Польщі на Західноукраїнських землях, суперечила інтересам

українського народу.

Коновалець також критикував франко-російську угоду, в котрій, як він

вказав, Франція ігнорує прагнення українців до незалежності. ОУН,

продовжував Коновалець, робитиме все, аби через інтереси інших держав не

пролилася кров українського народу.

СПРАВА ВБИВСТВА МІНІСТРА ПЄРАЦЬКОГО

15 червня 1934 р. активіст ОУН кількома пострілами смертельно поранив

на одній з вулиць Варшави міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава

Пєрацького, якого українці вважали найбільш відповідальним за брутальні дії

під час пацифікації у Західній Україні. Замах було вчинено ОУН, а точніше

УВО. Два члени УВО, які були замішані у вчиненні вбивства поспішно виїхали

за межі Польщі, але їх обох заарештували в Німеччині й видали на прохання

польскої влади. Польська поліція всього заарештувала 12 осіб, причетних до

вбивства Пєрацького. Справа почалася 18 листопада 1935 р. і тривала до 13

січня 1936 у Варшаві.

У ході розслідування і самого процесу над С. Бандерою і його

товаришами польська влада використовувала таємні архіви ОУН, аби викликати

замішання серед підсудних і викрити всю діяльність організації. Але

насправді ці архіви не дали ніяких доказів, щодо співробітництва ОУН і

Німеччини. Зрештою у комюніке командування УВО, опублікованому після

вбивства, ясно сказано, що людина, яка зробила замах, виконувала вирок

українського революційного трибуналу. У комюніке сказано, що Пєрацький ніс

відповідальність за організацію ліквідації шкіл та українських товариств,

планування полонізації Української церкви, сприяння антиукраїнських

погромів під час пацифікації.

Процес у Варшаві закінчився тьрома вироками до смертної кари, які

потім були замінені на пожиттєве ув'язнення, двома вироками до пожиттєвого

ув'язнення. Інших було засуджено на строки від 7 до 15 років.

Варшавський процес мав не лише негативні сторони, але й позитивні. Він

дав можливість польській суспільній думці більше дізнатися про боротьбу

українців. Одна польська газета писала з цього приводу: "Процес проти

українських терористів, що ведеться уже більше трьох тижнів помалу міняє

своє обличчя… Ті люди вбили,– бажаючи служити своєму народові. Ми не

думаємо, що так вони їй добре служили. Успішно служать вони їй тепер: три

чверті польської преси, що протягом сімнадцяти років не хотіли визнавати

слова "український" за ці три тижні навчилися цього слова і вже ніколи його

не забудуть…"

Газета польських народовців писала: "Ми, польські народовці, маємо

обов'язок найголосніше сказати, що український народ існує, що він живе і

бореться за своє існування…"

В Радянській Україні також було не зовсім спокійно. Росія, боячись

втратити Україну, на яку поширювався вплив ОУН, у газеті "Вісті" 12 червня

1935 р., звинувачувала лідера ОУН Є. Коновальця у тому, що він служить

Німеччині.

Як справедливо зазначає німецький історик Лотар Грухман, успіхи

Гітлера залежали не від його здібностей у плануванні ударів і не від

досконалого характеру його концепції, а від його вміння вчасно

викорисовувати міжнародну ситуацію і помилки своїх противників.

У ситуації, коли ні англійський, ні французький уряди не мали точної

політичної концепції щодо українського питання і сподівалися, що це питання

втягне Німеччину у війну проти СРСР, Гітлеру було легко діяти за власним

бажанням.

Та замість йти на завоювання України Гітлер вирішив отримувати

українські багатства через економічний обмін, і маючи це на увазі він

вступив у торгівельні переговори з Москвою. Як результат цього зближення

був підписаний радянсько-німецький пакт про ненапад і таємний протокол 23

серпня 1939 р.

Абвер на чолі з адміралом Канарісом наладнав контакт з ОУН у 1938 р. і

передбачав ще до вторгнення в Польщу прискорення вирішення українського

питання.

Канаріс був зрештою досить обізнаний з національними проблемами

народів Східної Європи і не виступав проти їх свободи. Він погодився

сформувати в Словаччині невеликий український загін, що дістав назву

"Bergbauernhilfe". Але незабаром ситуація змінилася: із підписанням пакту

про ненапад німецьке командування відвернулася від українців і українського

питання.

У той час, коли польський уряд перебував у еміграції Москва дала наказ

своїм військам перейти кордон Польщі. Хоча Росія прийняла це рішення згідно

з секретною радянсько-німецькою домовленістю, офіційно вона виправдовувала

свою агресію необхідністю "прийти на допомогу українським і білоруським

братам". 22 вересня Червона Армія вступила у Львів, столицю Західної

України. 27 вересня капітулювала Варшава і наступного дня Ріббентроп

підписав у Москві договір про дружбу і протокол, який остаточно визначив

кордони між Німеччиною і Росією по лінії Нарва-Сян-Буг.

Ці територіальні зміни серйозно вплинули на українське політичне

життя. Радянський режим не допускав існування будь-якої політичної сили,

окрім більшовицької комуністичної партії. Всі політичні партії, що існували

на території Західної України повідомили комуністичну партію про свою

ліквідацію.

Лише ОУН не припинила своєї діяльності внаслідок політичних і

територіальних змін, бо вона була підпільною силою і не потребувала дозволу

на своє існування. ОУН продовжувала свою діяльність підпільно, а також

намагалася поширити свій вплив на східну Україну.

ПОЧАТОК РУХУ ПІД ПРОВОДОМ С. БАНДЕРИ.

Війна повністю змінила українську політичну ситуацію як в Україні так

і поза нею. На Україні, окрім ОУН, зникли всі політичні партії. Керівники

цих партій, які перебували в еміграції не могли вести ніякої політичної

діяльності. У Німеччині рух Скоропадського скоро втратив популярність.

Тільки ОУН утвердилась скрізь, як вирішальна сила. Але в 1940 в ОУН

відбувся розкол. Члени центрального керівництва ОУН (Провід Українських

Націоналістів, ПУН) довгий час перебували за кордоном і здійснювали

управління через зв'язкових.

Радикальна зміна політичного контексту у Східній Європі і можливість

німецько-радянського конфлікту сприяли тому, що серед керівництва ОУН

появилися глибокі розходження і, зокрема, між членами ПУН (Мельник,

Капустянський, Сушко та ін.) та молодими революціонерами, що недавно

прибули з України або перебували там (Бандера, Стецько, Шухевич…).

Лідер молодих революціонерів Степан Бандера вже раніше виконував

важливі завдання організації на Україні. Як крайовий провідник ОУН та

крайовий комендант УВО у 1933-34 рр., він був засуджений до смертної кари

за віддання наказу вчинити замах на міністра внутрішніх справ Польщі

Пєрацького, яка потім була замінена на пожиттєве ув'язнення. Після утечі

тюремної адміністрації він був звільнений групою українських політичних

в'язнів і повернувся до Львова.

На початку 1940 р. голова Крайової Екзекутиви в Україні Юрій Тимчій-

Лопатинський, таємно перейшовши кордон, прибув до Бандери у Відні. Вони

зразу вирушили до Риму, де в цей час перебував голова Проводу ОУН полковник

А. Мельник. Вони хотіли усунути розходження у поглядах, що виникли між ними

і Мельником.

Розходження були різного роду. Так зокрема молоді революціонери хотіли

встановити нову політику і стратегію ПУН, встановити контакти з іншими

державами. Крім того молоді активісти висловлювали недовіру деяким членам

ПУН і вимагали змін у його складі. Розмова з А. Мельником в Римі не дала

ніякого результату. Це був розкол. Молоді лідери зібралися у Кракові й

вирішили створити інше керівництво націоналістичного руху. 10 лютого 1940

р. було сформовано Революційний Провід ОУН, керівництво якого було довірено

Степану Бандері. З того дня існували вже дві різні українські

націоналістичні організації, які мали одну і ту саму назву, але дуже часто

протистояли одна одній.

Революційне керівництво ОУН (Б), окрім постійного зв'язку з рухом у країні

встановило контакт з іншими опозиційними рухами на території СРСР. ОУН (Б)

мала намір залучити до боротьби всі поневолені нації.

Програма ОУН (Б) була викладена у грудні 1940 р. в маніфесті. Політична

програма нового керівництва була надзвичайно широкою і амбітною, вона

зверталася не лише до українського народу. А й до інших народів СРСР.

Упреамбулі даного документу проголошувалося, що світ, заснований на насиллі

скоро зникне. СРСР, будучи частиною цього світу приречена на загибель. ОУН

(Б) закликала вставати на боротьбу проти цієї "Тюрми народів".

Що стосується соціальної програми то ОУН (Б) підкреслювала: українські

націоналісти борються проти "приниження людини", збіднення громадян,

терору, депортацій, економічного грабунку України та інших пригноблених

країн.

Скликавши у 1941р. 2-й Великий збір ОУН, революційне керівництво ОУН (Б)

пішло на остаточний розрив. Серед резолюцій, прийнятих другим Великим

Збором, є одна резолюція, яка характеризує загальну тенденцію ОУН (Б). У

ній зокрема сказано, що ОУН продовжуватиме боротьбу за незалежність

українського народу, "…незважаючи на територіальні і політичні зміни, які

можуть статися у Східній Європі".

Українці зовсім не знали намірів Німеччини. Обидві націоналістичні

організації вирішили прийняти участь у війні проти Росії - відкритого

ворога української незалежності.

На початку 1941 р. Ріко Ярий отримав доручення від ОУН (Б) встановити

контакт з представниками ОКВ, аби обговорити створення української

військової частини.

Але ОУН (Б) бачила й іншу важливу причину йти на угоду з Вермахтом. В

умовах суворої заборони діяльності емігрантських товариств у Німеччині,

угода з Вермахтом забезпечила б людям Бандери прикриття, за яким вони могли

б здійснювати певну політичну діяльність. Переговори між Р. Ярим та

німецьким командуванням завершились у квітні 1941 р.. Німці погодились

підготувати близько 700 бойовиків, які мали бути поділені на два батальони:

"Нахтігаль" і "Роланд".

Але ОУН (М) пішли навіть дальше ніж ОУН (Б). ОУН (М) думала про створення

справжньої української національної армії, яка б складалася з українських

емігрантів.

У травні 1941 р. Провід ОУН (Б) розіслав своїм представникам секретні

інструкції, в яких розглядається дві можливості в разі збройного конфлікту

на території України: загальне повстання зразу після оголошення війни і

просто окупація країни німецькими військами. Дальше в інструкціях

вказувалось, що створення Української держави здійснюватиметься "нашими

власними засобами і з нашої вланої ініціативи". ОУН (Б) вважала, що Україна

є частиною Східної Європи. Україна, сказано у меморандумі, повинна створити

на європейському економічному просторі власну незалежну економічну зону із

центром в Берліні.

Українська держава повинна бути справді незалежною. Це означає, що

українське питання не може бути вирішено, як у випадку з Словаччиною чи

Хорватією.

ОУН (Б), вважаючи, що німецько-радянська війна неминуча, вирішила поєднати

всі українські політичні течії, щоб підготуватися до грядущих подій. Після

попередніх переговорів 22 червня вона скликала нараду українських

політичних діячів, що належали до усіх політичних течій, за винятком ОУН

(М), яка відмовилася брати участь у цій акції.

Нарада завершилась створенням координаційного центру - Українського

національного комітету, керівництво яким було довірено генералові

Всеволодові Петріву.

23 червня представник ОУН (Б) в Берліні передав німецькому урядові

меморандум від 15 червня. Зокрема разом із меморандумом була передана і

резолюція Другого великого Збору руху Бандери. Як резюме цих двох

документів можна було констатувати, що автори не лише докоряють за невдалу

окупацію 1918 р., а ще й дозволяють собі давати поради щодо нйкращого

устрою Східної Європи, основним елементом якої повинна була б стати не

залежна Україна. Україна повинна мати суверенну економіку, власні збройні

сили та інші гаранти незалежності.

Створені і таємно підготовлені напередодні війни похідні групи ОУН Бандери

поступово проникали на територію України слідом за німецькою армією. В цих

загонах налічувалося від трьох до п'яти тисяч осіб, які були розділені на

три великі групи: "Південь", "Північ", "Центр". "Північ" повинна була

дістатися Києва та області. "Центр" мала на меті Харків і область, а

"Південь" повинна була досягти Одеси та Криму.

Радянська армія покинула Львів увечері 29 червня після багатогодинних боїв

з українськими повстанцями.

Похідна група С. Бандери прибула після обіду і були проведені збори, на

яких було проголошено відновлення Української Держави. 2 липня новина про

проголошення незалежності дійшла до Берліна, а вже 3 липня Ярослав Стецько

спробував повідомити Гітлера про створення українського уряду.

Донесення про події 4 липня, містить неповний список українського

уряду.Його склад було фактично доповнено наступного дня.

Після цих акцій було проведено ряд арештів, зокрема арешт С.Бандери,

Я.Стецька, і його співробітника Романа Ільницького.

"Німецькі війська були зустрінуті з ентузіазмом",- писав в своєму донесенні

Ганс Кох. Інші донесення також підтвердили доброзичливий прийом

українського і білоруського населення. Але атмосфера змінилася дуже швидко.

Зокрема з одного з таких донесень німці дізналися, що ОУН (Б) отримала

завдання проникнути на територію Києва і створити там як і у Львові

національний уряд. "Прагнення до незалежності проявилося серед усіх верств

населення, особливо серед міського.",- констатувалося в одному з донесень.

У цьому ж донесенні вказувалося, що ОУН (М) "Все більше втрачає почву як в

Україні, так і в еміграції". Група Мельника в основному має характер

емігрантської організації й мало пов'язана з етнографічною українською

територією". Незважаючи на каральні заходи поліції цілі загони ОУН (Б)

вторгуються на територію України, щоб розгортати там агітацію на користь

Великої України.

Арешти членів ОУН (Б) тривали. 9 серпня 1941 р. було заарештовано Степана

Ленкавського, відповідального за службу агітації Центрального Проводу. 12

серпня німці констатували надзвичайно велику активнисть ОУН (Б) на Волині.

Вона агітувала українців, що працювали для Вермахту використовувати своє

службове положення для ведення партійної чи національної роботи. Ця

організація робила все, щоб взяти під контроль українську міліцію.

Діяльність ОУН (Б) поширювалась аж до Брест-Литовська та на Полісся.

У Львові ОУН (Б) збирала гроші на боротьбу з німецькими окупантами і

поширювала плакати з закликом про створення незалежної України за принципом

"Україна - українцям".

Пропаганда за незалежність ширилась у багатьох містах Галичини і Волині.

Багато хто з пропагандистів були заарештовані.

І українське населення, яке врешті решт спочатку доброзичливо ставилося до

німців поступово змінило своє ставлення. Політична воля почала поступово

набирати силу на всіх землях України.

Проте німці сподівалися, що двадцять років російсько-радянського панування,

наслідки русифікації, "інтернаціоналного" виховання, репресій призвели

нарешті до зменшення, а може й до зникнення національної свідомості.

Багато німців, які здійснювали поїздки в Райхскомісарат Україна і в

Галичину, добре запримітили різницю в національних почуттях серед українців

з обох боків радянсько-польського коридору. Тому вони висловлювали

задоволення тим, що Радянська частина України відділена від Галичини.

Німці справді боялися поширення національного руху у райхскомісаріаті. Інші

німецькі спостерігачі розуміли прагнення українців до незалежності, правда

навіть якщо і не підтимували їх.

У своєму донесенні гауптман Блюнк зазначав, що українська інтелігенція. Яка

спочатку вітали "визволення" України з-під радянської Росії, тепер вважає,

що німцям час забиратися з цієї країни. І так довго, як цьго не буде

німців, так само як і поляків, росіян, будуть вважати ворогами, з якими

треба боротися усіма доступними способами.

Німці дедалі більше заплутувалися у власних протиріччях. А численні

донесення повідомляли, що населення України з радістю приймає молодих

націоналістів з Галичини.

Створення УПА

Німці розуміли, що рух ОУН (Б) був активний в Західній і центральній

Україні та що її діяльність поступово поширюється і на решту території

України.

Головний уряд безпеки Райху підкреслював, що "…групу Бандери треба

розглядати як найбільш радикальну незалежницький рух…". Цей рух виступав

проти виїзду української молоді в Німеччину і закликав молодь не

піддаватися примусу. Листівки руху Бандери поширювалися в Харкові,

Дніпропетровську, Києві.

У німецьких повідомленнях того періоду (вересень-початок жовтня 1942 р.)

згадується інша велика банда, яку помітили в райні Сарн, якою керує

активіст Бандери - Боровець.

Наспрвді ж мова йшла про відділ, яким керував Остап, а не про загін Тараса

Бульби-Боровця. Німці помилялися, приписуючи руху Бандери діяльність цілком

самостійного угрупування Бульби-Боровця.

У жовтні 1942 р. німці нотували у своїх повідомленнях, що ОУН (Б) продовжує

"проводити інтенсивну вербовку серед населення."

Органи безпеки Райху змушені були визнати, що рух Бандери все більше

переходить до активної боротьби. За травень 1942 р. цей рух серйозно

займався створенням банд, зокрема в Західній Україні.

Нарешті був виданий наказ про об'єднання малих груп. Упродовж вересня-

жовтня 1942 р. в районі Сарн зібралося перше значне формування українських

бійців-націоналістів.

Мова йшла про формування на чолі з відомим членом ОУН (Б) "Остапом" -

Сергієм Качинським. Інше формування вояків зібралося декількома днями

пізніше під командуванням іншого відомого члена ОУН (Б) сотника "Довбешка-

Коробки" - І. Берегійника.

Дальші великі формування створювались упродовж наступних тижнів у районах

Колків, Кремінця, Пустолиті. Саме ці загони повстанців-націоналістів

прийняли для себе назву Українська Повстанська Армія (УПА).

Устрій ОУН

І Розділ. Політичні засади

а) Загальні положення

Український націоналізм - є духовний і політичний рух, зроджений з

внутрішньої природи української нації в час її зусильної боротьби за

підстави й цілі творчого буття.

6. Історичне сталення - цей вираз постійної актуальності національної ідеї

- вказує на ідеал нації.

11. Через державу стає нація повним членом світової історії, бо щолиш у

державній формі сого життя вона посідає всі внутрішні і зовнішні ознаки

історичного підмету.

13. Для української нації в стані її політичного поневолення начальним

постулатом є створення політико-правної організації, означеної так:

Українська Самостійна Соборна Держава.

Б) Державний устрій

2.В часі визвольної боротьби лише національна диктатура зможе забезпечити

внутрішню силу Української нації.

4.На чолі упорядкованої держави стане покликаний представницьким органом

голова держави, що визначить виконавчу владу, відповідальну перед ним та

вищим законодавчім органом.

5.Основою адміністративного устрою Української Держави буде місцеве

самоврядування.

Г) Зовнішня політика

В своїй зовнішньо-політичній чинності Українська Держава стремітиме до

осягнення найбільш відборних меж.

Д) Військова політика

Організація української військової сили буде поступово розвиватися, а її

форма мінятися відповідно до трьох етапів політичного стану України:

Ворожої займанщини; Національної революції; Державного закріплення.

Ж) ОУН

Беручи ідею самостійної соборної держави в підставу свого політичного

правління та не признаючи тих міжнародно-правових актів, що стан

українського національно-державного розірвання закріпили, ОУН ставить в

категоричне противенстводо всіх тих сил, які цьому становищу українського

націоналізму активно чи пасивно протиставлені.

ІІ Розділ. Члени

Українці в віці 8-15 рр. можуть бути членами Доросту ОУН.

Українці в віці 15-21 рр. можуть бути членами Юнацтва ОУН.

Членом ОУН можуть бути українці, які досягли 31 року.

ІІІ Розділ. Адміністративний поділ

ОУН на території України поділяється на 10 країв з відповідною назвою.

ОУН на чужині поділяється на 10 теренів з відповідною назвою.

Край поділяється на 5 округ з відповідною назвою

Терени поділяються відповідно до політичних кордонів існуючих держав.

VІІ Розділ. Збір Українських Націоналісттів

1. Збір Українських Націоналістів є законодавчім органом ОУН.

2. Членами Збору Українських Націоналістів є всі секретарі округ чи

держав.

3. Сесія Збору Українських Націоналістів відбувається 1 раз на два роки.

Література, використана при написанні реферату:

1. Косик В. "Україна і Німеччина у другій світовій війні."

2. Книш З. "Становлення ОУН."

3. Шаповал "Україна 20-50-х років: сторінки неписаної історії."

СТВОРЕННЯ ТА ДІЯЛЬНІСТЬ

ОРГАНІЗАЦІЇ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ