Создание и развитие Киевской Руси ([Курсовая])

Создание и развитие Киевской Руси ([Курсовая])

Тема: “Виникнення і розвиток Давньоруської держави”

ПЛАН

Вступ

1. Передумови утворення східнослов’янської держави.

2. Виникнення, становлення і розквіт Київської Русі.

2.1. Об’єднання земель і племен східних слов’ян.

2.2. Розвиток державності на Русі в першій половині Хст.

2.3. Соціально-економічний та державний лад Київської Русі.

2.4. Розвиток Давньоруської держави за часів князювання Святослава.

2.5. Розбудова держави за Володимира Святославовича.

2.6. Хрещення Русі.

2.7. Завершення формування держави за Ярослава Мудрого.

3. Процес розпаду Київської Русі.

3.1. Феодальне роздроблення Русі.

3.2. Розпад Київської держави.

Заключення.

Вступ

Понад одинадцять століть тому східні слов’яни створили свою першу

державу. Літописи та інші пам’ятки давньоруської літератури називають її

Руссю, або Руською землею, вчені-історики – Київською, або Давньою Руссю.

Вона належала до найбільших, найкультурніших, найрозвиненіших економічно

й політично держав середньовіччя. На величезному обширі від Чорного до

Білого морів, від Карпатських гір до Волги жили русичі. Вони вирощували

хліб і розводили худобу, мали розвинені ремесла й промисли, а руські

купці були відомі на торгах Багдада і Константинополя, Кракова й Буди

Великого Бултара й Ітилю. Могутньою, високорозвинутою й цілісною була

матеріальна й духовна культура Київської Русі. Її народ зводив величні

кам’яні храми й ошатні дерев’яні житла, створював могутні фортифікаційні

споруди свoїх великих і малих міст, будував на тисячі верст захисні вали

проти кочовиків. …На весь світ славилися вироби давньоруських майстрів. У

Києві, а далі в Новгороді та інших містах Русі складалися літописи, в

яких описувалось славне минуле й аналізувалося сучасне життя.

Давньоруський народ творив свою усну історію у вигляді переказів і

легенд, дружинних пісень і билин, інших фольклорних пам’яток. Київська

Русь багато важила в політичному житті Європи і Близького Сходу. З нею

змушені були рахуватися візантійські імператори й хозарські хагани.

Протягом пів тисячоліття Давньоруська держава затуляла собою європейський

світ і Візантію від кочовиків. Київська Русь зробила величезний внесок до

світової історії ІХ-ХІІІ ст., тому інтерес до неї не вщухає серед учених

сучасного світу.

Джерелами відтворення історії Київської Русі є писемні й речові

(археологічні) пам’ятки. Головними писемними джерелами є літописи:

“Повість временних літ”, Київський, Галицько-Волинський, Новгородські,

Суздальський, Московський, Никонівський та ін. Чимало цінного додають і

інші писемні пам’ятки – кодекси й записи норм права, князівські земельні

грамоти, тощо.

1. Передумови утворення східнослов’янської держави.

Східні слов’яни починаючи з VI-VII ст. розселилися на величезному

обширі Східної Європи, утворюючи союзи племен. “Повість временних літ”

складена п’ять століть тому, малює грандіозне полотно цього розселення:

“Слов’яни прийшли й сіли по Дніпру і назвалися полянами, а інші –

древлянами, тому що сіли в лісах, а ще інші сіли поміж Прип’яттю й Двіною

і назвалися дреговичами, другі сіли по Двіні й назвалися полочанами, - за

річкою, що впадає до Двіни і має назву Полота. Ті ж слов’яни, що сіли

біля озера Ільмень, прозвалися своїм ім’ям – словенами… А інші сіли по

Десні, і по Семі, і по Сулі й назвалися сіверянами.” Цей процес

розселення в цілому завершився у VIII-IX ст.

Першим етапом утворення держави у східних слов’ян було утворення

протягом VII – першої половини ІХ ст. перед державних утворень –

полянського князівства Кия, Дулібо-Волинського союзу та ін.

Східнослов’янські союзи племен являли собою виразні етнокультурні

спільності, які мали певні локальні особливості. Згодом, породження

родоплемінного ладу – великі і малі союзи племен у перебігу розвитку

східнослов’янського суспільства поступово переросли в утворення більш

високого соціально-політичного рівня – племінні княжіння.

Докорінною причиною утворення держави у східних слов’ян як і у всіх

інших народів, було виникнення соціально неоднорідного суспільства, тобто

суспільства з приватною власністю, майновою нерівністю, соціальним

розшаруванням. Посилення руху населення (в ході торговельних зв’язків,

воєн, переміщення сільського населення у міста), наростання соціальної

напруженості переросли регулюючі функції роду і вимагали принципово

нового регулятора – публічної влади з потужним апаратом примусу,

підкріпленим ідеологічною системою. Східні слов'яни перебували на тому

рівні соціально економічного розвитку, який створює внутрішні передумови

для виникнення держави. Головними їх заняттями були орне землеробство,

ремесла, торгівля. Істотно удосконалилися основні сільськогосподарські та

переробні знаряддя праці. Удосконалення знарядь праці підвищувало

продуктивність праці та врожайність зернових культур. Швидко розвивалася

металургія та інші ремесла. Утворилися міста, окремі з яких перетворилися

на політичні центри племінних союзів.

Особливістю і додатковим стимулом генезису державності у східних

слов’ян була загострена потреба в організації захисту від зовнішньої

загрози – в першу чергу з боку хозар, об’єднаних у потужний каганат, а

також варягів, Візантії, Польщі.

Формування державного апарату стимулювала також перспектива отримання

великих прибутків від великих торговельних шляхів у разі налагодження їх

утримання і охорони. Особливо це стосувалося шляху “Із варяг у греки”.

Головними ознаками існування державності в ранньосередньовічному

суспільстві сучасні історики вважають наявність влади, відчуженої від

народу, розміщення населення за територіальним принципом і стягання

данини для утримання влади. Можна додати до цього як обов’язкову ознаку

успадкування влади князем. В умовах Київської Русі Х ст. конкретними

формами державності були: окняження земель (підкорення владі державного

центру територій племінних княжінь) і поширення на ті землі систем

збирання данини, управління й судочинства.

Першими київськими князями, існування яких зафіксоване літописцями,

були Аскольд і Дір. Полянське князівство Кия, Аскольда і Діра стало

етнокультурним, політичним і соціальним осереддям, довкола якого

наприкінці ІХ ст. почала зростати Руська держава. Можливо, літописець

Нестор мав підстави, роблячи під 860-м роком запис про похід Аскольда і

Діра на Константинополь, відзначити, що з того часу “начася прозивати

Руска земля”.

2. Виникнення, становлення і розквіт Київської Русі.

1. Об’єднання земель і племен східних слов’ян.

Отже, слово “Русь” виникло не як етнонім, а як політична назва

державного об’єднання, яке спочатку об’єднувало лише полян, древлян,

дереговичів та чернігівську частину сіверян. В останній чверті ІХ ст.

влада київських князів поширюється на полочан і смоленських кривичів.

Вирішальний крок на шляху до східнослов’янської державності було

зроблено наприкінці ІХ ст. Близько 882р. новгородський князь Олег з

дружиною спустився Дніпром, взяв Смоленськ, Любеч, потім хитрістю захопив

Київ, убив київських князів Аскольда і Діра й проголосив Київ столицею

своєї держави: “Хай буде Київ матір’ю градам руським”. З того часу

надходять систематичні відомості про розвиток державності на Русі.

Князювання Олега в Києві (882-912) почалося згідно зі свідченням

“Повісті временних літ” зі створення опорних пунктів центральної влади у

племінних княжіннях міст, зі встановлення попервах приблизного порядку

стягання данини на підвладних князеві землях. Нестор розповідає про

поступове поширення влади Києва на землі незалежних раніше племінних

княжінь. Були приєднані землі ільменських словен та псковських кривичів.

Землі інкорпорованих до держави князівств одразу ж обкладалися даниною,

на них поширювалися системи судочинства й адміністрації. Так утворювалася

державна територія Давньої Русі.

Наполеглива діяльність Олега щодо створення держави дала добрі

наслідки: в останні роки його правління у Києві владі князя підкорялися

поляни, ільменські словени, сіверяни, кривичі, радимичі, древляни, уличі,

можливо, дуліби й хорвати, а також неслов’янські племінні об’єднання –

чудь і меря.

В часи князювання Олега пожвавився економічний розвиток суспільства.

Розбудовувався стольний град Київ. Давньоруська держава часів Олега

залишалася все ж таки не досить консолідованою. Влада київського князя в

землях племінних княжінь була ще слабкою, часом формальною, а системи

управління, стягання данини й судочинства – примітивними й діяли час від

часу, коли наїжджали княжі дружинники з Києва. Та країна була, як на свій

час, економічно розвинутою й мала велику військову потугу, про що

свідчить сама можливість здійснення переможного воєнного походу Русі на

Візантію у 907р. Письмові угоди Києва з Константинополем 907 та 911 років

стали першими політичними актами молодої держави.

2. Розвиток державності Русі в першій половині Х ст.

Протягом першої половини Х ст. київські князі наполегливо й

послідовно згуртовували у спільній державі племінні княжіння східних

слов’ян. Справу Олега, за свідченням “Повісті временних літ”, 912р.

продовжив його наступник Ігор. Він знову приєднав до держави княжіння

уличів і древлян, що відпали було після звістки про кончину Олега.

На 40 рр. Х ст. припав новий спалах воєнної активності давньоруської

панівної верхівки. Київський князь поширив свою владу на східний Крим і

Тамань. Ігор вчинив два великих походи на Візантію, що мали на меті як

захист південних рубежів, так і забезпечення вигод для руських торгових

людей у Константинополі та інших грецьких містах.

Великі й малі війни приносили славу й багатство князям і старшим

дружинникам. Водночас вони відривали від мирної праці багато народу, у

війнах гинули тисячі людей, що послаблювало економіку держави. Головним

же джерелом постачання війська зброєю, харчами, кіньми залишалося

стягання данини, яку князі прагнули увесь час збільшувати. Особливо

жорстоким було збирання полюддя, що в Х ст. йшло безпосередньо на

утримання військової дружини. Саме під впливом своїх дружинників князь

Ігор, зібравши один раз полюддя в землі древлян, повернувся туди, щоб

стягнути його вдруге, за що був забитий повсталими 944р. Зі смертю Ігоря

закінчився перший етап у розвитку державності на Русі.

Єдиний відомий з літопису син Ігоря – Святослав був ще хлопчиком, і на

князівський престол сіла його дружина Ольга. Вона жорстоко придушила

повстання древлян навесні 945р., штурмом здобувши їх головне місто

Іскоростень, забивши древлянських князів і багато воїнів. Водночас

княгиня, певно, зрозуміла, що настав час встановити розмір данини,

насамперед полюддя, із залежного населення, що вона й зробила. Ольгою

також були влаштовані опорні пункти центральної влади на місцях,

адміністративна ж і судова системи поширені на всі підвладні Києву землі

племінних княжінь.

В часи Ольги розбудовувався, прикрашався і зміцнювався стольний град

Русі. З князюванням Ольги можна пов’язувати настання другого етапу в

розвиткові давньоруської державності. Він ознаменувався візитом Ольги до

Константинополя близько 946р. Уперше в історії глава Давньоруської

держави ішов до Візантії на чолі мирного посольства. Результатом цього

візиту було охрещення Ольги та укладення союзної русько-візантійської

угоди.

3. Соціально-економічний та державний лад Київської Русі ІХ-Х ст.

Могутня держава створила сприятливі умови для швидкого розвитку

продуктивних сил. Господарський прогрес виявився у значному поширенні

знарядь праці їх заліза, витісненні примітивних систем землеробства,

розвитку ремесел, торгівлі і міст.

Київська Русь ІХ-Х ст. ще не знала класового устрою. Тому

східнослов’янська державність народилася в суспільстві, що залишалося

родоплемінним. Можна назвати першу руську державу надплемінною, бо в ній

влада не лише відокремилася від маси народу, а й піднялася над самою

племінною верхівкою, набула індивідуального характеру й стала

успадковуватись. Давньоруська держава була організована за територіальною

ознакою, чим принципово відрізнялася від передуючих їй племінних княжінь.

Для державно-адміністративного устрою Київської Русі була характерною

така риса, як федеративний устрій. Великокнязівська влада мало втручалася

у внутрішнє життя приєднаних земель. Їх обов’язок обмежувався сплатою

данини, а також участю у військових походах київського князя.

Літописці зображують давньоруських володарів кінця ІХ-Х ст., як

типових дружинних князів. Певна річ радниками князя були лише старші

дружинники: вони утворювали й апарат управління, судочинства та збирання

данини.

4. Розвиток Давньоруської держави за часів князювання Святослава.

Недовге князювання у Києві сина Ольги Святослава (964-972) сповнене

майже безперервними походами і битвами. Під час князювання Святослава

Давньоруська держава була розширена й зміцнена. Він повернув до складу

Київської Русі племінне княжіння в’ятичів, що потрапило під владу

хозарів. Для цього йому довелося здійснити похід у межиріччя Оки і Волги.

По тому, 968р., Святослав задав поразки Хозарському каганатові. Далі

Святослав втрутився у війну між Візантією й Болгарією. Того ж таки 968 р.

печеніги раптово напали на Київ. Вчасно попереджений гінцем Святослав

спішно повернувся до стольного града й відігнав печенігів. Безперервно

воюючи п’ять довгих років, він дещо занедбав державні справи.

Однак було б однобічно й неправильно розглядати Святослава виключно

як завойовника. Святослав провів адміністративну реформу, перед тим як

вирушити в другий і останній похід до Болгарії. Старшого сина Ярополка

він посадив своїм намісником у Києві, молодшого Олега – в Овручі, а

позашлюбного сина - Володимира він послав правити від свого імені до

Новгорода. Цей захід поклав початок державній реформі, в результаті якої

вся давньоруська держава опинилася під владою однієї князівської

династії.

Другий похід Святослава на Болгарію не мав успіху. Повертаючись до

Києва Святослав загинув в бою з печенігами.

Між його синами розпочалася боротьба за владу. Олег і Володимир не

бажали визнавати брат верховним князем. У свою чергу Ярополк вирішив

приборкати братів і стати єдиновладним володарем Русі. З цією метою він у

977р. вирушив з військом на Овруч. Олег програв йому битву і загинув.

Володимир не став чекати поки Ярополк нападе на нього. Він набрав військо

із варягів і в 978 рушив на Київ. У короткій війні між братами Ярополк

загинув, і 11 червня того року, за свідченням автора середини ХІ ст.

Іакова Мніха, Володимир вокняжився в Києві.

5. Розбудова держави за Володимира Святославовича.

Історики характеризують державу часів Володимира як ранньофеодальну

монархію. Це визначення значною мірою є умовним. Значення видатної

постаті Володимира полягає в тому, що своєю діяльністю він ніби з’єднав

дві доби: пізню родоплемінну й ранню феодальну.

Якщо Святослав шукав слави у битвах, то його син Володимир – у мирній

розбудові держави. Близько 988 р. Володимир продовжив адміністративну

реформу батька, усунув від влади племінних вождів, а на їх місце посадив

власних синів. У віддалені землі князь відправив своїми намісникам вірних

йому бояр. Він стає верховним володарем у країні. І відтоді Київська Русь

стає об’єднаною державою.

За Володимира загалом завершився процес складання державної

території, визначилися її кордони, що в цілому збігалися з етнічними

рубежами східнослов’янської етнокультурної спільності. На сході Київська

Русь сягала межиріччя Оки й Волги, на заході – Дністра, Карпат, Західного

Бугу, Німану, Західної Двіни, на півночі – Чудського, Ладозького й

Онезького озер, на півдні – Дону, Росі, Сули й Південного Бугу.

Протягом ІХ – першої третини ХІІ ст. державне, суспільне, економічне

й культурне життя Давньої Русі зосереджувалося в Києві й навколо Києва, в

Середній Наддніпрянщині. Незабаром по утвердженні в Києві Володимир почав

будівництво міської фортеці площею близько 10га.

Князь докладав величезних зусиль до зміцнення рубежів держави.

Наприкінці Х ст. була створена величезна за розмахом (вали простягалися

майже на тисячу км.) складна й розгалужена система валів, фортець,

укріплених міст, що мала захистити Русь від печенігів.

Володимира можна назвати першим реформатором на Русі. Крім

адміністративної він провів і судову реформу. У літописі Нестора читаємо,

що Володимир разом з дружинниками дбав про “Устав земляний”, ішлося про

вироблення закону, що регулював би правові відносини в суспільстві.

Родоплемінне суспільство стало переростати в ранньофеодальне.

Роки князювання Володимира в Києві дехто з істориків називає

богатирською добою в історії Київської Русі. Тоді успішно й швидко

зводилася велична будова держави, творилася яскрава й самобутня культура

її народу, а звитяжні успіхи руської зброї прославили країну на увесь

середньовічний світ.

6. Хрещення Русі.

“Вибір віри”, зроблений 988 року князем Володимиром Святославовичем,

не здається випадковим. До візантійської орбіти молоду Руську державу

підштовхувало і традиційне тяжіння , і економічно-торгові інтереси,

здавна поєднані шляхом із варяг у греки, і загальнополітичні розрахунки.

Охрещення Володимира та його одруження на сестрі візантійського

імператора ввело київських володарів до християнської сім’ї європейських

правителів.

Навесні 990р. князь з молодою дружиною повернувся до Києва й

заходився насаджувати християнство. Руські люди неохоче відмовлялися від

віри батьків і дідів. Тому християнізація Русі розтяглася на кілька

століть. Але вирішальний крок на тому шляху було зроблено.

Запровадження християнства на Русі мало позитивні наслідки. Воно

зміцнило авторитет і владу князя, сприяло розбудові держави. Значний

поштовх дала нова ідеологія піднесенню давньоруської культури. Лише з

часу “хрещення Русі” у ній поширилися писемність і книжність. В Києві, а

далі повсюдно на Русі почали влаштовувати школи й книгописні майстерні, і

незабаром східнослов’янська країна стала однією з найкультурніших у

середньовічній Європі. Запровадження християнського віровчення зробило

можливими рівноправні й плідні взаємовідносини між нею та Візантією,

Германією й іншими державами.

В часи князювання Володимира Святославича завершується другий етап у

складанні державності на Русі. Третій, заключний, етап припадає на роки

правління в Києві його сина Ярослава (1019-1054).

7. Завершення формування держави за Ярослава Мудрого.

Після смерті Володимира, між його синами Ярославом, Борисом, Глібом,

Святославом і Мстиславом, а також пасербом Святополком розгорілася

кривава боротьба за київський престол. У ній загинули Борис, Гліб і

Святослав. А Ярослав 1015р. вокняжився в Києві. Під час першого

князювання (1015-1018) йому довелося відбивати напад на Київ численного

війська степовиків. У 1018 р. Святополк захопив Київ, та взимку 1018-1019

рр. Ярослав вибив його з міста і той утік до печенігів. Навесні 1019 р.

Святополк напав на Русь разом із печенізькою ордою. Ярослав вийшов

переможцем з цієї битви. Він розумів згубність для Русі міжкнязівських

чвар. Тому домовився з братом Мстиславом, що княжив у Чернігові, про

розподіл сфер впливу в Південній Русі, а племінника Брячислава силою

змусив до покори, проте залишив тому Полоцьке князівство. Ярослав доклав

багато зусиль до відновлення централізованої держави, що послабилася під

час міжусобної війни нащадків Володимира й вторгнень печенігів. Він

продовжив діяльність батька щодо фортифікування південних рубежів

держави.

У Ярослава, як і в його попередників, головним напрямком зовнішньої

політики був південний. Київська Русь мала жваві дипломатичні відносини з

Германською імперією.

1048 р. король Франції Генріх І посватався до дочки Ярослава Анни.

Шлюб був укладений, ймовірно, в 1049р. Інша дочка Ярослава – Єлизавета

стала дружиною норвезького короля Гаральда Суворого, а ще одна –

Анастасія побралася з угорським королем Андрієм І. Все це принесло

великий міжнародний авторитет Давньоруській державі.

Приділяючи щільну увагу зовнішній політиці, Ярослав не забув і про

внутрішні справи. Князь доклав багато зусиль для створення нових і

розбудови існуючих міст, насамперед Києва.

Головним храмом держави, її найбільш урочистою та високохудожньою

спорудою став Софійський собор, збудований у 20-30 рр. ХІ ст.

У часи князювання Ярослава завершилось будівництво Давньоруської

держави. Було остаточно зламано місцевий сепаратизм, стабілізувалися

державна територія й кордони, вдосконалився державний апарат. Полюддя все

більше замінювалось м’якшими, передовішими формами данини, що відповідало

прогресуючій феодалізації суспільства. Приблизно у 1037 р. князь виступив

ініціатором проведення кодифікаційних робіт у Києві, завдяки чому

з’явився перший писемний збірник норм давньоруського права “Руська

правда”. В роки правління Ярослава інтенсивно розвивалися землеробство і

скотарство, ремесла і промисли, значно пожвавилася внутрішня й міжнародна

торгівля.

З ім’ям Ярослава пов’язаний і розквіт давньоруської культури,

насамперед книжності. Навколо Ярослава склався гурток з представників

давньоруської інтелектуальної еліти.

За Ярослава Володимировича Київська Русь сягнула зеніту свого

розквіту й могутності, ставши в ряд з головними країнами середньовічного

світу: Візантією та Германською імперією. Та його сини не змогли

підтримати державу на тому рівні, на який вона піднеслася за їхніх діда й

батька.

3. Процес розпаду Київської Русі.

1. Феодальне роздроблення Русі.

Роздробленість, що охопила Русь у ХІ-ХІІІ ст., дістала назву

феодальної, оскільки в її основі була еволюція феодальних відносин. Під

захистом Київської держави розвинулися продуктивні сили, збільшилася

виробнича спроможність селянина. За таких умов зросла цінність землі, яку

знать прагнула перетворити на свою приватну власність. За рахунок

общинних земель зростала чисельність боярсько-князівських володінь –

вотчин. Протягом другої половини ХІ – першої половини ХІІ ст. у країні

сформувався клас великих землевласників – боярство. Вони стають значною

економічною, а відтак і політичною силою. Інтереси боярства були

зосереджені перш за все на місцевих інтересах, а не загальнодержавних.

Нова соціально-економічна ситуація вимагала наближення влади до місць, до

землі. Земля давала тепер набагато більші прибутки, ніж успішні воєнні

експедиції. Одночасно прогресуюча феодалізація суспільства посилювала

соціальну напруженість, яка вимагала відповідного регулювання. Удільні

князі, які правили в тій чи іншій землі, під тиском місцевого боярства і

власних земельних інтересів прагнули до піднесення свого князівства за

рахунок інтересів сусідів.

Економічною основою тогочасного суспільства було натуральне

господарство, що не створювало необхідних передумов для об’єднання.

Передумовою розпаду Київської Русі, постійним джерелом внутрішніх

проблем були величезні її розміри. До її складу входили різні племена,

які так і не склали єдиної народності в межах країни і були об’єднані

тільки владою великого князя та церкви.

Вже після смерті Ярослава Мудрого (1054) Київська держава все більше

ослаблюється і роздроблюється на мало або зовсім не пов’язані між собою

феодальні князівства. Єдність Київської держави послаблювалася складним

порядком престолонаслідування в князівському клані Рюриковичів, що

породжував усобиці. З метою їх усунення перед лицем половецької загрози у

1097 р. в Любечі під Києвом князі зібралися на свій перший з’їзд. Вони

уклали угоду, за якою спільна доти “вотчина” розпадалася на три

відокремлені “вотчини” старших ліній Ярославового дому – Ізяславичів,

Святославичів І Всеволодовичів. Так був уперше проголошений принцип

спадкового володіння підвладними територіями: “Кождо да держить отчину

свою”. Але постанови Любецького та наступних князівських з’їздів:

Витичівського 1100р., Золочівського 1101 р. та Долобського 1103 р. –

виявилися безсилими приборкати князівські чвари.

Після смерті київського князя Святополка і повстання киян у 1113 р.

великокнязівський стіл зайняв Володимир Мономах (1113-1125). Зробив він

це не насильно, а на запрошення київських бояр, тим самим уникнувши

порушення постанови Любецького з’їзду. Зайнявши великокнязівський стіл

Мономах зумів відновити політичну єдність більшості руських земель.

Централістську політику продовжував також його син Мстислав (1125-1132).

Але йому випало бути останнім з київських князів, при яких Київська

держава зберігала свою єдність.

2. Розпад Київської Русі

До середини ХІІ ст. на території колишньої Київської Русі

сформувалося близько 15 князівств, кожне з яких жило самостійним

політичним життям, лише номінально визнаючи старійшинство великого

київського князя. На початку ХІІІ ст. поняття старійшинства взагалі

зникає.

Тридцять п’ять років (1146-1181) проходять в постійних змінах князів

та майже безперервних війнах за Київ, дуже негативно вплинувших на

добробут міста та землі, тим паче, що деякі претенденти (із династій

чернігівської та суздальської) запрошували у союзники половецьких ханів у

своїх походах на Київ, і ці напади половців розорювали землю. Декілька

разів Київ зазнає більш або менш сильних погромів.

Київ і Київська земля взагалі в продовженні ХІІ ст. швидко приходять

в занепад. Багато причин сприяло цьому. Тюркська міграція підірвала

добробут полянської землі; за винятком північного кута вона декілька

разів перетворювалася в пустелю; населення відливало, господарство було в

розладі; і цей занепад добробуту землі відбивався на її старій столиці.

Торгівля дуже терпіла від занепаду південних і східних торговельних

шляхів, на яких рух був якщо не припинено зовсім, то зв'язано з великими

труднощами і взагалі ослаб після того як тюркські орди затвердилися в

степах і витіснили звідти слов'янське населення. Відособлення земель

колишніх провінцій Києва, що розвинули в собі свої власні центри і що

відтягли значну частину військово-торгового класу, цієї “Русі", що

неподільно тяжіла раніше до Києва, впливало також на ослаблення

останнього. І в довершення всього пів століття безперервної смути, воєн

за київський престол, розорення землі і самого міста. Багатство і блиск

Києва почали зникати, а це, в свою чергу, відбивалося і на його

політичній ролі.

У першій половині ХІІІ в. Київ повністю відходить на другий план.

Найсильніші і більш далекоглядні князі вже нехтують ним як позицією

безнадійною і створюють нові політичні центри. Боротьба за Київ йде далі,

але борються за нього тільки менш значні князі. Нарешті, нова азіатська

навала монголо-татарської орди в середині ХІІІ ст. остаточно підриває

всяке значення Києва і руйнує державну організацію землі, дезорганізує

князівсько-дружинний лад на всьому просторі предстепного середнього

Поднепровья.

Користуючись загальною панікою, зробленою татарами в 1240 р.

населення і особливо міські общини починають розбивати рамки князівсько-

дружинного ладу. Земля, розкладаючись на окремі общини, що керуються

своїми дрібними князями або радою старців, поверталася до старого стану

суспільної роздробленості, що передувала утворенню централізованої

Київської держави.

Заключення

Київська Русь була могутньою державою середньовічної Європи, яка

відігравала велику роль як в історії східнослов’янських народів так і в

світовій історії. Утворення великої і сильної Давньоруської держави

сприяло суспільно-економічному, політичному і культурному розвитку

східних слов’ян, значно посилювало їх у боротьбі з зовнішніми ворогами.

Економічна та військова могутність, активні виступи на міжнародній

арені висунули її в число провідних країн середньовічного світу. Успішно

відбиваючи напади степових кочівників, Русь відіграла роль щита, який

прикрив західно-європейську цивілізацію зі сходу. Стародавня Русь мала

великий авторитет і вплив на міжнародній арені і її втручання в той чи

інший конфлікт бувало досить, щоб стримати його.

Київська Русь мала високий рівень економічного розвитку.

Високопродуктивними були землеробство і скотарство, ремесла і промисли, а

енергійні й багаті руські купці були відомі мало не в усьому тогочасному

світі. Руські люди створили багато духовну і матеріальну культуру.

Традиції Київської Русі виявилися настільки живучими й міцними, що

дійшли до наших днів, здобувши нове життя в матеріальній і духовній

культурі українців, росіян і білорусів.

Перелік літератури.

1. “Історія України”. Посібник. За ред. В.А.Смолія, - К., 1997

2. “Історія України”. Навчальний посібник для студентів неісторичних

спеціальностей. – Донецьк: Центр підготовки абітурієнтів, 1998

3. Грушевский М.С. Очерк истории украинского народа. – 2-е изд. – К.:

Лыбидь, 1991.

.