Слобожанщина - історія розвитку

Слобожанщина - історія розвитку

Вступ

1. Герб Харкова.

2. Історія Слобожанщини

a. Дике поле - Слобідська Украина

b. Заселення Слобожанщини

3. Народження й становлення Харкова або Харків яко

українське місто:

a. Харків у XVII—XVIII ст. Нарис за мотивами історичного

дослідження

b. Процес русифікації після скасування автономії Дмитра Івановича

Багалія

c. Українське національне відродження у Харкові у XIX ст.

Вступ

Нарід завжди творить свою історію і державний устрій і його

національні форми. І про се треба добре пам'ятати, бо усяка інша ненародня

історія буде однобока. Щодо історії України, то вона у основі своїй завжди

була народньою. І справді: рівняючи історію великоросійського народа у

московську добу і історію українського народа під Литвою та Польщею, ми

бачимо, що у першій головне місце зайняло складання Московської держави,

котре утворювали більш усього московські царі, а український нарід тоді

зовсім не мав своєї власної держави і своїх дарів і боровся з польською

державою. На сю боротьбу він стратив усі свої сили, усе своє завзяття, усе

своє життя, пролив ціле море своєї крові. Раніше українські історики

особливу увагу звертали не на внутрішнє життя, а на події, бо вони справді

були дуже цікаві, поетичні, драматичні, торкалися й народнього життя, бо їх

творив нарід під проводом своїх проводарів — гетьманів, кошових отаманів і

т. п. Але вже українські історики 60-х років (XIX сторіччя, прим.автора

сайту), як Вл. Антонович, Ол. Лазаревський, стали на інший шлях: вони

викинули прапор внутрішньої історії України. Я 35 років іду під сим же

прапором, бо почав розробляти історію українського народа з 1882 року і

більш усього працював по історії Слобожанщини, бо сам тут пробував. Тепер,

коли український нарід скинув кайдани, у нього збільшилася потреба знати

свою історію. Історію Слободської України треба знати і нашій інтелігенції,

котра працюватиме серед слободсько-українського населення, і самому

народові, котрий своєю кровію обороняв сю країну од ворогів.

Обробляючи землю, він поливав її своїм потом, творив історію, а тепер

захоче й повинен буде її знати, бо сам нині коватиме свою долю, своє щастя,

свою волю. Історія Слободської України є частина загальної історії України.

І через те її захоче знати і увесь відроджений у своїй національній

самосвідомості український нарід. А у населення Слобожанщини нехай його

національна самосвідомість починається з того, що найближче до нього — з

свідомості про те, що творили його діди та прадіди,— з історії

Слобожанщини. І хай ся історія буде справжньою історією народа — його

подій, його життя, його горя, його радощів, його думок, мрій та надій і

знову-таки усього народу — усіх його колишніх станів: і козацтва, і його

старшини, і поспільства, і міщанства, і духовенства з їх матеріальними

здобутками, просвітою і культурою, з усім національним обличчям.

У народів Західної Європи, наприклад, у швейцарців ми бачимо велику

прихильність до їх місцевої історії, археології, ми бачимо у них навіть

місцеві музеї. Європейські педагоги завжди вимагають, щоб іще з нижчої

школи починалася знайомість учнів перш усього з тим, що вони бачуть біля і

навкруги себе, щоб вони це зрозуміли, бо коли зрозуміють, то й

шануватимуть, й цінуватимуть, і любитимуть. А коли се буде, то се буде дуже

корисне і для науки, бо тоді не гинитимуть так, як нині, пам'ятки нашої

старовини. Повинні і ми свою місцеву історію ввести у програми нижчої

народньої школи, у програми шкіл для дорослих і задля позашкільної

просвіти.

|Д. Багалій | |

| |Передмова до книги "Історія Слобідської України", 1918 рік |

|Герб Харкова |

| |

| |

|На харьківському гербі зображені жезл-кадуцей та ріг рясноти. |

| |

| |

| |

| |

| |

| |

|[pic] |

| |

|Що символізує кадуцей? Яке походження має ріг рясноти? |

| |

| |

| |

| |

| |

| |

| |

| |

| |

| |

|Та й як, зрештою, інтерпретувати їхнє поєднання на гербі міста |

|Харкова? |

| |

|[pic] |

| |

|Існують гіпотези, за якими міфологія і символіка давніх греків |

|складалася на грунті ще давніших міфів, які потрапили до Эллади, з |

|одного боку, з півночі, з країни гіперборейців (тобто із |

|південнослов'янських територій), а з другого боку, з півдня, із |

|Єгипту, а Єгипет, в свою чергу, успадкував східні міфи й символи. |

|Отож, символічний жезл-кадуцей бога Гермеса має глибокі езотеричні |

|корені. Гермеса, хоча й його було залічено до богів Олімпу, завжди |

|вважали архаїчним, тобто прадавнім божеством. Він відігравав дуже |

|велику роль як вісник богів, помічник героїв в їхніх мандрах, |

|супроводжувач до царства мертвих. До Гермеса – вічного винахідника, |

|вигадника, який обдаровував навіть богів різноманітним мудрим |

|приладдям, - ставилися з великим шануванням представники вельми |

|несхожих аспектів діяльності, від купців і ремісників до шахраїв і |

|злодіїв. Існує міф про те, що Гермес якось зловив величезну черепаху і|

|зробив з її панцира перший музичний інструмент – ліру, яку подарував |

|Аполлонові разом із сопілкою. За це Аполлон винагородив його золотими |

|сандалями і магічним жезлом-кадуцеєм. Проте Гермес тільки в пізніші |

|часи перетворився на бога торгівлі та мандрувань, а за давніх давен |

|Гермес-Трисмегіст (тобто Тричі Найвизначніший), рівнозначний до |

|єгипетського Тота, був богом знань, світла і священного письма, його |

|називали Божественим Глаголом. Певна річ, кадуцей – це суто |

|єгипетська атрибутика, згадаємо фараонові символи влади. |

|Але яку владу означає кадуцей? Те, що ним користувався головний |

|розпоряджувач в Елевзинських містеріях, прихований зміст яких був |

|присвячений піднесенню душі до Світу й Істини, підказує, що влада ця є|

|духовною. Крила орла знаменують польот душі у небесну сферу, а змія за|

|давніх часів була символом сходження духу в матерію, символом життєвої|

|енергії (згадаємо кундаліні-змію в індійській міфології, посох |

|Заратуштри й супроводжуючих його орла та змію у давніх парсів). |

|А ріг рясноти – за еллінською міфологією це ріг кози Амалфеї, що |

|вигодувала Зевса, – споріднений із рогом рясноти слов'янського бога |

|Світловида. Жрець Світловида наповнював священний ріг молодим вином, |

|яке символізувало повноту врожаю наступного року. Схоже на те, що |

|давні греки робили теж саме. Адже супругою Зевса була Деметра, богиня |

|плодючості й рясноти, яка також поєднувала небо й землю як проводарка |

|добра, світла та знань. На честь неї та її дочки Персефони й |

|відбувалися Елевзинські містерії. Священний ріг рясноти, за повір'ям |

|греків, надавав його володареві все, що тому заманеться, і був |

|символом багатства й процвітання. |

|Ось і виходить, що на гербі Харкова в вигляді першої літери назви |

|міста дивовижним чином поєднуються два найдавніших символа. Це |

|сполучення виявляє благородну тенденцію міста - здобуття процвітання |

|внаслідок прагнення світла, добра та знань |

|Харків |

|[pic] |

| |

| | |

|1627 - |Перша згадка про місто |

| | |

|1655 - |Писемний документ про місто |

| | |

|1656 - |Цар Олексій Михайлович дає місту |

| |статус самостійного воєводства |

| | |

|1765 - |Центр Слободсько-Української губернії |

| | |

|1780 - |Центр Харьківського намісництва |

| | |

|1835 - |Центр Харківської губернії |

| | |

|1917 - |Столиця України |

| | |

|1923 - |Центр Харківської округи |

| | |

|1932 - |Центр Харківської області |

Історія Слобожанщини

Слобідська Україна є однією з частин України. Цікаво, що наш

Харківський український філософ Григорій Савич Сковорода називав

Лівобережну Україну, або, як він казав, "Малоросію", своєю матір'ю, а

Слобідську Україну — своєю рідною тіткою, бо тут він проживав і любив сей

край, як пояснює його біограф М. І. Ковалинський. Виходить, що у кінці

XVIII ст., коли жив Сковорода, по скасуванню автономного строю Гетьманщини

(так колись йменували Лівобережну Україну, прим.Багалія) і Слобідської

України, назвисько «Україна» відносилося саме до так званого "Дикого поля".

І справді, ця країна більш, ніж остатні частини української землі, повинна

була так прозиватися в територіальнім значенні цього слова, бо це була

«україна», цебто окраїна, російсько-української землі. Колись російський

літописець називав Україною Руських земель пограниччя Переяславської землі

з половецькими степами; і там і тут відчувається, окрім етнографічного, і

географічне значення цього слова. Для кожного мешканця дніпровського

Правобережжя, і навіть Лівобережжя, тодішнє "дике поле", котре потім

заселили своїми слободами українські переселенці і котре раніше, у

домонгольську добу, у XI—XIII ст. було заселено прадідами слобожан —

древніми русичами Чернігово-Переяславської землі, хоча й було дідизною

українців XVII ст., але далекою україною. Слобідська Україна напочатку ХХ

сторіччя займала майже всю Харківську губернію й деякі з повітів Курської і

Воронезької губерній.

Це була площа, по котрій де-не-де простяглися невеличкі взгір'я. Вища інших

була північна частина Харківщини, а на південь вона робилася все нижчою та

нижчою, доки не доходила до отвершків Донецьких стягових гір. Курська

губернія найвища серед сусідніх Харківської і Воронезької, але й там є

тільки стягові гори. По них ішов водорозділ Дніпровського і Донського

водозборів, де лежав славетний в історії края Муравський шлях. А вже від

сього водорозділу розходилися на захід ложбини з балками і ярами, де багато

було річок і струменів.

На заселення "дикого поля" мали значний вплив місцеві річки. Тепер жодна з

них не судоходна, але колись було інакше. По Донцеві Сіверському

сплавлялося чимало байдаків з хлібом від Бєлгорода до Чугуєва, а звідти

їздили й на Дін. По Осколу у кінці XVI ст. московські служилі люди пливли

до його гірла з усім припасом для будування міста Цареборисова.

Дніпровськи вітки - Псьол, Сула, Ворскла - зв'язували Слобідську Україну з

Полтавщиною; річкою Вир, яка вливається у Сейм, а той у Десну - надавала

можливість спілкуватися з Чернигівщиною. На території Слобожанщини

дніпровськи річки зближалися з донськими. Слобожане перш починали селитися

там, де було більше води. Ось через що західні частини краю заселилися

густише й раніше, ніж східні, бо на сході було менше річок. Але з XVIII ст.

слобожанські річки починають щороку міліти, бо ліси дуже зменшилися і

порідшали.

Усі найважніші й найстаріші міста й слободи осажувалися на річках:

Суми - на Пслі;

Лебедин - на Ольшані;

Охтирка - на Охтирці;

Вільний - на Ворсклі;

Краснокутськ і Богодухів - на Мерлі;

Золочів - на Удах;

Валки - на Мжі;

Харків - на Харкові і Лопані;

Цареборисів - на Осколі;

Вовчанськ - на Вовчій;

Тор (Слов'янськ) - на Торці;

Чугуїв, Зміїв, Ізюм, Святогорський монастир - на Донцеві.

"Дике поле" тому й мало свою назву, що було вкрито степами, яки

переміжалися з лісами. Не дивно, що степи спокон віку вабили до себе

таборища кочових племен (гуннів, аварів, печенігів, торків, куманів,

татар). Пам'ять про це зберіглася у географічних назвах: селище Печеніги,

річка Торка та ін. Осілому на Україні поселенцеві нелегко було знайти

половчанина, або татарина в його кочовищах: шукай вітра в полі. А татарин

навпаки - раптом наїздив на села й хутори, убивав і уводив в неволю

слобожан, грабував скотину і добро. Слобожани повинні були захищатися від

татарських нападів лісами, болотами, горами, високими могилами, городищами,

земляними валами, дерев'яними огорожами, засіками... Виходить, степ не був

перепоною для розселення осілого люду, але разом з тим не захищав його від

татарина. Інше діло ліс. Він трохи затримував заселення, але разом з тим й

захищав переселенця від ворожих нападів. Лісу тоді було незмірно бульше,

ніж тепер. Ліси й поляни чергувалися по усьому побережжю Донця від Оскола

до Змієва, по вітках Донця теж йшли густі ліси, іноді по обох берегах:

Ізюмський, Теплинський, Черкаський и.т.п. Ліс був найсправжнім скарбом для

слобожан, бо з нього робили як кріпості й замки, так і все, що потрібно

було у хазяйстві, зокрема буди, гути, бурти, вітряки, млини й вінниці. На

останні переводилося більш усього лісу, бо тоді кожен українець мав право

гнати горілку.

Природа щедро наділила Слобожанщину плодовими деревами та кущами, садки з

пасіками були найчастіше першими оселями - хуторами країни. Край був

багатий диким звіром: у лісах водилися зубри, ведмеді, вовки, лосі, вепрі,

багато пушного звіру (соболі, лисиці, куниці, бобри, видри, тощо); у степах

- сайгаки й дикі коні. Дикого птацтва теж було дуже багацько - куріпок,

перепелів, бекасів, вальшнів, дрохв, тетерваків, вуток, лебедів, журавлів,

стрепетів, соколів, кречетів, яструбів, орлів. Не дивно, що в цьому краю

було розповсюджено ловецтво, навіть саме тут знаходилися "цареві лови". У

річках була страшенна сила риби. Мінералів було обмаль, тільки солі було

дуже багато, її здобували на торських та маяцьких озерах, а тоді чумаки

розвозили по усіх усюдах. Здобували ще й камінь для жорнів, крейду, яка

йшла на хати-мазанки, гончарську глину. Отже ця країна здатна була

забезпечити слобожанам культурне й достатнье життя. Грунт був більш усього

чорнозем, земля-цілина була дуже родючою. У Чугуєві, окрім баштанів з

кавунами та динями були заведені навіть виноградники для московських царів.

У широких степах легко було розводити табуни коней та рогатої худоби, отари

овець, гурти волів, череди корів та телят. Клімат був несуворий - повітря

весною, влітку і восені тепле.

Все це вабило до себе людність, але після татаро-монгольського нападу ся

країна довго була вільна, гуляща. Татари сюди часто навідувалися й навіть

давали свої назвиська деяким бродам. Вони добре знали шляхи у заселену

Московщину і вибирали такі, щоб не переплавлятися через глубокі та широкі

річки. Древня "Книга великого Чертежа" перелічує одиннадцять таких бродів

(перелазів) - Каганський, Абашкин, Шебелинський, Їзюмський, Татарський та

ін. Багато звісних у Дикому полю шляхів також було прокладено татарами.

Славетний Муравський Шлях простував від Кримського Перекопу аж до Тули (а

це тільки 160 верст від Москви!) по межіріччю Дніпровського й Донського

водозборів. Сама назва шляху - татарська, бо в древньому документі

згадується татарин за прізвищем Муравський. Від Муравського

відокремлювалися Ізюмський й Калміуський шляхи, першій цілком, а другий

значною мірою проходили територією Харківщини. Були також шляхи

Кончаковський та інші менші. Окрім цих були ще шляхи московські й

українські: Старий та Новий Посольські, Ромодан (на честь боярина

Ромодановського), Сагайдачний (на честь гетьмана).

Заселення Слобожанщини

Московська держава нешвидко, потроху просувала свої пограниччя на південь.

Там не було ніякої сусідньої держави, але орди татар, які самі жили в

Криму, мали таборища й кхоші з отарами у степах Новоросійських і без упину

робили наїзди на московські україни. Московський уряд для захисту своїх

рубежів будував кріпості.

Так, у XVI сторіччі при Іванові IV південна границя Московської держави

досягала тільки Чернигівщини. Це була Сіверська Україна з містом Путивлем

на чолі; існувало путивльське пограниччя із Литвою.

У кінці XVI сторіччя при Федорі Іоаничу збудовані були Воронеж, Валуйки,

Бєлгород, Курськ, Ливни - границя посувається на південь, на так звану

"польскую", цебто степову, украйну.

Годунов будує дуже далеко на півдні, недалеко від Святих гір по Донцеві

місто-кріпость Цареборисів (нині - Червоний Оскол на Харківщині). Під час

розрухи у Московській державі Цареборисів спустів і вилюднів, як і деякі

інші міста по московських українах.

Але в царювання першого Романова, Михайла, було побудовано багато нових

міст в Курщині й Воронежчині; з них потім склалася так звана Бєлгородська

лінія, за якою вже починався дикий степ; до прибуття українців на це дике

поле тамечка їздили тільки московські вартові та путівльськи станичники.

Було тільки кілька міст та менших осель на Слобідській Україні, котрі були

осажені московським урядом, а не українськими переселенцями, у першій

половині XVII сторіччя. Дуже старим московським острожком були Валки

(Можський острожок), назва яких походить від того, що були колись там вал

та рів. У 1650 році у Валках були вже й гармати, і воєвода. Але є

свідчення, що навкруги Валок, до їх збудування, вже жили українці -

пасішники.

"Український національний склад життя держався не тільки по селах, як

тепер, а й по містах, городах, де його тепер дуже мало. Ми його бачимо

навіть у такому центральному місті, як Харків, населення котрого тепер так

обрусіло, що, мабуть, більшість його й не знає, що колись Харків був чисто

українським містом, а потім, коли обрусів, частина його української

інтелігенції, прихильна до народа, працювала над відродженням свого народа

й бережно донесла се бажання до наших часів — до сього великого

українського руху, котрий не тільки утворив, але й проводить у життя і

національне, і політичне відродження усієї України, а разом з нею і Харкова

з Слобожанщиною."

Харків у XVII— XVIII ст.

Харків був заснований у 1654 р., саме тоді, як Богдан Хмельницький перейшов

з усією Україною під московську “протекцію”. Місто заснувала ватага

українських переселенців з ватажком — осадчим Іваном Каркачем. Най же

пам'ять про Івана Каркача існує навіки у Харкові укупі зі спомином про

першого харківського козачого отамана Івана Кривошлика. Хоч про Ів. Каркача

яко першого харківського осадчого згадують тільки пізні документи (другої

половини XVIII ст.), але ми не можемо їх одкинути, а укупі з ними і

Каркача, бо ні для чого було тоді вигадувати його: очевидно, що ім'я це

збереглося у спомину населення, а окрім того й ранні документи знають серед

харківського населення Каркачів, проте прізвище відомо й тепер.

Українські переселенці з Задніпрянщини прийшли на дике поле і оселилися

там, де річка Харків впадає в річку Лопань — на Харківському городищу, де

колись, у домонгольську добу, у XII ст., був, мабуть, староруський,

український город, де тепер у Харкові знаходяться “університетська горка”,

собор і старовинній університетський корпус. Тут, у 1656 р., харківці

збудували земляну й дерев'яну огорожу навкруги городища і зробили її, як ми

знаємо, по свойому українському звичаю, щоб захистити себе від татар, але

ся огорожа не вподобалася московському воєводі, котрий велів зробити

кріпость по московському зразку.

|[pic] |

Оттак спочатку виявилися дві влади і у стихії культури — українська і

великоросійська. Але у складі населення Харків був, можна сказати, чисто

українським містом, бо сюди одразу явилася чимала купа українців — 587 чол.

козаків, а з жінками і дітьми се вийде, мабуть, до 2000 чол. Вони

з'єдналися в козацьке товариство, поділене на сотні й десятки, з отаманом,

сотниками і десятниками на чолі.

Д.І.Багалію пощастило розшукати в архиві і надрукувати список сих харківців

— із нього видно, що се були українці — Іваненки, Тимошенки, Єфименки,

Гордієнки, Олексієнки, Мельник, Колесник, Коваль, Кушнір, Котляр, Швець,

Ткач, Кравець. Бачимо там Журавля, Дудку, Стріху, Ломаку, Тетерю, Сироїжку,

Горобця й таких інших. Був Тихий, Дурний, Кривий, Недбаєнко. Був

Кременчуцький (мабуть, з Кременчука), Волошенин (мабуть, з Волощини),

Москаль (з Московії). Бачимо також — Якова Шаркова зятя: очевидно, що знали

більше самого Шарка, ніж його зятя Якова, і сей своє прізвище заполучив од

Страницы: 1, 2