Основные этапы создания государства на Украине

Основные этапы создания государства на Украине

ПЛАН

І. Вступ.

ІІ. Основна частина.

1. Поняття “держави”, умови виникнення.

2. Початки державності в Україні.

3. Київська Русь та Галицько-Волинське князівство –

ранньофеодальні монархії.

4. Українські землі у складі Великого князівства Литовської та

Речі Посполитої.

5. Запорізька Січ – “козацька християнська республіка’’ та

Гетьманщина.

6. Українські землі під владою Росії та Австро-Угорщини.

7. Українська державність на початку ХХ ст.

8. Радянські часи і Україна.

9. Україна в умовах незалежності.

ІІІ. Заключна частина.

ВСТУП

І. Складно, важко, але безупинно, український народ йде шляхом

розбудови своєї демократичної держави. В демократичному ж суспільстві

політична влада все більше орієнтована на участь громадянина в політичному

житті.

Адже демократія це влада, що виходить з народу, змінюється народом і

в інтересах народу. Проте в Україні ще не сформована модерна нація її

повноцінна політична еліта, спрямована взяти відповідальність за

суверенізацію та самостійний повноцінний розвиток українського суспільства.

Україні потрібна маса свідомих громадян, залучених до інтересів своєї

держави і достатньо компетентних, щоб бути повно вартими носіями і

суб’єктами державно владних відносин.

Україна друга за величиною країна Європи. За чисельністю населення

вона наближається до Франції, а за обсягом ВНП – до Італії. Проте політичні

права України як нації мінімальні – не лише на європейській арені, а й у

власній державі. “В той час, як найубогіші країни світу користуються повним

суверенітетом – пише видатний дослідник української історії. О. Субтельний,

- Україна тільки но проголосила його на початку 90-х”. Ця кричуща

невідповідність є загадкою історії, що спонукає пильніше розглянути минуле,

яке так часто лишалося поза увагою і ще частіше не знаходило розуміння”.

Досліджуючи історію України, я зосереджуюсь на багатьох проблемах

розвитку українського суспільства. Одна з них – це відсутність в українців

власної держави. Якщо заснування та зміцнення останньої є переважною рисою

історії більшості народів, то цього не можна сказати про українців. Їхні

невдачі у спробах здобути самостійність складають один із основних аспектів

національного досвіду. Отже, українське минуле – це головним чином історія

народу змушеного боротися за виживання і розвиток поза впливом тієї чи

іншої цілком спрямованої держави.

Основна мета даного дослідження – відслідкувати процес

державотворення в Україні та історіографічного питання.

Розвиток новітнього українства й відродження української національної

ідеї ще кінці 19 ст. поставили перед українською наукою завдання створити

нову синтезу історії українського народу. Але тогочасна Україна та

українська історіографія не була ще готова виконати це завдання. Історики

19 ст. вважали за свій головний обов’язок збирати “Цеглини” для майбутньої

будови історії України. Вони доволі скептично ставилися до перших спроб

синтезування української історії, що ними чимраз більше починало цікавитися

покоління істориків століття ХХ: М. Грушевський, Д. Дорошенко, І.

Крип’якевич, О. Апанович, Н. Полонська-Василенко, В.

Винниченко, О. Субтельний, М. Брайчевський.

Сподівалюсь, що робота над моїм першим дослідженням викличе не аби

який інтерес не тільки у мене, а й у всіх тих хто прийме участь у написанні

й обговоренні проблеми великого українського народу. Тим самим повнішою

стане перед нами, сучасниками складна й суперечлива картина минулого, яку

можна відтворювати нескінченно.

ІІ. (1). Основою будь якого суспільного розвитку є спосіб виробництва

матеріальних благ. Саме він визначає політичні, соціальні, духовні,

моральні та інші процеси життя в суспільстві.

Держава є формою суспільного життя, системою соціального управління,

що забезпечує цілісність суспільства, його нормальне, стабільне

функціонування, тому виникнення держави обумовлено відповідними потребами у

зміні в стані суспільства, ускладненням власне соціального життя.

У міжнародному значенні державу розглядають як суб’єкт міжнародних

відносин як єдність території, населення і суспільної влади.

Отож, держава це суверенна, політично-територіальна організація влади

певної частини населення в соціально неоднорідному суспільстві, що має

спеціальний апарат управління і примусу, здатна за допомогою права робити

своє веління загально - обов’язковими для населення всієї країни, а також

здійснювати керівництво та управління загальносуспільними справами.

Наш огляд українського державотворчого процесу почнемо від короткого

огляду території, на якій цей процес відбувався. Вплив природи краю на

зародження і розвиток в ньому історичного життя віддавна вже вважається за

аксіому історичної науки. Як влучно висловився російський історик

Ключевський, сила, яка держить в своїх руках колиску кожного народу, це є

природа його землі. Отже, придивимось до природи тої землі, на якій

оселились предки українського народу і на якій і досі майже на тих самих

місцях живуть і нащадки. Як ми далі побачимо, український народ є

автохтоном на своїй землі. Це значить що український народ живе на тій

самій території яку здобув в початках свого розселення в східній Європі,

дуже мало поступившись з цієї території чужим народам, а те, що він

здобував, це було продуктом колонізації порожніх, незаселених просторів, з

яких не було потреби когось усувати чи проганяти. Отже, український народ

був не завойовник, лише мирний колонізатор. Сьогодні етнографічна

українська територія майже в цілості покривається з географічною.

На заході вона трохи переступає за Карпати, на півночі йде більш-менш

по поріччу Прип’ять, Десну, Сейму, на південному заході, йде понад Прутом

до нижнього Дунаю, з півдня обмежує її Чорне море, за те на сході губиться

вона серед мішаного населення Воронежчини й Донщини, а на південнім Сході в

басейні Кубані досягає Кавказьких гір.

ІІ. (2). Але розглянемо ж першу державу засновану на українських

землях, її політичний устрій, та правничі пам’ятки що зостались з давнини.

Перша держава часів первісного ладу, де пануючою верствою були жерці відуни-

рахмани. Тому устрій згаданої держав визначають “священною демократією”.

Окрім жерців відомі слідуючи верстви: хлібороби – скотарі, воїни, тощо.

Аратта (V-III с до н.е.) держава трипільська розташована між Дністром

і Дніпром. Політичний центр знаходився в межах сучасної Черкащини біля

міста Сміла.

Правничі пам’ятки зіставлені Араттой до наших часів є такі, як

“Рігведа” – збірка арійських священних гімнів. Трипільці мали писемність.

Знайдено понад сто глиняних табличок з написами у вигляді клинопису.

Дослідження її почав український археолог, історик і мирознавець В.М.

Даниленко справа де шифровки писемності араттійців продовжується.

На думку дослідника трипільської археологічної культури Ю. Шилова

“Цивілізація тобто державність виникла на території України у V тисячолітті

до н.е. разом з трипільською археологічної культурою”. Остання визнана

явищем загальнолюдського історичного розвитку суспільства періоду дитинства

цивілізації: так 1993 рік був оголошений ЮНЕСКО “роком культури трипілля”,

відкритою В. Хвойкою 100 років тому.

Що до етнічної приналежності трипільської, землеробською культури та

держави Аратта думки дослідників неоднозначні. В. Хвойдо вважав трипільців

прямими нащадками українців, які зберегли “край предків” до цього часу.

Ю. Шилов кваліфікує трипільську культуру як культуру ранніх ще не

розмежованих Індоєвропейців. Підкреслює спорідненість Аратти с культурою

Греків, Слов’ян, Індусів. Однак визнає її про материком Української

культури.

В. Петров пропонує розрізняти лінію культурно історичних традицій та

лінію власно-етничніх зв’язків і на підставі цього не вважає Українців

нащадками трипільців.

Арії (Орії) – з індоєвропейської (плуг, рало), орачі - це Ірано-

Індійське відгалуження трипільців (аратів), мекали у пониззі Дніпра

(Азовсько-Причорноморський район). Це державотворення існувало у другому

тисячолітті н.е. Частина Оріїв пересилилась в Індію, а ті що залишилися на

батьківщині утворили Індоорійський союз племен - Кімерійський. На думки О.

Шокала, формувався протягом тисячоліть етнокультурного добору з різних

племен довкола осерця духовної традиції створеної автохтонами України –

Оріями, хліборобами.

Г. Василенко вважає трипільську культуру слов’янською.

Поки український народ виступив як самостійний цінник історії у

південній Україні, існували державні організації інших народів. Від VII

століття до н.е. на побережжі Чорного і Азовського морів осіли численні

Грецькі колонії засновані з малоазійського Мімту: Тіра, Ольвія, Херсонес,

Теодосія, Паніка-Пей, Фана-горія, Танаїс і ін. Греки намагалися використати

природні багатства країни зорганізувати широку рибну промисловість,

заходилися розводити хліборобство і виноградство дбали про годівля худоби

але найбільшу увагу звертали на торгівлю з сусідніми племенами і на вивіз

місцевих продуктів до Греції.

Грецькі колонії не творили однієї держави, а кожне місце було окремою

республікою, з демократичним ладом але фактично під проводом багатіїв –

купців і промисловців. Тільки міста над Азовським морем у V століття до

н.е. зорганізувалися в Боспорську державу під проводом династії

Спартокідів. В 107 році до н.е. ця держава прийшла під владу царя Понту

Мітрадата Евпатора, що намагався створити з чорноморських країн одну

могутню державу, яка б мала стати базою для боротьби з Римом. Але

чорноморські Грекі не виявили порозуміння для його планів і цей “другий

Ганібал” упав у боротьбі, а чорноморські колонії перейшли під владу Риму.

Пізніше у хуртовині переселення народів грецькі міста були знищенні і

тільки Крим залишився в руках Візантії.

Історичне значення грецьких колонії в тому що це були перші

зорганізовані міста на території Україні, перші центри торгівлі і культури

що мали великий вплив на сусідні племена. Але на тому їх роль кінчається.

Ані грецьких міст, ані Боспорської держави неможна вважати представниками

української державності, хоч вони й діяли в Україні.

Серед племенних союзів згаданих Геродотом у V ст.. до н.е. при описі

Скифії – гелони та скіфи-орачі. На думку Ю. Шилова це нащадки Аратти, що

зберегли живий корінь колишньої Індоєвропейської спільноти.

Гелоне – сонцепоклонники шанувальники бога Сонця – Сварога. На думку

Г. Василенко це поляни. Отже, традиція Аратти, через ці слов’янські племена

Подніпров’я проіснувало до часів Київської – Русі.

Племінні союзи на думку послідовників це перший щабель державної

організації примітивні царства.

Але правничих пам’яток цього періоду ми не знаходимо.

Хоча і історичне значення державного утворення досить велике –

В. Рибаков, Г. Василенко, М. Брайчевський, пов’язують зародження

слов’янської державності з скіфською епохою (V ст.. до н.е.). Київська Русь

ХІ – ХІІ ст., на їх думки ще не перша форма слов’янської державності, а

лише новий етап піднесення.

Г. Василенко зазначає що Київська – Русь виникла не у ІХ ст. (882р.)

за помахом “чарівної палочки”. Щоб вийти на рівень державності слов’янське

суспільство мусило пройти довгий час від родового ладу до народної

демократії. Досягнення археології до останніх десятиліть дозволяє відсунути

поріг слов’янської цивілізації в глиб віків на V ст. і визнати що

слов’янська цивілізація була одною з найдавніших в Європі.

ІІ. (3). На історичну арену слов’янська держава вийшла у ІV ст.

(Антський союз), а найбільшої могутності досягла під час правління князя

Кия (кінець V початок VI ст. н.е.). Антське царство, Антські царі (Бож,

Ардагаст, Мусокій) їх влада не була абсолютна, вона обмежувалась народними

зборами – ВІЧЕМ (народна демократія). Соціальна диференціація антського

суспільства в умовах панування індивідуального господарства вела до розладу

общинного ладу, однак рабовласництво не набувало завершеного вигляду а

відбувалося становленням феодальної системи.

М. Грушевський вважав антів тогочасною назвою українців

М. Брайчевський уточнює безпосередніми предками українців були не

тільки племена черняхівської культури (ІІ-VII ст.) а й поляни, сіверяни і

древляни.

Тривале історичне значення здобула тільки Київська держава.

Літописець виводить її на початок від полянського князя Кия і його братів

що перші здобували місто у Києві; коли ж вони повмирали “рід їх почав

держати князювання над полянами”.

Про діяльність цієї першої Київської династії історичних відомостей

не захувалось. Але багаті археологічні пам’ятки на терені міста Києва і в

його околицях дають свідоцтво що вже в VI-VII ст. Київ був могутнім

торговим і культурним, мілітарним осередком, був великим містом найбільшим

на всю східну Європу. За Крип’якевичем: значення надавав Києву передусім

дніпровський шлях, що з’єднував північні країни з Чорним морем.

Через Київ переходив також другий великий торговий шлях зі Сходу, від

Азії до Середньої Європи, а в Києві був давній перевіз через Дніпро.

Недостача джерел не дозволяє нам ствердити напевно чи стояла Київська

держава в безпосередньому зв’язку з державою Антів. Але вже те що Київська

держава так само як анти скерувало головну свою експансію на Чорне море,

робить правдоподібним здогад що між обома державами йшла безперервна лінія

розвитку.

Київська Русь ІХ-ХІІ ст. ранньофеодальна монархія. На чолі держави –

князь, що зосереджував у своїх руках законодавцю, адміністративну ці

військову владу. Діяльність князя направляла радою феодалів – Боярською

думою.

Дослідники виділяють два етапи розвитку давньоруської держави:

1. ІХ-Х ст. – завершення об’єднання всіх східнослов’янських земель в

єдину державу, та становлення державного апарату, військової організації.

2. Х- І половина ХІ ст. розквіт держави (оформлення феодального

землеволодіння і станової структури суспільства).

Єдиною значною правничою пам’яткою є “Руська правда” – це кодекс

права давньоруської держави ХІ – І чверть ХІІ ст.

Сучасна історична наука вважає давньоруську державу спільною державою

трьох східнослов’янських народів. Дослідники хоча й поділяють тезу

Радянської історіографії про Київську Русь, як “колиску трьох братніх

народів”, однак критикують підхід у визначенні етнічної приналежності Росії

включно як попередниці Російської держави, що відмовляє українському

народу.

Існування своєї держави до середини ХVII ст., а білоруському – до

1917р. Історики вважають що субстрат (Середня Наддніпрянщина – Первісна

Русь) – основа давньоруської народності. Так, на думку М. Брайчевського

становлення давньоруської держави почалося у ІІ – ІХ ст. (Антське царство);

VI – VII ст. – початкова Русь; ІХ – ХІ ст. Київська Русь.

У ХІ ст. від спільного слов’янського стовбура відгалужується

білоруська етнічна спільнота (Половецька держава). У ХІІ ст. визначалася

російська спільнота. Генетичною базою формування українського народу на

думку дослідник, залишився первісний загально руський стовбур.

Обґрунтовуючи нижній хронологічний рубіж дослідження, дослідник – історик

М.С. Грушевський стверджував, що смерть Ярослава Мудрого (1054р.) є

поворотним пунктом в історії Русі й Києва, після якого роздріблені руські

землі вже ніколи не могли бути зібрані воєдино. Серед причин такого розпаду

він називав “розмноження” князів, а також “стремленіє саміхъ племенъ къ

самобытному существованию, такъ какъ предшествовавшая эпоха, хотя придала

известное единство племеннамъ, создала известную свіязь между ними, но

нисколько не стерла ихъ племенныхъ отлічій, не заглушила влеченія къ их

особенностям”.

1054 р. взято М.С. Грушевським очевидно не без впливу

М.М. Карамзіна, котрий писав що “Древняя Русь погребла съ Ярославом

свое могушество и благоденствие... утратило силу, блескъ и гражданское

счастье, будучи снова роздробленною на малыя области…”.

Інші історики відносили початок роздробленості Русі до 1097, 1032,

1069 років. Повні сумніви що до цього мав і Грушевський вважаючи що перша

стадія в процесі державного розладу Русі закінчилася зі смертю Мстислава

Великого (1032р.), а переможним і принижений він військом Андрія

Боголюбського.

Принижений то принижений... Але виявляється і в приниженому становищі

Київ залишався “центромъ руської жизни, задававшимъ ей тонъ”, а “Кіевскій

князь... de jure оставався старимъ... и для суздальського князя; в

цервономъ отношеніи... Суздальская область зависила от кіевского

митрополита, свою очередь находившагося подъ вліяніемъ кіевского

князя...”. Цією фразою відображають сутність історичного процесу в

Київській Русі ХІІ-ХІІІст

В південно Західний Русі існували Київське Чернігівсько-сіверське,

Переяславське, Галицьке і Волинське князівства у ІІ третині ХІІ ст. –

середині ХІІІ ст. Практично кожна князівство в мініатюрі відтворювало

політичну структуру Київської держави. Ну, а як норми права визнавали

“Руську правду”.

Але правоприємницєю Київської Русі ми можемо зазначити лише Галицько-

Волинською державою (перше українське королівство) існуючу у ІІ половині

ХІІІ ст. – 1365р. Це була монархія. Законодавча та виконавча влада в руках

князя, влада якого була спадковою.

У 1263 році Галицько-Волинський князь Данило Романович був

проголошений королем Русі. У 1366 році в наслідок династичної кризи

королівство Руське було поділено мін польським королівством (Галичина) і

великим князівством Литовським (Волинь).

Сучасні історики вважають що у другій половині ХІІ ст. сформувалися

три центри об’єднавчих сил населення колишньої Русі. Один із сил –

український: Галицько-Волинська держава, що намагалась у першій половині

ХІІ ст. об’єднати більшість українських земель (Волинь, Галичина, Поділля,

Київське і Переяславське князівства).

Фактично Галицько-Волинська держава це друга велика держава на

український землі збудована українськими руками, яка зуміла об’єднати біля

себе більшу частину української етнографічної території свого часу,

фактично в половині ХІV ст. перестала існувати. Але півтора століття її

існування не проминуло безслідно для подальшої долі українського народу -

так вважав Дорошенко. Новіший дослідник професор С. Томанівський дуже

високо ставить заслуги Галько-Волинської держави перед українським народом.

Ця держава, каже, він зберегла Україну перед передчасним опануванням і

асиміляцією з боку Польщі. Розірвавши династичні й церковно – політичні

зв’язки з Суздале, вона з другого боку припинила процес асиміляції

українського елементу з великоруським з перевагою великорущіни.

Нарешті вона відкрила західно – європейським впливом доступ в

глибокий мірі й нейтралізувала однобічність впливів візантійських. Як пише

визначний історик, науковець Д. Дорошенко – “ця держава перейнявши

культурно національні традиції Київської Русі свою політичну й соціальну

революцію розвивала як сильним впливом тих відносин які існували в середній

Європі. Хоч Роман і провадив жорстку боротьбу з боярам, але зломити їх

політичного значення та їх економічної сили не міг. Політичні завірюхи

першої половини ХІІІ віку дуже сприяли боярським претензіям, і самому

Данилові, на верху його успіхів раз - у - раз доводилося рахуватися з

боярською олігархією.” Не дурно літописець в одному місці каже, “галицькі

бояри називали Данила князем а насправжки сами в своїх руках держали всю

землю. Дояре навіть завоювали собі право роздавати землі і Данилові разом з

Васильком довелося боротися з ними за право роздавати виробку учасників з

сіллю в Коломиї своїм дружинникам. Галицьке боярство зробилося справжньою

аристократією яка прийняла в свої ряди декого з дрібних збіднілих князів

які ставали на службу до галицьких князів і звалися “служебники князями””.

Бояри як думає дехто з істориків, звели з світу не тільки Юрія Болеслава

Тройдиновича але й обох останніх князів з дому Данила – Льва ІІ та Андрія,

щоб самим опанувати в Галичині. Основою економічної сили боярства було, яку

уже було згадувано, вели землеволодіння, котре приносило значні доходи

сільського господарства, завдяки родючості землі. Джерелом збагачення

служили й виші адміністративні посади, зв’язані з одержанням прибутків з

доходів з землі, так звані “кормління”. Головною робочою силою по

маєтностях були люди не вільні, раби, або на-пів вільні, які не мали права

вільного переходу. Вільні селяни, смерди, почали називатися під польським

впливом кметами. Вони поділилися на данників, які платили дань князям або

боярину і на службових, які були зобов’язані на користь земельних власників

різними службовими повинностями. В середині ХІV ст. Перехід Галичини під

польську владу потягнув з 2 за собою великі зміни в соціальному устрою.

В той час як на заходів виростав і скріплявся новий осередок

українського політичного й культурно-національного життя, намагаючись

об’єднати принаймні Західно - Українські землі й Правобережжя - на сході,

над Дніпром ішов дальший розклад і упадок, мінялися старі форми життя й

народжувалися нові, в котрих уже можна добачити ембріони, зародки будучих

чинників.

Страницы: 1, 2, 3