Османська Імперія

непереможну армію.

Шлях туркам спробували заступити 60 тис. мамлюків (на чолі з єгипетським

султаном Ашрафом аль-Гурі, 1501- 1516), але чудова мамлюцька кіннота не

вистояла проти вогняних жерл найкращої турецької артилерії. 24 серпня 1516

р. в районі Алеппо (Халебу) єгипетське військо було знищене разом із

султаном, а в 1517 р. впав Каїр. Останнього єгипетського султана й 800

родовитих мамлюцьких беїв османи повісили, 50 тис. каїрців вирізали, решта

мамлюків пішла служити в турецьку армію, а їхні володіння (Єгипет, Сирія,

Палестина, Ліван та Хіджаз зі святими містами ісламу - Меккою й Мединою)

влилися до складу Османської імперії. Покидаючи Єгипет, Селім «вивіз із

собою 1000 верблюдів, навантажених золотом та сріблом, і це не рахуючи

здобичі, яку становили зброя, порцеляна, бронза, коні, мули й верблюди

тощо, не кажучи вже про чудовий мармур».

Завоювання мамлюцької держави мало значний політико-релігійний резонанс.

Мамлюцькі султани вважалися покровителями аббасидських халіфів - тепер

халіфом назвався сам Селім І, а його контроль над Меккою й Мединою зміцнив

цей статус. Османський султан дістав титули «халіфа всіх правовірних» і

«служителя обох священних міст».

Останнім придбанням Селіма став Алжир, який спочатку (в 1516 р.)

захопили турецькі пірати, а в 1518 р. їхній ватажок страхітливий Хайреддін

Барбаросса визнав себе османським васалом (за що Селім І призначив його

своїм бейлербеєм в Алжирі).

Колосальна територіальна експансія змусила султана приділити увагу

розвиткові прикладних наук, зокрема географії, і з його благословення

славетний турецький мореплавець Пірі Рейс спочатку створив повний

морський атлас Середземномор’я, а в 1517 р. склав і подарував Селімові І

карту світу.

За своє недовге царювання грізний Селім І удвоє збільшив територіальні

володіння османів, на Близькому Сході в турків не залишилося небезпечних

конкурентів. Османи знову зробили основним об'єктом своїх грабіжницько-

завойовницьких операцій Європу, але в 1520 р. 43-річний султан раптово

помер від нервової перевтоми («згорів від власної люті»). На престол ступив

його син Сулейман І Кануні («Законодавець»), правління котрого стало

вершиною могутності Османської імперії, за що в Європі його називали

Сулейманом Пишним.

Сулейман Кануні «був твердого характеру, відважний, робочий, розумний

і справедливий, раз даного слова все вірно додержував. Любив молитву (сам

укладав побожні псальми), лови і війну... Росту був високого, рухи мав

поважні, вираз обличчя дивно лагідний, а поведеню самостійний».

Царювання Сулеймана І (1520-1566) являло собою логічне продовження

нестримної військово-територіальної турецької експансії. Першою жертвою

стала Угорщина - старий неспокійний ворог османів: у 1521 р. після завзятої

баталії угрів вибили з Белграда. Наступний рік ознаменувався грандіозною

десантною операцією, в якій взяв участь увесь турецький флот (300

кораблів). Мусульмани здобули острів Родос, яким володіли рицарі родоського

ордену - релікт епохи хрестових походів. Останні «хрестоносці» билися

несамовито, турки втратили 50 тис. убитими, але в грудні 1522 р. острів

упав, а всіх місцевих рицарів стратили.

Війни потребували коштів, а ганіма з Белграда й Родосу не могла окупити

видатки, тому Сулейман знову посилив податковий тиск на своїх християнських

підданих. Побори межували з грабунком, і в 1525 р. повстали вірмени

Кілікії, але Сулейман пообіцяв амністію та зменшення податків тим, хто

добровільно складе зброю, а решту «непримиренних бунтівників» через рік

знищило урядове військо. Султанові терміново були потрібні переможна війна

й воєнна здобич, і в 1526 р. 100-тисячне турецьке військо (300 гармат)

удерлося в Угорщину.

Угорський король Лайош II мав лише 25 тис. вояків та 80 гармат, але

мужньо й безглуздо контратакував ворога біля міста Мохач. Угорські вершники

зім'яли башибузуків, але вогонь яничарських рушниць і гармат став для

християн смертельним. Турки били впритул: угорська армія була поголовне

винищена, а король - загинув. У тому самому році османи захопили й

зруйнували угорську столицю Буду, а всю країну піддали тотальному погрому.

Десятки тисяч угрів турки вирізали, а 200 тис. (10 °о населення) обернули

на рабів і вивели в Туреччину. Угорщина знелюдніла, а її наступний король

Янош Запольяні визнав себе султанським васалом.

На угорський престол претендував також ерцгерцог австрійський Фердінанд

Габсбург (брат імператора Іспанії та «Священної Римської імперії» Карла V),

що спричинило нову війну 1529-1532 рр. Впевнений у своїх силах, Сулейман у

1529 р. взяв в облогу Відень, але, незважаючи на 6-разову кількісну

перевагу, турки не змогли захопити австрійську столицю.

Битва за Відень, де атаки 120-тисячного османського війська (300

гармат) відбивали 20 тис. християн (70 гармат), тривала майже три тижні

(вересень - жовтень 1529 р.), проте міцні мури, героїзм захисників і

початок холодних осінніх дощів перешкодили туркам захопити місто.

Втративши 40 тис. убитими, агресор відступив, полонивши при виході 10

тис. християн.

Католицький світ зупинив османську експансію, але про розгром імперії

Сулеймана І не могло бути й мови, тим паче що в турків у Європі з’явився

солідний союзник - Франція.

Затиснуте з усіх боків Габсбургами Французьке королівство змушене

було в XVI ст. у нелегких війнах з арміями «світової імперії» Карла V

відстоювати свою незалежність. А коли після розгромної поразки під Павією

французький король Франціск І (1515-1547) потрапив у полон, він сам став

ініціатором франко-турецького військове,-політичного анти-габсбурзького

союзу. Гордий Сулеймаи Кануні відповів королю натхненним повчанням і

обіцянкою перемоги , а коли Франціск І звільнився, союзники спочатку

таємно узгодили спільні воєнні операції проти Габсбургів, а в 1535 р. «на

великий сором усьому християнському світові» був укладений перший франко-

турецький договір, за яким Франція в обмін на торговельні пільги в

Туреччині зобов’язувалася воювати з основними османськими ворогами в

Європі - Австрією та Венецією.

Габсбурги не мали сил воювати на два фронти, тому, коли в 1532-1533 рр.

Сулейман І чергового разу розорив Угорщину, Карл V запропонував османам

вигідний для них мирний договір, який і підписали в Стамбулі 1533 р.

Угорщина була розчленована на Північно-Західну, що офіційно відійшла до

Австрії за умови сплати щорічної данини султанові, і Східну, де надалі

правили турецькі васали. Наступні австро-турецькі війни (1540-1547, 1551-

1562, 1566-1568) ситуацію не змінили.

На решті фронтів турецька експансія тривала ще успішніше. Османський

флот на чолі з непереможним адміралом-піратом Хайреддіном Барбароссою

окупував Тріполітанію, а у війні з Венецією (1535-1540) завдав венеціанцям

кілька відчутних поразок та відібрав у «морської республіки» Далмацію та 20

середземноморських островів. Кілька успішних затяжних воєн провели турки з

Сефевідами (1533-1538, 1547-1555), і за османами залишилися Месопотамія (з

Багдадом і шиїтськими святинями) та Вірменське нагір'я (яке турки з тих

часів називають Східною Анатолією). Османський васалітет визнали Молдова й

Валахія, в 1555- 1557 рр. турецький експедиційний корпус захопив територію

сучасного Судану, а в 1558-1559 рр. османи завоювали африканське узбережжя

Червоного моря й відібрали в ефіопів Північну Еритрею. Лише Мальту завзяті

рицарі мальтійського ордену відстояли, відбивши турецький напад 1565 р. з

великими втратами для османів (20 тис. вояків).

Велика імперія османів розкинулася на трьох континентах, охопивши

Анатолію, Балкани, Східне Середземномор'я, Ірак, більшу частину Аравії,

майже всю Північну Африку (крім Марокко), й досягла апогею могутності.

Вона включала 21 еялет ^провінцію) з 250 санджаків (повітів), налічувала

25-35 млн. населення та 6 млн. км2 території (тільки в Стамбулі в XVI ст.

було до 0,5 млн. мешканців). Податкові надходження імперії становили 550

млн. акче на рік (не рахуючи воєнну здобич), а османське військо було

найкращим у світі: 250 тис. кадрових вояків (із них 12 тис. - яничарів),

300 гармат і 400 бойових кораблів плюс десятки тисяч башибузуюв (люмпенів-

добровольців із «невірних»), турецьке ополчення (яя та мюселіем), а також

армії султанських васалів - кримського хана й алжирських піратів.

В імперії творили видатні поети: Алі Ашик-паша (?-1522) та Махмуд

Абдуль-Баки (1527-1600) - останнього особливо цінував Сулейман Кануні,

дарувавши йому титул «султана поетів». Класиком османської архітеетури

визнаний ісламізований грек Коджа Сінан (1490-1588) - автор 300

монументальних споруд, серед яких стамбульські мечеті Шахзаде і

Сулейманіє, мавзолеї Сулеймана І та Хайреддіна Барбаросси, мечеть Селіміє

в Едірне. Бурхливо розвивалося під впливом італійських майстрів мистецтво

турецької живописної мініатюри (Насух, перша половина XVI ст.; Осман,

друга половина XVI ст.; Нігярі, 1492-1572). На весь світ славилися пишно

орнаментовані турецькі тканини (особливо з Бурси) та облицьовувальна

кераміка з Ізніка (з підполив'яним розписом). І, звичайно, фантастично

високою якістю вирізнялася холодна турецька зброя, вироблена майстрами

Стамбула, Трабзона й Ерзурума. Зробила Туреччина достойний внесок і а

розвиток світової музики, ставши батьківщиною такого специфічного жанру,

як бойовий військовий марш (спочатку марші писали для оркестрів

яничарського корпусу).

У 1567 р. в Стамбулі відкрилася перша в Туреччині друкарня.

IX. Ослаблення й занепад турецької могутності.

Тривале правління Сулеймана Пишного стало «золотим віком» Османської

імперії, але воно ж стало її «лебединою піснею»: з другої половини XVI ст.

почався поступовий занепад Оттоманської Порти (як її називали в

європейських дипломатичних документах). З одного боку, далися взнаки

наслідки Великих географічних відкриттів. Прокладення в 1498 р.

португальським піратом Баско да Гамою прямого морського шляху з Європи в

Індію (навколо Африки) зламало монополію османських султанів на

посередницьку торгівлю між Сходом і Заходом. Ще більшими виявилися наслідки

відкриття Колумбом (1492) та пограбування конкістадорами Америки. По-перше,

спираючись на значні фінансові ресурси, католицькі держави Заходу істотно

підвищили свій бойовий потенціал (грошей вистачило й на переозброєння армії

найновішою вогнепальною зброєю, і на наймання десятків тисяч професійних

вояків - частково навіть із колишніх башибузуюв). По-друге, наплив дешевого

американського золота й срібла спричинив «революцію цін» (ціна на коштовні

метали впала вчетверо), що реально зменшило фіксовані доходи яничарів та

тімаріогів, а спроба виправи ситуацію збільшенням податків (особливо з

немусульман) довела до «точки кипіння» невдоволення підданих й остаточно

розвалила хвору османську економіку. До цього додалися вади

зацентралізованої та бюрократизованої державності (хабарництво й здирства),

морально-фізичний розклад політичної верхівки та поразки у війнах.

Наступником Сулеймана Кануні став його син султан Селім II (1566-

1574), матір’ю якого була українка, дочка священика Анастасія Лісовська,

відома під гаремним прізвиськом Роксолана. Потрапивши як воєнна здобич до

гарему пишного Сулеймана, українська красуня швидко призвичаїлася до

місцевих порядків і, виявивши надзвичайні підступність, хитрість,

жорстокість, жіночий талант та унікальну пристосовуваність, спочатку

причарувала султана своєю красою, а потім почала сама вершити політику.

Її вплив на Сулеймана І був тотальним, а жертвою ставав кожен^ хто

опинявся на шляху цієї «залізної леді» українського ґатунку. Через й

інтриги десятки османських генералів і чиновників утратили голови, але

особливо виявила себе Роксолана, коли народила сина - Селіма. Тепер усі

свої сили вона кинула на те, щоб Селім став султаном, і під впливом цієї

тонкої хитрості Сулейман наказав задушити свого дорослого й здібного

первородного сина-спадкоємця Мустафу як «заколотника», хоч вини на

принці, звичайно, не було. Джерела свідчать, що яничари плакали з горя на

похованні Мустафи12, але Селім став офіційним спадкоємцем, а в 1566 р.

ступив на османський престол.

З правління Селіма II (1566-1574) починається тотальна криза

колоніальної Османської імперії. До негативних для Туреччини наслідків

«революції цін» і Великих географічних відкриттів додалися негаразди її

традиційної державної структури, обтяжені людськими вадами самого Селіма

II, який був хронічним алкоголіком (за що звався Софт - «П’яниця»).

Оттоманська Порта охоплювала величезну територію і мала відповідно великий

внутрішній ринок, але самі турки остаточно розучилися працювати, звично

орієнтуючись лише на війну як на основне джерело прибутків. Проте

здійснювати нові завоювання стало неможливим, бо сусіди зміцніли, а сил

ледь вистачало, щоб тримати в покорі мільйони вже пригноблених народів.

Продуктивна праця стала сприйматися як заняття ганебне, тому працювали в

імперії лише «невірні». Але хижацький характер держави «з’їдав» сам себе.

«Революція цін» підштовхувала владу до пошуку нових доходів, а втрата

транзитної монополії та припинення вдалих масштабних воєн змусили

підвищувати податки, що ініціювало народно-визвольні заворушення серед

поневолених турками етносів.

За традиціями османів методом виходу з фінансово-економічної скрути

Селім II обрав війну, і першою мішенню стала Росія, яка після завоювання

Астраханського ханства активно розширяла свій вплив у районі Каспію та

Причорномор'я й намагалася заручитися підтримкою Сефевідів для спільної

боротьби з турками. В 1569 р. московський уряд подарував шахові Тахмаспу І

100 гармат (!) і 500 рушниць , і в тому ж році спільна турецько-татарська

армія спробувала захопити Астрахань, але невдало: війська російського князя

Серебряного розбили 60-тисячний корпус мусульман ущент. Решту інтервентів

добили донські й гребенські козаки, а на Чорному морі залишки цього війська

потонули від шторму: із 60 тис. уціліло 700. А коли в 1571 р. кримський хан

Девлет-Прей удалим раптовим набігом спалив Москву, його армію при відступі

знищили донські козаки в 1572 р., причому хан -загинув.

У 1570 р. османи відвоювали у венеціанців Кіпр (де влаштували жахливу

різанину християн із десятками тисяч жертв). Відповідаю на новий акт

турецької агресії стало створення масштабної антиосманськоЇ коаліції

(Венеція, Австрія, Іспанія, Генуя, Савойя, Ватикан тощо) під назвою

«Священна Ліга», а 7 жовтня 1571 р. її об'єднаний флот під проводом

іспанського принца дона Хуана Австрійського (217 кораблів) атакував і

знищив турецький флот Алі-паші (275 кораблів) у битві в затоці Лепанто

(Греція).

Турки втратили 224 кораблі й 40 тис. матросів (із них 15 тис. -

полоненими). До рук союзників потрапили 300 трофейних гармат, а їхні

втрати становили 15 галер і 18 тис. убитих. Учасник цієї морської баталії

іспанський письменник Сервантес писав: «Зруйнована була неправильна думка

всього світу й усіх народів про непереможність турків на морі...

осоромлена була оттоманська гординя» 4. І хоча Кіпр залишився в османіа,

а в 1574 р. турки окупували Туніс (вибивши звідти іспанців), османська

агресія в Європі захлинулася.

У 1574 р. Селім II Софт безславно «помер з надмірного пияцтва й уживання

життя», і на османський престол ступив його безвольний і теж схильний до

алкоголю син Мурад III (1566-1595). За його правління туркам ще раз

пощастило побити Сефевідів у війні 1578-1590 рр. і за Стамбульським миром

приєднати до Порти Закавказзя й Азербайджан. На рабських ринках продали 100

тис. полонених (грузини, вірмени, азербайджанці, перси, курди та ін.), але

це був останній гучний успіх турецької зброї.

Господарство імперії зазнавало цілковитого розвалу, дефіцит бюджету

становив 200 млн. акче (!), почалося псування монети, а далі вибухнув

справжній голодомор із десятками тисяч жертв, який знелюднів азіатські

провінції Отгоманської Порти. Загнаний у глухий кут, Мурад III розпочав

війну з Австрією (1592-1606) і невдовзі помер.

Війна з Габсбургами завершилась у 1606 р. внічию, але сефевідський Іран

після масштабних реформ Аббаса І (1587-1629) взяв у турків вражаючий

реванш. Перси відвоювали Азербайджан і Східні Грузію, Вірменію та Курдистан

(1603-1612). У самій Туреччині почалися масові бунти голодних і знедолених.

Ще більше заплутав ситуацію вкрай релігійний султан Ахмед І (1603-

1617), який із міркувань «гуманності» скасував звичай убивств братів

нового султана при його вступі на престол. Тепер їх тримали в ізоляції в

спеціальних клітках, куди не пускали навіть жінок. Але владу за

тюркськими степовими традиціями успадковував найстаріший чоловік роду,

тому надалі османський престол почали переважно посідати не сини, а по

черзі брати колишнього султана, кожен з яких не мав відповідно ніякого

досвіду не лише в державних, а й у звичайних життєвих справах.

Перехоплення в султанів реальної влади візирами й яничарами стало

звичайною справою.

Податки збільшилися в 10-15 разів, і в 1572 р. збунтувалася Молдова, в

1594 р. - Валахія, в 1596 й 1598 рр. - Болгарія. Протягом 1595-1610 рр.

повстання спалахували в Анатолії, Південній Сербії, Чорногорії,

Герцеговині, Мореї, Далмації, Албанії, а в 1625 р. Османську імперію

спустошила жахлива епіделіія чуми.

Побачивши, що влада хитається, султани спробували знову спертися на голе

насильство, збільшивши до 100 тис. головорізів свою гвардію (яничари,

сіпахі), але це лише довело до повного спустошення державні фінанси, а

грошове утримання вояків стало жалюгідно мізерним, тому для виживання вони

почали займатися торгівлею або землеробством. Бойовий потенціал такого

війська катастрофічне впав, а війни остаточно перестали бути переможними.

Прокляттям Туреччини стали криваві набіги українських козаків-

запорожців, які звільняли християнських бранців і жорстоко грабували й

знищували мусульман. На своїх човнах-чайках у 1606 р. запорожці здобули

болгарську Варну, в 1614 р. зруйнували Сіноп і Трапезунд, у 1616 р.

оволодіти кримською Кафою (де визволили до 40 тис. православних рабів), а

в 1615 р. потопили турецьку флотилію в гирлі Дунаю (віявши в полон

османського пашу) і вдерлися до Стамбула (!), розграбувавши й випаливши

все столичне передмістя. «Не можна сказати, який тут був страх великий...

16 кораблів козацьких прийшло сими днями, дійшовши аж до Помпеєвої

кольони на устю Босфору, знищили Карамусол, попалили й пограбили тутешні

села, і такий з того був перестрах...»

Османи вирішили покарати Річ Посполиту (на теренах якої офіційно

розташовувалася Запорізька Січ) і в 1620 р. розбили польського гетьмана

Жолкевського під Цецорою (Молдова), але в грандіозній битві під Хотином

(23-ЗО серпня 1621 р.) об’єднана 75-тисячна польсько-козацька армія (під

проводом польського гетьмана Ходкевича й українського гетьмана

Сагайдачного) завдала відчутної поразки 150-200-тисячному турецько-

татарському війську, яким керував сам султан Осман II (1618-1622).

Польсько-турецький мир 1621 р. закріпив існуючий статус-кво.

Що вже говорити про чиновників, котрі брали й давали хабарі направо й

наліво. Тімарна система розвалилася, а корпус яничарів поповнювали тепер не

юнаки через девширме, а діти яничарів. Традиційні порядки вичерпали в XVI

ст. свій ресурс, але турки вперто не бажали з цим миритися і шукали виходу

в межах шаблонів минулого: здирство, війна, грабунок, залякування, диктат,

владний деспотизм, бюрократична централізація.

Ідеологами реформ, спрямованих у «щасливе минуле», стали науковці

Мустафа Кочібей та Кятіб Челебі (1609- 1658) і великий візир Кьопрюлю

Мехмед-паша (1656- 1662). Метою реформ оголосили відновлення державної та

податкової дисципліни, непорушне дотримання всіх законів, жорстоку боротьбу

з некомпетентністю й корупцією та відновлення успішних воєн. Методом

запровадження «нових старих законів» обрали терор.

У перші роки реформ відтяли голови ЗО тисячам недбалих чиновників,

військових, дипломатів і «занадто розумних» гаремних одалісок. Голови

страчених везли до Стамбула й виставляли перед брамою султанського палацу.

Для пожвавлення вітчизняного виробництва ввели «патріотичні» економічні

закони: «Народ у нашій країні має утримуватися від використання дорогах

товарів із країн, ворожих Османській імперії, й у такий спосіб не

припускати відпливу монети й товарів. Слід якомога більше користуватися

виробами місцевого виробництва» Спочатку це справді дало певні плоди. В

1639 р. Туреччина повернула собі Ірак (відвоювавши його в персів), а в 1676

р. 100-тисячне османське військо вдерлося в Україну. Результатом двох

походів на Чигирин (1677-1678) став Бахчисарайський мир 1681 р., за яким

туркам відійшла Правобережна Україна.

Динамічніше почали розвиватися в XVII ст. турецькі наука й культура,

здобутками яких стали істррико-географічні твори османського мандрівника

Евлія Челебі (1611-1679), політизована сатирична лірика Вейсі (?-1628) та

Нефі (1572-1635), а з другої половини XVII ст. завдяки творчості

композитора й виконавця Бухурізаде Мустафи Ітріефенді турки почали й

музику вважати високим мистецтвом. Щоправда, сатира владі не сподобалася,

тому поетів знову обмежили офіційним панегіричним славослов’ям, а тих,

хто не погодився йти проти совісті й таланту (як-от Нефі), знищили без

зайвого галасу.

Криваві стабілізаційні реформи Мехмеда Кьопрюлю та його наступників-

візирів Фазіль-Ахмета Кьопрюлю (1661- 1676) й Кара Мустафи (1676-1683),

прилюдні страти ко-рупціонерів і хапунів, наведення елементарного порядку в

діловодстві дали змогу османам ще на 20 років реанімувати ефективність

традиційних порядків, але наприкінці XVII ст. останні резерви турецької

хижацької державності східного типу вичерпалися.

В 1683 р. турки знову обложили Відень, проте здобути місто штурмом не

змогли, а коли в тил османам ударили гусари польського короля Яна ПІ

Собеського, 170-тисячна султанська армія була розтрощена. Турки втратили 20

тис. убитими, 300 гармат і останню ініціативу, а в Європі відродилась

антиосманська «Священна Ліга» (Австрія, Польща, Венеція, Мальта, Росія),

яка завдала мусульманам кілька великих поразок підряд. У 1697 р.

австрійська армія Євгена Савойського добила турків на р. Тиса: тут загинуло

ще ЗО тис. османів, причому був убитий великий візир, а султан Мустафа II

(1695-1703) дивом уник полону. Оновлена Європа сама перейшла до експансії,

й за Карловицьким миром 1699 р. Туреччина втратила Угорщину, Трансільванію,

Славонію, Морею, Далмацію, Правобережну Україну, Поділля та ряд островів

грецького архіпелагу.

На початок XVIII ст. Османська імперія розгубила залишки колишньої

могутності й почала невідворотно перетворюватися на другорядну державу, що

перестала відігравати активну роль у міжнародних справах. Лише крайня

мілітаризація й суннітський фанатизм дали туркам змогу зберегти свою

державну незалежність, але про перевагу над Європою довелося забути.

Туреччина прощалась із середньовіччям в умовах воєнних поразок, загострення

міжетнічних та міжрелігійних суперечностей, занепаду економіки й політичної

чехарди навколо султанського престолу. Східний деспотизм вичерпав свій

ресурс, але для впровадження нових порядків туркам треба було пожертвувати

своїм панівним статусом етносу-хижака, який не працює, а живе пограбуванням

«невірних», і почати працювати самим - до таких «жертв» османи ще «не

дозріли».

Турки вперто продовжували правити старими методами (терор, збільшення

податків, війна, дріб'язкова регламентація, бюрократичний контроль,

фальсифікація монети), але у XVIII ст. ККД цих «заходів» з нульового

перетворився на від'ємний, і замість вступу до Нового часу Османія впала в

колапс постсередньовіччя, агонія якого тривала до XX ст.

X. Висновки.

Отже Османська Імперія стала яскравим прикладом вкрай замілітаризованой

держави. Вдалі військові походи та монополія на торгівельні шляхи між

Сходом і Заходом дали можливість туркам розбудувати велику імперію.

Достоїнством її стала одна з наймогутніших армій в Євразії, яка визначалась

своєю жорстокістю та фанатизмом.Військово-деспотичний характер влади

виховав в турках войовничість та стійкість у боях. Однак постійні перемоги

у військових походах привчили турків жити чужею працею. Етнічні турки майже

перестали працювати. Сме це, а також неспроможність влади пристосуватись до

змін в світі призвели до занепаду Османської Імперії. Держава, яка була

однією з головних фігур на міжнародній арені, стала другорядною і перестала

впливати на хід справ у світі.

Використана література

1. Степанова В.Е., Шевеленко А. Я. История средних веков (XV- XVII вв.):

Хрестоматия: В 2 т. М., 1994. Т.2. С.47.

2. Рансимен С. Падение Константинополя в 1453 г. / Пер. с англ. М., 1993.

С.63.

3. Рубель В.А. Історія середньовічного сходу : Курс лекцій / К., ”Либідь”

1997. С.335-364

4. Петроса Ю. А. Османская империя: могущество и гибель. М., 1992

Страницы: 1, 2, 3