Непівська суспільна модель, її протиріччя та причини згортання

соціалізму, запевняючи, що кожен громадянин стане багатше, сильніше і

вільніше, якщо єдиним власником золота в країні стане могутня соціалістична

держава. Хоча ці лекції, само собою, зрозуміло, читалися у в'язницях, де

утримувалися ті хто коливалися, переконати удалося деяких. Більшість

продовжувала відверто не вірити в економічну рентабельність соціалізму. Не

переконавши словом, стали переконувати справою. Там, де це було можливо,

тримали нещасних непманів у камерах, де повітря було нагріто до 60

градусів, не даючи їм води. В інших місцях використовувалися камери з

нульовою температурою і водою по щиколотку, а там, де подібні складні

методи не вміли або не хотіли застосовувати, просто били смертним боєм.

Лише деякі зволіли вмерти, не віддавши нічого. Більшість людей здалися і

віддали усе, що вдалося нагромадити за короткий період НОВОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ

ПОЛІТИКИ. Але було вже занадто пізно, оскільки подібна завзятість викликала

в працівників ГПУ цілком “справедливу підозру” у щирості їх підопічних: а

чи все здано? Навіть якщо було й усе здано, довести це було зовсім не

просто, якщо не сказати – неможливо. Витончувалися методи катувань, і

струмочки золота продовжували литися в соціалістичну скарбницю.

Радянська влада мала потребу в непманах, у той же час постійно

підкреслювала їхню класову ущербність, демонструючи стосовно них

ідеологічну бридливість, недвозначно даючи зрозуміти, що хоча “НЕП – це

всерйоз і надовго”, але не назовсім і що їх неминуче чекає сувора розплата

вже за те, що вони своєю присутністю отруювали атмосферу великої справи

побудови комунізму.

Протягом 1921-1922р. НЕП був змушеною спробою утримати владу шляхом

економічних поступок ринку. Однак цей ринок був сильно деформований.

Приватна власність не була гарантована. Держава розглядала її як самого

найлютішого історичного ворога. Тому власники мали мало стимулів до

перспективного розширення господарства, створюючи капітали на спекулятивних

операціях. Тому в приватну діяльність хлинули насамперед різного роду

авантюристи, спекулянти, які прагнули якнайшвидше зірвати куш, витратити

його, пожити у своє задоволення. Природно, що ні про які довгострокові

вкладення капіталів, розширенню сфери діяльності і випуску товарів у

подібній атмосфері не могло бути і мови. Тому доля приватної промисловості

в загальному обсязі промислового виробництва була невисока. Але

промисловість, відновлена на 4/5 від довоєнного рівня, вичерпала резерви

поглинання надлишкової робочої сили. Приватні капітали були не занадто

значні, напівлегальні і не вкладалися в промисловість. Приватні капітали

кинулися насамперед у торгівлю. Якщо роздрібна торгівля виявилася переважно

в руках приватника, то оптова – у руках держави, що створювало

вибухонебезпечну ситуацію на ринку, постійно підживлюючи як можливості

спекуляції, з одного боку, так і придушення приватної ініціативи – з іншої.

Значні зміни відбулися й у традиційних шарах населення. У період

громадянської війни була цілком знищена і без того нечисленна російська

буржуазія. Серйозну втрату понесла інтелігенція. У той же час ще з часів

першої світової війни йшов активний процес маргіналізації населення. Це

повною мірою відносилося і до робітничого класу: із громадянської війни і

розрухи, що супроводжувала її, вийшов “пролетаріат, ослаблений і до

відомого ступеня декласований руйнуванням його життєвої основи – великої

машинної промисловості” - констатував В.И.Ленін. У 1920 році, по офіційним

даним, у Росії нараховувалося 1,7 млн. промислових робітників, причому

кадрові робітники становили не більш 40%, тобто близько 700 тис. чоловік.

Але вже до 1928 р. загальна чисельність робітничого класу збільшилася в 5

разів. Основну масу робочого поповнення складала пауперизована сільська

молодь. Перебираючись в місто, вона змінювала свій соціальний статус, що

породжувало складну гаму настроїв. З одного боку, це було зростаюче чекання

кращих змін, що, вкупі із селянською психологією, перетворювало її в

слухняну і довірливу стосовно держави масу населення. З іншого боку,

потоптані Непом зрівняльні настрої робили її лютими супротивниками тих, хто

зміг пристосуватися до ситуації, що змінилася, забезпечити собі високий

матеріальний статок. Ця нота значно підсилювалася за рахунок тієї частини

сільських мігрантів, що були виштовхнуті із села. Але не знайшли роботи в

місті, поповнюючи зростаючі ряди безробітних.[4;17]

В умовах “воєнного комунізму” і розподільної економіки народжувалася

нова каста людей, що починали думати себе сіллю землі. НЕП для них був

тільки перешкодою. У відродженні вільного ринку вони безпомилково

розглянули смертельну погрозу своїм портфелям, пайкам. Своїм партійним

привілеям. Контратака була неминучою. Але відкрито атакувати НЕП новий клас

не зважувався: занадто очевидні були плоди вільного ринку.

Наступ повели в тій єдиній сфері, де більшовики думали себе

недоторканими в ідеології. Першою жертвою цього схованого наступу на НЕП

стала інтелігенція. Частина інтелігенції, що не розділяла більшовицьких

поглядів, побачила в НЕПі визнання більшовиками того факту, що Росія не

готова до швидкого стрибка в комунізм. Відчуття інтелігенції тих років

добре передає М.Осоргін у книзі спогадів «Часи»: “Від революції

постраждавши, революцію не проклинали, про неї не шкодували; мало було

людей, що мріяли б про повернення колишнього. Викликали ненависть нові

володарі, але не справа, якій вони взялися служити і яка їм не по плечу, -

справа відновлення Росії. У них бачили старих деспотів, що перерядилися,

ворогів волі, здатних тільки спотворювати і гальмувати величезну роботу, що

могла б бути - так нам здавалося - дружною, плідною і…”[10;66]

Рішення про висилку упало на їхні голови зненацька. Ніхто не

припускав, що власті підуть на таку міру “ідеологічної асенізації”, як

групове вигнання кращих розумів Росії...

Н.Бердяєв писав: “Висилалася за границю ціла група письменників,

учених, суспільних діячів, яких визнавали безнадійними в смислі звертання в

комуністичну віру. Це була дивна міра, що потім уже не повторювалася. Я був

висланий зі своєї батьківщини не по політичним, а по ідеологічних причинах.

Коли мені сказали, що мене висилають, у мене сталася туга. Я не хотів

емігрувати…”[10;66]

Більш складним було відношення до Непу серед прихильників

більшовиків. Багатьма з них, особливо вихованими на безкомпромісних гаслах

часів громадянської війни і «воєнного комунізму», НЕП був сприйнятий як

зрада ідеалам Жовтневої революції. Песимізм і розчарування охопили

визначену частину партійних рядів. Майже у всіх парторганізаціях

спостерігалися випадки виходу з РКП(б) через незгоду з політикою Непу.

Відому еволюцію в розумінні Непу можна було побачити в поглядах

більшовицького керівництва. Спочатку В.И.Ленін і його прихильники

розглядали НЕП як тимчасовий тактичний хід, як змушений відступ, викликаний

несприятливим співвідношенням сил, як змушений перепочинок перед змушеним

штурмом сяючих висот комунізму. Уже до осені 1921 р. В.И.Ленін приходить до

розуміння Непу як одного з можливих шляхів переходу до соціалізму. Суттю

цього тривалого перехідного періоду повинне стати мирне економічне змагання

між різними укладами в економіці. У результаті якого соціалістичний уклад

поступово витисне приватнокапіталістичні форми господарства.

Тому НЕП не тільки містив у собі комплекс визначених економічних

заходів, покликаних стабілізувати внутрішнє становище в країні, він

торкнувся і політичну сферу. І якщо ліберальна логіка неминуче виводила

формулу - економічна лібералізація дорівнює або, у всякому разі, прагне до

політичної лібералізації, то логіка радикального більшовизму представляла

цей процес трохи інакше - економічний плюралізм повинен компенсуватися

жорсткістю політичного й економічного режиму, інакше НЕП призведе не до

соціалізму, а поверне країну на старі рейки.

До кінця 1922 р. окремі ланки Непу почали стулятися у визначену

економічну модель, що істотно відрізнялася від “військово-комуністичної”.

Ленін порушує питання про необхідність перегляду “усієї точки зору на

соціалізм”.

Але навіть в умовах державного регламентування економіка часів Непу

виявляла тенденцію до самостійного розвитку. Ленін з цього приводу

зауважував: державу в наших руках, а в економічній політиці держава діє не

по-нашому.

РКП(б)/ВКП(б) у 1920-і рр. перетворюється з політичної партії в

особливий соціальний і політичний організм радянського суспільства.

Політика стосовно інших партій характеризувалася крайньою нетерпимістю,

незважаючи на те, що багато груп меншовиків, есерів, анархістів

неодноразово заявляли про своє бажання легалізуватися і співробітничати з

більшовиками в справі господарського відродження і соціалістичного

будівництва. У боротьбі проти них чекісти використовували політичні

провокації, впровадження агентів у нелегальні організації, арешти

“соціально неблагонадійних елементів”. Радянська держава зробила крок по

шляху перетворення в однопартійну диктатуру.

Увівши однодумність у своїх рядах, більшовицьке керівництво

прийнялося за своїх політичних опонентів поза рядами РКП (б).

У грудні 1921 р. за пропозицією голови Всеросійської Надзвичайної

Комісії (далі ВНК) Ф.Э.Дзержинського ЦК РКП(б) прийняв рішення провести

відкритий судовий процес над есерами. Суд над есерами відбувся в червні -

серпні 1922 р. Трибунал ВЦВК обвинуватив арештованих у різний час органами

ВНК видатних діячів партії соціалістів-революціонерів в організації змов з

метою скинення радянської влади, у пособництві білогвардійцям і іноземним

інтервентам, а також у контрреволюційній пропаганді й агітації.

У червні 1923 р. у ЦК РКП(б) була розроблена секретна інструкція

“ПРО міри боротьби з меншовиками”, у якій ставилася задача “вирвати з

коренем меншовицькі зв'язки в робітничому класі, остаточно дезорганізувати

і розбити партію меншовиків, зовсім дискредитувати її перед робітничим

класом”.[2;142] Однак більшовики розгорнули могутню кампанію по шельмуванню

своїх недавніх партійних товаришів. Слово “меншовик” на довгі роки встало в

ряд самих негативних ідеологічних понять. У 1923 р. почався розпад

меншовицької партії.

Політична опозиція поза більшовицькою партією припинила своє

існування. У країні остаточно затвердилася однопартійна політична система.

2.1. Принципи побудови СРСР.

У самій більшовицькій партії існували різні точки зору на

питання про принципи побудови єдиної багатонаціональної держави.

Комісія Політбюро ЦК РКП (б) під керівництвом И. В. Сталіна

підготувала проект про входження радянських республік у РСФСР на

правах автономних об'єднань. Але В. И.Ленін піддав “план

автономізації” різкій критиці. Він вважав, що всі радянські республіки

повинні об'єднатися в єдиний союз на засадах рівноправності і збереження

своїх суверенних прав. При цьому за кожною республікою повинне зберегтися

право вільного виходу з державного союзу. ЦК РКП(б) схвалив ленінські

принципи національно-державного устрою.

Актом заснування нової держави – Союзу Радянських Соціалістичних

Республік (СРСР) став договір, укладений 27 грудня 1922 р. між чотирма

республіками: РСФСР, Україною, Білорусією і Закавказькою Федерацією. Його

основною метою оголошувалося створення, у кінцевому рахунку, всесвітнього

союзу комуністичних республік.

Вищим органом влади був оголошений Всесоюзний з'їзд Рад, а в період

між з'їздами – Центральний Виконавчий Комітет (ЦВК) Рад. Він складався з

двох законодавчих палат: Ради Союзу і Ради Національностей – і мав свій

керівний орган – Президія ЦВК. Вищим виконавчим і адміністративним органом

стала Рада Народних Комісарів СРСР. Ці положення були закріплені в

прийнятій 31 січня 1924 р. першій Конституції СРСР.

Таким чином, більшовики зібрали більшу частину території Російської

імперії в єдину державу (адже РСФСР була самою великою із усіх радянських

республік, займаючи 92% території колишньої імперії, що залишилася). СРСР

сприймався у світі як спадкоємець Російської імперії. Такий підхід давав

західним демократіям можливість говорити про відновлення реальності, що

існувала до світової війни. Почався черговий етап розвитку Російської

держави тепер вже у формі Союзу Радянських Соціалістичних Республік.

3. ДІЯЛЬНІСТЬ НЕПУ. НЕП У НАРОДНОМУ ГОСПОДАРСТВІ.

Нова економічна політика давала можливість виходу на:

V економічні зв'язки міста і села;

V розвиток промисловості на базі електрифікації;

V кооперування на базі населення країни;

V повсюдне впровадження госпрозрахунку, особистої зацікавленості в

результатах праці;

V удосконалювання державного планування і управління;

V боротьбу з бюрократизмом, адміністративно-командними замашками;

V підвищення культури у всіх сферах діяльності людини.

Хоча державна промисловість і вчинила поворот до Непу, трудові

колективи підприємств не одержали тієї господарської самостійності, що дав

селу продподаток.

Госпрозрахунок застосовувався тільки в об'єднаннях (трестах), а

вхідні в них підприємства були в повній залежності від старих державних

структур і позбавлені самостійності. Державні підприємства знімалися з

бюджетного утримування і переводилися на господарський розрахунок, тобто

повинні були своїми доходами покривати свої видатки. Вони одержали відому

самостійність і могли розпоряджатися частиною вироблюваної ними продукції.

Це також сприяло пожвавленню торгового обміну в країні. Уся діяльність

підприємств, як госпрозрахункових одиниць, була спрямована на здійснення

основних принципів госпрозрахунку – самооплатності й одержанні прибутку.

Витрати кожного підприємства повинні були відшкодовуватися за рахунок

вартості продукції даного підприємства, а не сукупного суспільного

продукту. Держава за борги трестів не відповідала і дотацій на покриття

збитків не виділяла. Така система взаємин між державою і підприємствами

стимулювала більш високі нагромадження шляхом підвищення продуктивності

праці, зниження собівартості й економії сировини і матеріалів, створювала

об'єктивні можливості для виявлення збитковості або прибутковості

госпрозрахункових підприємств. Таким чином, госпрозрахунок періоду непу був

ринковим, по суті, методом господарювання, який сприяв подоланню витратного

ведення державного господарства.

Значні темпи економічного росту в період Непу багато в чому

пояснювалися “відбудовним ефектом”: у промисловості – введенням в

експлуатацію вже наявного устаткування, що не використовувалося, тому що

населення було зайнято війнами і революціями, у сільському господарстві –

відновленням закинутих орних земель. Коли наприкінці 20-х рр. ці резерви

вичерпалися, країні знадобилися величезні капіталовкладення для

реконструкції старих заводів і створення нових галузей промисловості.

У 1928 році прибутковість промислового виробництва була менше, ніж до

війни. Не можна було розраховувати і на сільське господарство, яке ще

недавно було постачальником експортної продукції. Одним з результатів Непу

було дроблення селянських господарств, опосередкування села, що, у свою

чергу, приводило до зменшення виробництва товарної продукції, тому що

середняк робив продукти, насамперед для власного споживання і задоволення

особистих потреб і майже не був зв'язаний з ринком. До революції основним

постачальником товарного хліба були поміщицькі господарства. Тепер вони

були ліквідовані. До того ж нова влада всіляко перешкоджала росту

індивідуального великого господарства в селі.

Націоналізація землі, відсутність земельного ринку перешкоджали

створенню капіталів в аграрному секторі. Селянське господарство дробилося і

дрібніло. Правда, між 1923 і 1925 р. держава змушена була зняти ряд

обмежень, уведених Декретом про землю: на заборону оренди землі і наймання

робочої сили. Але оренда носила короткостроковий характер, а наймання

працівників ставила наймача в розряд “куркулів”, до яких влади відносилися

з підозрою. Ряд рішень Раднаркому відновив переселенську політику, а також

можливість виділення селян на хутори й отруба, але без власності на землю.

Але і ці міри дозволили трохи поліпшити до 1926 р. продовольче постачання

населення.

У країні, де майже 80% населення як і раніше становило селянство, на

цей шар людей лягала основна вага податкового тягаря. Але селянство в масі

своєї було недостатньо заможним, щоб забезпечувати потрібні суми податкових

надходжень. Тому держава постійно прагнула підсилити оподатковування всіх

більш-менш заможних приватних елементів у сільському господарстві,

промисловості і торгівлі. Так сільгоспподаток становив максимум 5%

(коливався в залежності від якості землі, кількості худоби і т.д.).

У місті приватник сплачував 1,5 % з обігу і додатковий податок у

місцевий бюджет. Прибутковий податок поділявся на основний і прогресивний.

Платили все громадяни, окрім поденників, Платили ті, хто отримував

додатковий

чорноробів, держпенсіонерів, робочих и прибуток: непмани,

приватно-практикуючі

службовців с заробітною платою менше лікарі, адвокати, журналісти и

т.д.

75 рублів в місяць.

До 1925 р. стало ясно, що народне господарство виявилося на розвилці:

подальшому просуванню до ринку заважали політичні й ідеологічні фактори;

поверненню до військово-комуністичного типу господарства заважали спогади

про масовий голод, острах антирадянських виступів.

Нова економічна політика створювала умови для підйому сільського

господарства, що було надзвичайно необхідно і для відновлення і розвитку

промисловості. Селу потрібні були промислові товари: одяг, взуття,

сільськогосподарські знаряддя. Молода радянська промисловість у той період

ще не могла забезпечити село достатньою кількістю товаром в обмін на її

продукти. Тому держава тимчасово дозволила відкрити дрібні приватні

підприємства: невеликі заводи, крамниці і т.д.

Свідченням успіхів відновлення народного господарства стала Перша

сільськогосподарська і кустарно-промислова виставка СРСР у Москві (1923).

Усі райони країни надіслали продукти своєї праці. Зарубіжні гості

дивувалися, що Росія, розорена війною, учора ще голодна, змогла показати на

виставці великі досягнення. Більш мільйона чоловік оглянули її експонати. У

жовтні 1923 р. виставку відвідав В.И.Ленін. Це був останній приїзд

В.И.Леніна в Москву з Горок.

У 1925 р. посівна площа досягла довоєнного рівня. Селяни засіяли

майже таку ж площу, як у довоєнному 1913 р. Валовий збір зерна склав 82% у

порівнянні з 1913 р. Поголів'я худоби перевищило довоєнний рівень.

13 млн. селянських господарств були членами сільськогосподарської

кооперації. У країні було близько 22 тис. колгоспів.

Зштовхнувшись з фактичною відсутністю необхідних для модернізації

засобів, більшовицька влада вже із середини 20-х рр. намагалася вирішити цю

проблему шляхом усе більшої централізації в руках держави фінансових і

матеріальних ресурсів і жорсткості розподільної політики. Однак конкретні

форми і методи коректування економічного курсу визначилися в результаті

складної політико-ідеологічної боротьби серед партійних лідерів.

Партія враховувала, що дозвіл приватної торгівлі і підприємництва

приведе до деякого пожвавлення капіталізму, але керівництво господарством

країни міцно зберігалося в руках Радянської держави. Головною політичною й

економічною силою в Радянській країні як і раніше були робітничий клас і

трудове селянство. Великою промисловістю, фінансами, транспортом, землею,

зовнішньою торгівлею керувала Радянська держава. Це дозволило контролювати

й обмежувати діяльність приватних підприємців, поступово створювати

перевагу над ними соціалістичного сектора в народному господарстві країни,

вести справу до остаточного знищення капіталізму.

Робітники гаряче взялися за відновлення фабрик і заводів. Трудилися

часто в неймовірно тяжких умовах, не рахуючись з часом, недосипаючи,

недоїдаючи. На московському металургійному заводі “Серп і молот” не

вистачало самих необхідних матеріалів, багатьох деталей машин. Робочі самі

виготовляли відсутні деталі. Старі кадрові робітники-пічники по кілька діб

не виходили з заводу, прагнучи скоріше пустити мартени. На заводі “Червоний

пролетар” всю зиму 1921/22 р. доводилося працювати при температурі нижче

нуля. У холодних цехах працювали і путіловці. Коли було потрібно, робітники

ставали грабарями і вантажниками, заготовляли і доставляли на завод паливо.

Тульські робітники зі своєї ініціативи збільшили норми виробітку. У

ряді галузей промисловості робітники брали зобов'язання підвищувати

продуктивність праці, знижувати накладні витрати, щоб село одержувало більш

дешеві товари. На Дніпропетровськом металургійному заводі робітники стали

випускати більше цвяхів і обіцяли селянам: “Буде у села дешевий цвях і

дешеве дахове залізо”.

Завдяки героїчній, самовідданій праці робітничого класу промислове

виробництво в країні за рік збільшилося вдвічі. Трудовий підйом робітничого

класу прискорював темпи відновлення промисловості. У 1925 р. обсяг

виробництва в країні склав 75% довоєнного вироблення продукції. Найважча

задача відновлення зруйнованої промисловості була вирішена в досить

короткий термін - за 5 років.

У молодій Радянській Республіці почали освоювати нові види

промислових виробів, невідомі царської Росії. 7 листопада 1924 р. по

Страницы: 1, 2, 3