Люблiнська унiя 1569 р. та ii наслiдки для Украiни. Брестська унiя та посилення нацiонального гнiту

Люблiнська унiя 1569 р. та ii наслiдки для Украiни. Брестська унiя та посилення нацiонального гнiту

Контрольна робота з історії України

ТЕМА. Люблінська унія 1569 р. та її наслідки для України.

Брестська унія та посилення національного гніту.

План.

1. Люблінська унія 1569 р. та її наслідки для України.

1. Передумови Люблінської унії.

2. Люблінський сейм 1569 р. та прийняття унії.

3. Наслідки Люблінської унії для України.

2. Брестська унія та посилення національного гніту.

1. Передумови Брестської унії.

2. Боротьба навколо Брестської унії 1596 р. та її

укладення.

3. Посилення національного гніту в Україні наприкінці

XVI – в першій половині XVII cт.

1.Люблінська унія 1569 р. та її наслідки для України.

1.1.Передумови Люблінської унії.

Грунт для останньої унії між Польщею та Великим князівством

Литовським визрівав від початку ХVI ст. “Польща не залишала своїх планів

про приєднання українських земель і про прилучення Литви взагалі. З цією

метою вона постійно наполягала на заключенні більш тісного союзу та

створила партію, яка протистояла самостійницьким прагненням Литви” [7,4].

Литовські магнати ладні були вступити в унію з Польщею за умови

збереження державної самостійності своєї держави. За допомогою цього вони

розраховували посунути від важелів політичного впливу численніших і

могутніших українських та білоруських магнатів. Проте тодішню литовську

еліту стримували страх повного злиття з Польщею та втрата зверхності

політичного становища в суспільстві, позаяк провідною верствою польського

суспільства були не магнати, а шляхта.

Такі самі міркування стримували українських та білоруських

магнатів, які до того ж найбідбше турбувалися загрозою окатоличення. Про

його реальність свідчила доля Галичини, приєнаної Польщею ще в XIV ст.

Звичайно, за умов середньовічного суспільства ніхто не враховував

інтереси народних мас, які ще не виступали самостійним чинником політичних

процесів.

За цих обставин основною рушійною силою інтегративних процесів

стала шляхта. “…Невдоволена пануванням магнатів середня та дрібна шляхта

підтримала поляків, сподіваючися здобути собі широкі привілеї, якими

користувалися польські феодали” [6,107].

На той час Польща являла собою шляхетську республіку їіз сеймом і

виборним королем. Провідною суспільною силою суспільства була шляхта –

дрібна знать, подібна до західноєвропейських рицарів. В Литві ж шляхта лише

формувалася, перебуваючи в боротьбі проти панування магнатів, які входили

до великокнязівської ради та посідали різні адміністративні посади.

Литовська шляхта прагнула домогтися тих прав, які мали польські шляхтичі.

Магнати мусили поступатися, зважаючи на зростання опору селян процесам

феодалізації і на необхідність згуртування панівних верств.

Про зростання ролі шляхти в Литві свідчать урядові ухвали 1522 та

1557 рр. Перша з них була присвячена “виводу шляхетства”, тобто до складу

шляхти зараховували всіх, хто мав шляхетські привілеї. У 1557 р. в Великому

князівстві Литовському було здійснено “волочну поміру”, що також сприяло

становому оформленню шляхетства. Нарешті, Перший Литовський статут 1529 р.

законодавчим шляхом оформив права і вольності шляхетства, проте після нього

литовська шляхта ще не досягла рівності з магнатами та з польською шляхтою.

Повна унія з Польщею обнадіювала їх щодо урівнянння у правах з польськими

шляхтичами.

Важливу роль в укладенні унії відіграло те, що її прибічником

виявився тодішній великий князь литовський та король польський Сигізмунд-

Август.

Всередині XVI ст. навколо унії розгорнулася гостра боротьба між

польськими панами і литовськими прибічниками унії з одного боку та

противниками унії (здебільшого ними були українські та білоруські магнати)

з іншого боку.

Ситуацію в Литві ускладнила Лівонська війна (1558-1583) між

Московією та Лівонським орденом. Литва взяла участь у бойових діях на боці

ордену. Внаслідок цього московське військо здобуло 1563 року Полоцьк, що

належав до того часу Литві.

Литва опинилася у критичному становищі. Для продовження війни вона

потребувала внеличезних коштів та війська. Тому шляхта в Литві (як

литовського, так і українського та білоруського походження) вимагали унії з

Польщею, щоразу стикаючись з опором магнатської олігархії.

1.2. Люблінський сейм 1569 р. та прийняття унії.

“Коли після безплідних сеймів 1565-66 рр. Наприкінці 1568 р. з

питання про унію в Любліні було призначено новий сейм за участю

представників литовських станів, литовські магнати і тут зуміли утримати

представників шляхти в повній слухняності та звели спільний сейм до

конференцій двох окремих сеймів” [2,114].

Це виявилося в тому, що, коли литовське бачення унії (зі

збереженням широкої автономії) розбіглося з польським (зі злиттям Литви й

Польщі в одну державу), то посли Литви – князі К.Острозький, Г.Ходкевич,

Є.Волович, К.Радзивілл та ін. – вирішили зірвати сейм і таємно виїхали з

Любліна, щоб зібрати шляхетське ополчення для боротьби проти унії.

Проте Сигізмунд-Август за підтримки польських магнатів та шляхти

обох країн оголосив універсал про відібрання в Литви та приєднання до

Польщі Волині й Підляшшя. Не відчувши реального спротиву послабленої війною

та суперечностями Литви, король видав ще один універсал про приєднання до

Польщі Київщини й Брацлавщини.

Таким чином, територія Великого князівства Литовського вдвічі

зменшилася. Тепер литовські посли змушені були повернутися на сейм. Вони

просили не відбирати в них маєтності й зберегти певну автономію залишкам

їхньої держави. Поступилися і найбільші противники унії українські магнати

О.Чарторийський, К.Острозький, Б.Корецький, К.Вишневецький, розраховуючи на

те, що не будуть позбавлені своїх привілеїв.

Отже, 1 липня 1569 р. було підписано Люблінську унію, у

відповідності до якої Польське королівство та Велике князівство Литовське

об`єдналися в єдину державу – Річ Посполиту з виборним королем, спільним

сеймом, спільною казною й грошовою одиницею, єдиною зовнішньою політикою.

Литва втратила свою державність, ставши частиною Речі Посполитої та

зберігаючи автономію лише в місцевому управлінні, організації війська та

судочинства. З усіх українських земель під владою Литви залишилися тільки

Берестейщина та Пінщина, що межували з Білоруссю, а всі решта українські

землі, тобто переважна більшість їх, відійшли під владу Польщі.

Люблінський сейм закінчився в середині серпня 1569 р. За словами

М.С.Грушевського, “…в декілька засідань на ньому було здійснено те, чого не

могли досягнути тривалі війни і сторіччя дипломатичних переговорів і

хитрощів”[2,118].

3. Наслідки Люблінської унії для України.

Для України Люблінська унія мала вкрай негативні наслідки.

Опинившися під владою кріпосницької й католицької Польщі, переважна

більшість українських земель зіткнулися з загрозою для самого існування

українців як окремої народності.

Як зазначає І.П.Крип`якевич, “Люблінська унія, усуваючи з

українських земель литовську владу, знищила також рештки українськиї

державних традицій, що заховалися під формами автономії у Великому

князівстві Литовському…Весь розвиток життя ішов під важким наступом Польщі”

[3,129-130].

Внаслідок унії польські магнати і шляхта здобули великі можливості

для привласнення українських земель, нещадного визиску селян і міщан та для

духовного поневолення народу. Українському народові доводилося докладати

величезних зусиль, щоби не дати себе знищити чужій силі. Ці зусилля

вивилися в зародженні та діяльності українського козацтва, братств тощо.

Люблінська унія спричинила зміни в адміністративному управлінні

українських земель. Вища державна влада в Речі Посполитій належала королеві

й вальному сеймові, до якого входили магнати, шляхта й вище католицьке

духовенство.

Територія держави поділялась на шість воєводств: Руське, Белзьке,

Волинське, Подільське, Брацлавське та Київське. На чолі кожного з них був

воєвода. Воєводства поділялися на повіти, які очолювали старости,

призначені королем. Представниками адміністративної влади були також

каштеляни (коменданти фортець).

Під впливом унії змінилася й судова система. У кожному повіті

впроваджувалися гродські та земські суди. Гродський суд очолював староста.

Цей суд розглядав важливі кримінальні справи про наїзди, пограбування,

побої, вбивства, крадіжки. Земський суд обирався місцевою шляхтою. Він

розглядав цівільні справи, межові суперечки шляхти, розв`язував конфлікти

щодо нерухомого майна.

В судово-адміністративних установах Волинського, Брацлавського та

Київського воєводств застосовувалися Литовський Статут 1529 р. Судочинство

велося українською мовою. Вищою судовою інстанцією був Люблінський

трибунал.

Органами шляхетського самоврядування були сеймики у волостях і

повітах. На сеймиках шляхта вирішувала місцеві справи й обирала судових

урядовців та послів до вальних сеймів та трибуналів.

Характеризуючи соціальні наслідки Люблінської унії, М.С.Грушевський

зазначає: “Князі й магнати, що перед тим мали дуже велику вагу і держали в

своїх руках всю управу, тепер були зрівняні в правах з рядовою шляхтою, -

хоч на ділі, завдяки свому богацтву, вони й далі високо підіймали ся над

нею, держачи в своїй службі не раз цілі юрби біднішої шляхти. Податки і

військову службу з шляхти знято, вона тепер не знала майже ніяких

обовязків, а дістала величезні права…; коронні землі роздавалися шляхтичам

в доживотні держави і вони правили ними як поміщики; ніхто, крім шляхтичів

не міг дістати ніякого уряду світського, а навіть і духовного” [1, 194].

Українські феодали, дотримуючись своїх станових та особистих

інтересів, здебільшого, полонізувалися та окатоличувалися. Великими

землевласниками в Україні були як польські (Жолкевські,Потоцькі,

Конецпольські, Калиновські, Струсі), так і українські магнати (Вишневецькі,

Острозькі, Заславські, Збаразькі, Немиричі). Завдяки величезним латифундіям

на Київщині, Брацлавщині й Лівобережній Україні магнати відчували себе

“королев`ятами”, які не підпорядковувалися жодній адміністрації. Ці

“удільні князі” здійснювали суд над своїми підданими, засновували міста і

слободи, будували палаци, організовували військові загони, роздавали землю

за службу своїм васалам.

Ще одним наслідком унії можна вважати процеси народної та

феодальної колонізації, що розгорнулися в напрямку на схід та південний

схід. На нових землях оселялися селяни-втікачі з районів розвинутого

фільваркового господарства, де зростала панщина. Для заохочення селян

магнати оголошували тут “слободи” – новопоселенцям надавалися значні пільги

у виконанні повинностей на визначену кількість років.

Як зазначалося вище Люблінська унія спричинила привласнення

українських земель польськими магнатами й шляхтою, представники якої

засновували тут фільварки та промисли. Українська шляхта, що дотримувалася

православної віри, володіла невеликими маєтностями. В подальшому усунення

української шляхти від влади призвело до того, що багато її синів поповнили

козацтво (прикладом тому був Петро Конашевич-Сагайдачний), а в період

Визвольної війни середини XVII ст. багато українських шляхтичів стали

керівниками козацької армії.

Таким чином, Люблінська унія 1569 р. мала відчутні негативні

наслідки для українського народу, визначивши подальші процеси його

суспільного розвитку: посилення національного гніту та зростання

національно-визвольного руху.

2. Брестська унія та посилення національного гніту.

1. Передумови Брестської унії.

Релігійне життя в Україні в період після Люблінської унії

характеризується значною складністю. Посилення суспільної ваги шляхти

співпадає з занепадом православної церкви. В українських землях набуває

певного поширення Реформація в вигляді соцініанства.

Проте, на відміну від Голландії та Англії, де Реформація перемогла за

умов розвитку ринкових відносин, “в Польсько-Литовській державі, де

риночними стосунками були охоплені лише великі поміщики, ідеї Реформації не

змогли знайти собі міцної соціальної опори. Православне населення Речі

Посполитої ставилося до духовних новацій, як до чогось чужого, іноземного,

органічно пов`язаного з культурою польського католицизму” [4,34].

Значно більше впливала на українське суспільство боротьба між

православною та католицькою церквами, яка сприймалася більшістю українців

як аналог боротьби між українцями й поляками. Так, у 1583 р. польський

король Стефан Баторій розпорядився відібрати землю в усіх полоцьких

православних церков і монастирів і передати її єзуїтам, які розгорнули

активну діяльність в українських землях після Люблінської унії. Католицькі

колегіуми були відкриті у Львові, Кам`янці-Подільському, Луцьку, Вінниці,

Острозі, Фастові, Новгороді-Сіверському тощо. Бувши найкращими навчальними

закладами для свого часу, вони почали поповнюватись дітьми православної

шляхти.

Ще однією причиною послаблення позицій православної церкви стала

втрата підтримки з боку потужної в минулому константинопольської

патріархії, яка переживала тяжкі часи після завоювання Візантії турками-

османами.В самій Україні польські королі почасти призначали на вищі

церковні посади світських людей.

Слід зауважити, що серед української громадськості були й впливові

захисники православ`я ( Г.Ходкевич, К.-В.Острозький, члени православних

братств у містах). Але їх зусилля щодо порятунку православ`я стикалися з

тим, що більшість феодалів, прагнучи посад і багатства, переходили в

католицтво.

Православна церква культурно зубожіла, вона поступалася

католицькій за рівнем освіти, її література обмежувалася богослужебними

книжками. Ті, хто прагнули здобути високу освіту, зверталися до латинських

книжок і переходили в католицтво (назавжди чи тимчасово).

2.2. Берестейська унія 1596 р. та її наслідки.

Зважаючи на внутрішню кризу української православної церкви та

несприятливу щодо неї суспільну ситуацію, український магнат К.Острозький

виснув ідею унії православної та католицької церков зі збереженням

грецького обряду й прав Київської митрополії. З цією метою у 1583 р.

К.Острозький розпочав переговори з папським легатом Антоніо Поссевіно.

Однодумцем Острозького був берестейський каштелян Іпатій Потій, що згодом

став володимирським і луцьким православним єпископом. Він написав чимало

полемічних творів, присвячених обгрунтуванню необхідності унії. Ще одним

прибічником унії був єзуїт, доктор філософії Петро Скарга.

Вже у 80-ті роки XVI cт. розпочалася запекла ідейна боротьба між

прихилльниками і противниками унії. Вона знайшла відбиток у так званій

полемічній літературі, яка залишила понад донині понад 150 творів

представників обох таборів.

Ще одним поштовхом до церковної унії стали дії

константинопольського патріарха Єремії. Перебуваючи в 1589 р. в ізоляції в

Москві, він дав згоду на утворення патріаршества в Московській державі.

Відвідавши того ж року Україну, він підтримав Львівське братство в його

протистоянні з єпископом Гедеоном, усунув з посади за порушення церковних

канонів київського митрополита О.Дівочку та призначив на його місце

М.Рогозу. Одного з місцевих єпископів Єремія уповноважив бути всоїм

екзархом для нагляду за діяльністю вищого православного духовенства,

включаючи київского митрополіта. Таке брутальне втручання у справи

української православної церкви викликало невдоволення духовенства.

За цих обставин діяльність прибічників унії активізувалася.

Загальні збори єпископів у Сокалі в 1594 р. видали декларацію про згоду на

унію, в якій містилася також скарга на патріархів. У 1595 році, на

регіональних соборах духовенства, митрополит київський Михайло Рогоза,

єпископ Луцький Кирило Терлецький, єпископ Володимирський Іпатій Потій,

єпископ Холмський Діонісій ухвалили ту злуку і пристали на неї. Потій і

Терлецький повезли постанову ту – уперед до короля, а далі - у Рим до

папи. Восени 1595 року тодішній папа Климентій VII затвердив подані

українськими ієрархами 33 пункти “Статей унії”.

Одразу ж унія викликала серйозні суперечки серед вищого

українського духовенства. Проти неї виступили навіть деякі єпископи, що вже

підписали вищезгадану декларацію (зокрема, Гедеон Балабан). Різко виступив

проти унії і її колишній прибічник князь К.-В. Острозький. “Навіть Рогоза

займав ще двояку позицію…Митрополит відтягував зі скликанням синоду, його

діяльність була спрямована на маленькі сейми земські, де вибирали депутатів

на найближчий сейм Варшавський…Під час Варшавського сейму багато депутатів

виступило проти Потія і Терлецького” [5,3].

На противагу цьому, активним прибічником унії виявився польський

король Сигізмунд III, оголосивши 12 червня 1596 р. про скликання 8 жовтня в

Брест-Литовську синоду, де мало відбутися урочисте проголошення унії.

На синод у Бресті, який зібрався за волею митрополита Рогози не 8,

а 6 жовтня з`їхалися прихильники унії (сам митрополит, І.Потій,

К.Терлецький, єпископи Гермоген, Гоголь, Леонтій Збруйський та ін.) та її

противники (єпископи Г.Балабан, М.Копистенський, князь К.Острозький,

депутати від братств).

Між двома угрупованнями на соборі розгорілася гостра боротьба.

Фактично відбулися паралельно два собори: уніатський на чолі з М.Рогозою та

православний під проводом К.Острозького.

Направлення обома соборами послів до опонентів з метою знайти

порозуміння ні до чого не призвели. Тоді, 9 жовтня православні постановили

скинення митрополита і владик-уніатів. На соборі прибічників унії 9 жовтня

полоцький архиєпископ Гермоген “…від імені присутніх владик проголосив

заяву приступнення до святої унії з Римом:

“Папа як найвищий пастирцілої католицької церкви взяв нас під опіку

свою і увільнив від зверхності патріархів…Ми скликали синод і зложили на

нім ісповідь віри святої і прирекли послуху Риму – столиці св.Петра, Папі

Клименту VIII і наступнику його” [5,3].

Собор уніатів видав ратифікаційну грамоту католицької єдності

Українсько-Білоруської Церкви з Церквою Римською, яка тепер зберігається у

Ватиканському архіві.

У свою чергу, собор православних прийняв дві постанови до всього

українського народу, закликаючи й наступні покоління боротися проти унії.

Обидва собори прокляли прибічників протилежної точки зору щодо унії, що

стало початком шкідливої для України міжконфесійної боротьби.

Найважливішим результатом Брестської унії стало виникнення

української греко-католицької церкви, яка в наступні чотири століття

відіграла величезну позитивну роль у боротьбі українського народу за свої

інтереси.

2. Посилення національного гніту в Україні наприкінці XVI – в

першій половині XVII cт.

Дним з найважливіших чинників української історії кінця XVI-початку

XVII ст., тобто в часи, що що безпосередньо слідували після Люблінської та

Брестської церковної уній, стало значне зростання національного гніту в

Україні, що поєднувалося з підсиленням феодального визиску польськими та

полонізованими українськими шляхтичами-землевласниками залежних від них

селян.

Тяжкі часи переживало українське міщанство. “В українських містах

з`явились польські та німецькі ремісники різних спеціальностей, які,

отримавши високу фахову підготовку у великих ремісничих центрах Німеччини

та знайшовши там місця роботи, створювали тут нові цехи різних

спеціальностей. І хоча питома вага їх у загальній кількосьті жителів міст

була незначною, та все ж вони користувалия привілеями, захоплювали у свої

руки міське управління, а отже, і монополію на ремесло й торгівлю” [7,17-

18].

Національного гніту зазнавали також городові та реєстрові козаки.

Польський уряд постійно прагнув обмежити їхню кількість або й взагалі

ліквідувати. Козаки були незадоволені й тим, що їхні володіння не були

убезпечені від магнатсько-шляхетських посягань.

Проте найтяжчим було становище українського селянства. Зростання

міст, а отже попиту на сільськогосподарську продукцію, революція цін у

Західній Європі та розвиток там мануфактурного виробництва, яке також

потребувало сільгоспсировини, спричинили поширення в українських землях

фільварків – багатогалузевих феодальних господарств, які, грунтуючись на

праці кріпаків, постачали продукцію на ринок і давали великий прибуток

своїм власникам-шляхтичам. Функціонування фільварків передбачало

найжорстокіші форми визиску українських селян польськими панами

Таким чином, Люблінська унія 1569 р. та пов`язане з нею посилення

національного гніту українського народу, Брестська унія 1596 р. та

загострення міжконфесійної боротьби спричинили різке зростання національно-

визвольної та антифеодальної боротьби українського народу, яка виявилася в

козацько-селянських повстаннях та, зрештою, в Визвольній війні 1648-1657

років.

Список використаної літератури.

1. Грушевський М.С. Ілюстрована історія України. – К.: 1990. –

525 с.

2. Грушевський М.С. Очерк истории украинского народа. – К.:

Лыбидь, 1991. – 400 с.

3. Крип`якевич І.П. Історія України. – Львів: Світ, 1990. – 520

с.

4. Мішина І.А. та ін. Всесвітня історія: Епоха становлення

сучасної цивілізації (кінець XV –початок ХХ ст.ст.). – К.:

Генеза, 1994. – 352 с.

5. Роман Є. Собор. 1596. Хроніка. // Світ молоді. – 15-21

листопада 1996 р. – С.3.

6. Субтельний О. Україна: історія. – К.: Либідь, 1993. – 720 с.

7. Швидько Г.К. Історія України. XVI-XVIII століття. – К.:

Генеза, 1997. – 384 с.