Київська Русь та її місце в історичній долі українського народу

Значення знаку “тризуба” остаточно не з'ясоване. Він зустрічається не

лише на монетах Володимира та його нащадків, а також на цеглинах, на

дармовісах, мечах, прапорах. Дехто з дослідників вважають тризуб за

родинний знак Володимира та його нащадків.

Протягом 35-річного правління Володимир об'єднав не лише всі

українські, але й слов'янські племена Східньої Европи, а також частину

фінських та литовських. Збройною силою, дипломатичними стосунками,

торговельними зв'язками, матримоніальними союзами — Українська держава за

Володимира стала на одне з перших місць в Европі. Величі цієї держави

відповідала велич її столиці, Києва. Невелике місто, город Ігоря та Ольги,

Володимир значно поширив, виріс новий центр староруської держави, в

осередку якого стояв “двір теремний”, з палацом часів Ольги або Святослава.

Володимир оточив його новим кам'яним муром, з в'їздовою брамою, з пілонами,

рештки яких знайдено на розі Велико-Володимирської та Велико-Житомирської

вулиць. В цьому укріпленому місті збудовано три великі кам'яні палати та

церкву св. Василя, на місці, де стояв Перун, Спаса, св. Софії та

катедральну величезну церкву Богородиці, так звану Десятинну, бо на

утримання її Володимир призначив десяту частину княжих прибутків. Над

спорудою її працювали майстри різних національностей: греки, болгари,

українці, і була вона резкішно оздоблена мармуром, фресками та мозаїками.

Київ був “суперником” Царгороду, і 1018 року німецький вояк, з тих, що

прийшли до Києва під час міжусобної війни, був вражений багатством цього

міста, його 8-ма ринками, 400 церквами, інтернаціональним натовпом на

майданах: данів, скандинавів, франків. треків, вірмен— різномовною,

різноплемінною масою людности.

Християнство внесло в життя народу вищу мораль, вищі ідеали, культуру,

осередками якої стали церкви. Вже для спорудження їх треба було

мобілізувати багато фахівців — від мулярів до архітектів; оздоблення церкви

потребувало малярів, мозаїстів, різьбарів. По закінченні будови, крім

кліру, потрібно було багато грамотних людей: читців, співаків тощо. При

церквах Володимир засновував школи для навчання боярських та священичих

дітей, Крім Києва будовано церкви й по інших містах — в Овручі, Василеві ..

.

Можна сказати — жадна з історичних постатей нашої давньої історії не

була так високо шанована за життя й не була такою популярною у наступних

поколінь, як Володимир. Багатий цикл історичних переказів, пісень — так

званих билин — зберегли пам'ять про Володимира-“красне сонечко”, про його

людяність, приступність, демократизм, як сказали б тепер. Видатний ерудит,

Київський митрополит Іларіон, через 30-35 років після смерти Володимира, в

надхненному “Слові” так характеризував його та Русь: “не в худій бо і

невідомій землі володів (Володимир), но в Руській, яка відома і слишима в

усіх кінцях землі”, і був там “єдинодержцем”.

З Володимиром почалася нова доба в усіх галузях державного життя:

політики, релігії, культури. “Часи Володимира Святого, чи Великого, — писав

М. Грушевський, — були кульмінаційною точкою процесу будови, завершенням,

так би сказати, механічної еволюції процесу утворення давньої Руської,

Київської держави”.

БОРОТЬБА ЗА КИЇВ.

15-го липня 1015 року помер Володимир Великий. Останні роки його життя

були дуже неспокійні. Державна будова не була такою міцною, як здавалося, і

вже за життя Володимира почали виявлятись ознаки того розкладу, який привів

її до загибелі: брак злютованости і тенденції до відокремлення складових

частин держави.

Цей процес розкладу не був властивістю Української держави. Двісті

років перед тим могутня монархія Карла Великого (768-814), що охопила була

всю центральну Европу, розпалась через ЗО років після його смерти та смерти

його сина, Людовіка Побожного, і Верденський договір 843 р. встановив

існування трьох незалежних держав: Італії, Франції та Німеччини, які далі

жили своїм окремим життям.

Інтереси великої держави вимагали централізованої влади і підкорення

їй правителів окремих частин, а ці частини, навпаки, прагнули незалежности,

можливости самим будувати своє життя. На

цьому грунті розпочалися конфлікти між Володимиром та його синами.

Дванадцять синів, ще в молодечому віці, він призначив до окремих частин

держави, треба гадати, давши їм за помічників, а іноді керівників, надійних

бояр. Першим, за згодою Володимира, відокремилося князівство Полоцьке, як

спадщина його жінки Рогніди, дочки князя Рогволода, забитого Володимиром у

980 році. Там встановилася окрема Полоцька династія1" — осередок майбутньої

Білоруської держави.

Святополк, старший син, власне син Ярополка та грекині, з якою

одружився Володимир після смерти брата, одержав в управління Деревську

землю. Святополк одружився з дочкою Болеслава Хороброго, і з його жінкою

приїхав до Турова Кольберзький єпископ Райнберн. Дальші обставини неясні,

але Святополк почав готувати проти Володимира повстання з участю Болеслава,

який разом з німецькими та варязькими військами рушив в Україну. Володимир,

своєчасно довідавшись про змову, ув'язнив сина, невістку та Райнберна.

Єпископ помер у в'язниці. В 1013 році Володимир звільнив сина з дружиною,

але тримав їх біля себе, можливо — дав Свято-полкові Вишгород.

За два роки “вийшов із послушности батькові” другий син, Ярослав

Новгородський, син Рогніди: він перестав платити Києву данину і почав

стягувати війська для походу. Володимир, збираючись дати відсіч непокірному

синові, несподівано помер.

Є підстави гадати, що у змові з Святополком був Всеволод, князь Володимир-

Волинський, що від 90-их років зникає з політичного овиду Руси.

Скандинавські саги про Олафа Тріґвісона оповідають, Що 995 року він утік до

Скандинавії і там загинув. Д. Ліхачов припускає, шо втік він унаслідок

розриву з Володимиром. Можливо, в опозиції були також Гліб та Мстислав.

СВЯТОПОЛК (1015—1019).

Святополк, що перебував у Києві, скористався з наглої смерти батька й

оголосив себе його спадкоємцем. Прагнучи захопити владу над усією державою,

він підіслав убивників до улюбленого Воло-димирового сина Бориса

Ростовського. Після Бориса забито молодшого брата Гліба та Святослава,

князя Деревського. Таким чином у руках Святополка опинилася більша частина

держави Володимира: крім Київщини, Сіверщини з Черніговом та Любечем, до

неї входили землі Волинська, Деревська, Туровська, Ростовська та Муромська.

Стероризовані вбивством братів, Інші брати не виявляли активності.

Тільки Ярослав Новгородський зібрав військо, найняв варягів і рушив походом

проти Святополка. В 1016 році Ярослав розбив Святополка під Любечем, і в

1017 році заволодів Києвом. Тоді Святополк удався по допомогу до тестя

Болеслава. В літі 1018 року Болеслав з військом, в якому були поляки,

німці, угри, спільно з Святополком, який привів печенігів, подолав Ярослава

з новгородцями та варягами і в серпні 1018 року здобув Київ, захопивши

велику здобич; серед полонених була Володимирова родина: дружина й 9 дочок.

Переможців урочисто зустрічали кияни з митрополитом Іваном.

Святополк та Болеслав надали перемозі всесвітнього характеру, виславши

посольства до Німеччини та Візантії. Так у 1018 році Святополк об'єднав

більшу частину Володимирової держави і поновив дипломатичні стосунки з

двома імперіями. За допомогу він передав Болеславові червенські міста,

Забужжя і, мабуть, пізнішу Галичину.

ЯРОСЛАВ І МУДРИЙ (1019—1054).

Тріумф Святополка був недовгий: Ярослав з новим військом із

новгородців та варягів взимку 1018-19 р. знову заволодів Києвом. Святополк

утік до печенігів. Навесні 1019 року Ярослав розбив Святополка над р.

Альтою, він втік кудись на захід і там “між чехи та ляхи” загинув. Невдасі

Святополкові надано з поклоном перед щасливим Ярославом ім'я “Окаянного”, —

писав С. Томашівський.

Однак, ця перемога ще не забезпечила Ярославові єдиновладности. Року

1023, коли він усі зусилля звертав на повернення західних земель, що їх

“забрав” Болеслав, з Тьмуторокані прийшов брат Мстислав, прославлений

боротьбою з кавказькими племенами ясів (лезгінів) та касогів (черкесів). У

1026 році, після війни, яка тривала три роки, брати “створи мир” і поділили

Руську землю по Дніпру: Мстислав дістав лівобережні землі, а Ярослав —

правобережні.

Після того, до смерти Мстислава в 1036 році, брати жили мирно і

спільно ходили на ворогів. Того ж 1036 року Ярослав ув'язнив свого брата

Судислава, князя Псковського, і продержав його у “порубі” 24 роки,

залишаючись єдиновладним володарем величезної держави (лише в Полоцькому

князівстві правила династія Ізясла-вячів). Єдиновладдю правив він 18 років,

до 1054 року.

Правління Ярослава значною мірою було продовженням Володимирового: у

зовнішній І внутрішній політиці він поглиблював те, що зробив Володимир.

Закінчивши боротьбу з Святополком, Ярослав, як згадано вище, старався

повернути землі Західної України, що їх забрав Болеслав: 1022 року він

ходив до Берестя; скориставшися зі смерті Болеслава року 1030, узяв Белз; в

1031 р. ходив на Польщу і повернув червенські міста, взявши багато

полонених поляків І оселивши їх у нових укріпленнях понад р. Россю, які

будував проти печенігів.

М. Грушевський вважав, що Ярослав повернув усі землі польсько-

українського пограниччя. Гірше було з Закарпаттям: використовуючи усобицю

після смерти Володимира, угорський король Стефан І Святий (1000-1038)

прилучив Закарпаття до Угорщини, і його син Емерік дістав титул “князя

русинів”. Після того до XX ст, перебувало воно в складі Угорської держави.

Ярослав кілька разів ходив також проти західніх сусідів: у 1038 році —

на ятвягів, з якими воював і Володимир; у 1040 р. — на Литву; 1041 р. — на

мазовшан і в 1047 р. — знову на мазовшан. Ці два походи на мазовшан провів

він у допомогу Казімірові. Взагалі Ярослав багато уваги приділив польським

справам. Під час міжусобної боротьби, що розгорілась після смерти

Болеслава, він підтримував спочатку братів князя Мєшка, а потім — його сина

Казіміра, в майбутньому — Відновителя. На захист його інтересів Ярослав

уклав союз з цісарем Генріхом III. Забезпечивши Казімірові престол, він

видав за нього сестру Марію-Добронігу, а за віно дістав від Казіміра

полонених, яких вивів 1018 року Болеслав Хоробрий — 800 душ. Згодом одружив

свого сина Ізяслава з сестрою Казіміра.

В піклуванні про віднову польської держави і Ярослав, і Генріх Ш

виявили короткозорість: інтересам Німеччини та України не відповідало

відновлення могутности Польщі.

Ярослав мав на меті поширити кордони своєї держави в напрямку фінських

земель, У 1030 році ходив він на чудь і над Західньою Двіною збудував

місто, яке назвав своїм хрещеним іменем Юр'ев (згодом — Дорпат, тепер

Тарту), закріпивши таким чином свою владу за Чудським озером. У 1032 році

ходив на заволоцьких фінів. На Північну Двіну ходив його воєвода Уліб, але

похід був невдалий. Року 1042 повторив спробу підкорити північні землі —

“ходив на Ямь” син Ярослава, що князював у Новгороді, Володимир, але

наслідки походу невідомі.

Порівнюючи з добою Володимира, боротьба з печенігами втратила свою

гостроту. До 1036 року вони не нападали на Україну, можливо, з причини

ослаблення — з одного боку боротьбою з Україною, а з другого — постійним

натиском зі сходу узів-торків, за якими посувалися половці. Останній

масовий наступ печенігів відбувся 1036 року, коли вони облягли навіть Київ.

Ярослав, з допомогою своїх постійних помічників — варягів, завдав печенігам

жорстокої поразки, після чого вони покинули степи й пересунулися за Дунай.

На побойовищі. збудував Ярослав храм святої Софії.

Перемога над печенігами дала можливість Ярославові значно посунути

кордон на південь, Над Россю він збудував лінію укріплень, зокрема місто

Юр'єв (недалеко Білої Церкви), заселюючи їх бранцями, що їх повернув йому

Казімір на віно за Марію Добронігу. Однак, його політика на півдні не дала

багато позитивного, бо степи залишалися неосвоєними, а шлях до Чорного моря

перетятий кочовими ордами.

Неясним залишається питання про похід Ярослава на Візантію в 1043

році. Перед тим, з часів Володимира, відносини України з Візантією були

мирні. Час від часу були якісь стосунки між обома державами. Причиною

походу було вбивство у Візантії якогось купця, — писав візантійський

письменник Скилиця, але М. Грушевський не надавав віри його свідоцтву,

припускаючи, що Ярослав, можливо, хотів настрашити Візантію й здобути нові

привілеї для руської торгівлі. Проф. М. Андрусяк вважає, що причиною було

бажання Ярослава унаслідувати візантійський престол,

тому, що його друга жінка, Феодора, була дочкою цісаря Константина. З цим

поглядом тяжко погодитися. Отже, треба покищо прийняти погляд М.

Грушевського, що точніші причини тієї виправи невідомі.

Похід, яким керували син Ярослава Володимир та воєвода Ви-шата,

закінчився повною поразкою частини руського війська, що йшла суходолом: її

знищено, а полонених — осліплено разом з воєводою. Можливо, внаслідок цього

укладено договір, закріплений шлюбом сина Ярослава, Всеволода, з царівною

Анною Мономах.

Йдучи шляхами Володимира, Ярослав широко розгортає дипломатичні

стосунки з західньоевропейськими володарями. Вище вже згадувалося про

клопотання Ярослава з приводу віднови Польської держави й твердості лінії в

обороні прав Казіміра. Ці відношення закріплено двома шлюбами: Марії-

Доброніги з Казіміром-Відновителем та Ізяслава з сестрою Казіміра —

Ґертрудою.

Ярослав мав широкі стосунки з Німеччиною. Вже під час боротьби з

Святополком у 1016 році уклав він союз з цісарем Генріхом II проти

Болеслава польського, але цісар зрадив його, замирився і уклав союз з

Болеславом. У боротьбі за віднову Польської держави Ярослав діяв у союзі з

Генріхом III. В німецькій хроніці оповідається про його посольство до

цісаря в 1040 і 1043 роках — з пропозицією одружитися з одною із дочок, але

Генріх уже знайшов собі наречену, Син Ярослава, Святослав, був одружений з

сестрою трірського єпископа Бургарта. Другий князь, імени якого не названо,

був одружений з дочкою саксонського маркграфа Оттона з Орлягмунду;

втративши чоловіка, вона повернулася до Німеччини й одружилася з сином

баварського герцога Оттона з Нордгайму; третій, невідомий на ім'я,

одружився з Одою, дочкою Леопольда, графа Штадтського. Такі матримоніальні

стосунки свідчать про зв'язки іншого характеру, які зближали Київську

державу з Західньою Европою.

Інтенсивні відносини, успадковані Ярославом від Володимира, зв'язали

його зі Скандинавією. Великі варязькі загони з'являлися як наймане військо

в усіх головних війнах Ярослава. Його двір, його історія часто згадуються в

саґах, хоч не завжди правдиво. Відомо, що у Ярослава перебував норвезький

король Олаф II Святий, коли його вигнали з Норвегії. Син Олафа II, Маґнус,

у майбутньому також король, виховувався в Києві. Ярослав був одружений з

дочкою шведського короля Скотхонунґа Олафа. Інгігердою-Іриною. Одна з дочок

Ярослава, Єлисавета, була одружена з Гаральдом-Гардрада, родичем короля

Олафа. Щоб здобути її руку, він з дружиною громив береги Середземного моря,

як справжній вікінг, і на честь її склав пісню, в якій оспівував “руську

дівчину з золотою гривнею на шиї, яка нехтує ним”. Посівши норвезький

престол, Гаральд одружився з Єлисаветою. Пізніше він прославився в

хрестоносних походах і загинув в Англії, прибувши туди з військом

Вільгельма Завойовника. Є відомості, що Єлисавета після його смерти

одружилася з королем Данії, Свеном Ульфсоном.

У 1016 році, коли Канут Великий заволодів Англією, сини забитого

короля Едмунда, “Залізний Бік” Едмунд і Едвард, втекли до Швеції, а потім

перебували в Києві, у Ярослава.

Були стосунки Києва з Угорщиною. Вище вже згадувалося, що дочка

Володимира була одружена з угорським королем Владиславом Лисим. За

правління Стефана І Святого (1000-1038), одруженого з Ґізелою Баварською,

ревною прихильницею латинського обряду, сини Владислава — Андрій, Левента

та Бела — втекли до Києва, де перебували від 1031 до 1046 року, коли Андрія

покликано на угорський престол. Він одружився з дочкою Ярослава, Анастасією-

Аґмундою, і його правління позначилось підтримкою українців, які посідали в

Угорщині високі пости. Знов переміг слов'янський обряд над латинським і при

дворі запанувала слов'янська мова. В околицях Мукачева Андрій заснував

манастир. Після короткої перерви — правління Бели — син Андрія І, Соломон

(1061-1074), сприяв розвиткові в Угорщині слов'янської культури та

слов'янського обряду, про що свідчать закони Владислава.

АННА ЯРОСЛАВІВНА.

Багато відомостей збереглося про шлюб дочки Ярослава — Анни — з

королем Франції Генріхом І року 1049 чи 1050.

По Ганну приїхало питне посольство з трьома єпископами. Прибувши до

Франції з багатим посагом, вона була повінчана й коронована в Раймсі. Ганна

брала участь в правлінні ще за життя чоловіка. На деяких актах чи наданнях

Генріх зазначав: “за згодою дружини моєї” або — “в присутності королеви

Ганни”. Після смерти Генріха в 1060 р. Ганна залишилася реґенткою. Її син

Філіп став королем Франції, а другий син Гуґо — родоначальником орлеанської

лінії королівського дому. Року 1062 вона одружилася з графом Крепі де

Валюа, а після його смерти повернулася до сина.

Ганна була видатною постаттю: папи — Микола П і Григорій VII - писали до

неї шанобливі листи, вихваляючи її чесноти, добрий вплив на Генріха І. На

актах збереглися ЇЇ підписи кирилицею та латиною — серед “хрестиків”

видатних васалів, у масі неписьменних. 3 іменем королеви Ганни зв'язана

передача написаної кирилицею т. зв. Реймської євангелії, що походить, треба

гадати, з Києва; на цю євангелію присягали всі французькі королі під час

коронування.

Так Ганна Ярославна, а можливо й інші королеви українського

походження, приносили з собою не тільки коштовні посаги з багатої країни,

але також 1 високу християнську мораль та вищу, ніж в Европі тих часів,

культуру .

В Ярославовій добі, дуже важливій в історії української культури,

оформлюється остаточно церковна справа. Уперше, в 1008 році, “митрополит

Іван постави церков камену в Києві святих Петра й Павла й в Переяславлі

постави церков камену Воздвиження Честного Креста”. Року 1018 він зустрічав

Святополка та Волеслава при вступі до Києва і їздив до Ярослава в справі

обміну полонених. На початку 1020-их років він виступив як ініціатор

канонізації Бориса та Гліба, і його заходами у Вишгороді збудовано

дерев'яну церкву, до якої перенесено їх домовини, і сам Іван склав службу

новим святим. На підставі всіх цих фактів дослідники вважають митрополита

Івана не за грека, а за слов'янина: Є. Голубинський — за українця

(“Природженого руського”, М. Приселков, С. Томашівський, Т. Коструба за

болгарина.

Невідоме походження другого митрополита — Олексія, можливо, і також

болгарина, з яким закінчилася доба незалежності української Церкви від

Візантії. Неясно, в яких обставинах прибув десь у середині 1020-их років з

Візантії митрополит-грек Теопемпт, Україна, велика держава, більша, ніж

увесь візантійський патріархат, стала звичайною його провінцією.

Безперечним фактом є спроба Ярослава розірвати з візантійським

патріархатом. У 1051 році з його наказу зібралися в Києві єпископи і

настановили митрополитом “Іларіона русина”, священика церкви Спаса на

Берестові, в улюбленому селі Володимира. Літопис так характеризує Іларіона;

“муж благ, і книжник і постник”. Обрання Іларіона ясно показало, що могутня

держава повинна мати свою незалежну національну Церкву.

Перший українець-митрополит був дійсно визначною особою,

високоосвіченим ерудитом, блискучим промовцем і глибоким патріотом. Його

“Слово о законі й благодаті”, виголошене в Десятинній церкві, видатний

твір, рівного якому не було в тогочасній грецькій Церкві.

За Ярослава можна вже сказати про організацію Церкви. Наприкінці правління

Володимира було п'ять єпископій; у Києві, Чернігові, Білгороді, Володимирі-

Волинському та поза Україною — в Новгороді, За Ярослава засновано шосту — в

Юр'єві, над Россю.

Християнство за Ярослава значно поглиблюється. В Києві з'являються

монастирі св. Юрія та св. Ірини. Недалеко села Берестова, на горі над

Дніпром, у печері оселилися перші пустинножителі священик Іларіон, згодом

митрополит, до якого пристав Антоній, що був пострижений на Афоні і приніс

в Україну ідеал чернецтва. До них стали приходити інші, що шукали самоти, і

він постригав їх. Коли зібралося 12 чоловіка, Антоній пішов від них,

настановивши ігуменом Варлаама. Князь Ізяслав подарував їм всю гору, і там

зас- нували вони Печерський манастир біля Володимира-Волинського. засновано

манастир на передмісті Володимира, на Зимні — Свято-гірський. Були й інші

монастирі.

Манастирі, зокрема Києво-Печерський, стають осередками культури. Серед

ченців було багато освічених людей, які навчали грамоти, співів, — а тоді

вже існував нотний спів, так звані “крюки”; навчали калювання, мозаїчної

справи. Великим і складним завданням було постачання книжок, насамперед —

для церков. У манастирях їх переписували, оздоблювали мініятюрами,

перекладали з грецької мови.

Школи були не лише при манастирях, але також при більших церквах.

Літопис оповідає, що в Новгороді Ярослав зібрав до школи 300 дітей. Треба

гадати, що в Києві було їх не менше. При церкві св. Софії працювали

фахівці, які перекладали та переписували книжки. Літописець згадує, що

Ярослав “многи книги списав, положи в церкви св. Софии”, — себто зібрав

першу в Україні бібліотеку.

Страницы: 1, 2, 3