Запорізька Січ у 18 столітті

Запорізька Січ у 18 столітті

Національна академія внутрішніх справ України

Інститут заочного та дистанційного навчання

РЕФЕРАТ

з історії України

Тема: „Запорізька Січ у 18 столітті”

Виконав: студент Гордієв О.П.

група 3 №03-055К

Київ – 2004

ЗМІСТ

|Вступ |3 |

|.......................................................................| |

|.............................. | |

|Розділ 1. Запорозька Січ на початку 18 ст. |7 |

|.................................... | |

|1.1 Вибори нового гетьмана |7 |

|................................................................ | |

|1.2 Руйнування Січі |8 |

|.......................................................................| |

|....... | |

|1.3 Полтава |8 |

|.......................................................................| |

|..................... | |

|1.4 Смерть Мазепи |9 |

|.......................................................................| |

|........ | |

|1.6 Апостол. Рішучі пункти |9 |

|................................................................. | |

|1.7 Відновлення існування Запорозької Січі |9 |

|..................................... | |

|Розділ 2. Відновлення Січі та її участь у визволенні південної України | |

|та Криму |10 |

|.......................................................................| |

|........ | |

|2.1 Відновлення існування Січі |10 |

|.......................................................... | |

|2.2 Смерть Апостола. Малоросійське правління |11 |

|.............................. | |

|2.3 Участь у війні з Туреччиною |12 |

|........................................................ | |

|Розділ 3. Нова Січ |14 |

|.......................................................................| |

|........ | |

|3.1 Організація Січі |14 |

|.......................................................................| |

|....... | |

|3.2 Соціальна структура |15 |

|...................................................................... | |

|3.3 Бунти “сіроми” |17 |

|.......................................................................| |

|........ | |

|3.4 Участь у війнах |20 |

|.......................................................................| |

|........ | |

|3.5 Утрата значення Січі. Заселення земель |21 |

|...................................... | |

|3.6 Ліквідація Січі |23 |

|.......................................................................| |

|......... | |

|3.7 “Задунайська Січ” |25 |

|.......................................................................| |

|... | |

|Висновок |26 |

|.......................................................................| |

|....................... | |

|Використана література |29 |

|.................................................................... | |

Вступ

Козацтво вже з початку XVI століття являло собою організовану

військову силу, до того ж корисну і потрібну державі для захисту границь.

Тому, цілком накласти на нього свою руку і перетворити них у кріпаків для

магнатів і шляхти не було можливим, а для держави недоцільним. Та й

козацтво зовсім не було однорідною масою. Поряд з козачою біднотою,

існували і козаки, що вийшли з православної шляхти і володіли більш-менш

великими маєтками, селами, хуторами, господарство в яких мало чим

відрізнялося від господарств інших поміщиків. Крім того найбідніші і

середні козаки мали різні зобов’язання по відношенню до тих козаків, що

займали різні посади — “ранги”. Вони повинні були нести різні повинності

„на ранг” (полковників, сотників, осавулів), причому границя, що

відокремлювала повинності «на ранг» від повинностей стосовно носіїв „рангу”

особисто, була дуже невизначеною і мрячною.

Це вело до того, що серед козаків було немало незадоволених існуючим

соціальним порядком, у той час як козача верхівка, в основному, була ними

задоволена і прагнула тільки до рівняння своїх прав із правами католицької

(уніатської) шляхти.

Положення ж селян на монастирських володіннях як католицьких, так і

православних монастирів мало чим відрізнялося від положення інших селян.

Єдине, що монастирі не мали своїми посередниками при реалізації повинностей

із селян євреїв, у той час, як дуже багато поміщиків або здавали в оренду

(або на відкуп) євреям свої права стосовно селян або в ділових зносинах із

селянами прибігали до євреїв, як до помічників.

У результаті таких сформованих соціальних і національно-релігійних

взаємин на Україні-Русі з’являється прагнення спочатку від них звільнитися,

а потім проти них і боротись.

Прагнення звільнитися — привело до втечі за межі досягнення

ненависного ладу і створення Запорізького Козацтва; а бажання цей лад

змінити на всій Україні-Русі — до визвольної боротьби, що почалася

наприкінці XVI століття.

Втікачі з України-Русі почали групуватися на нижньому плині Дніпра, за

порогами, і незабаром оформились у своєрідну військову організацію —

«Запорізька Січ». На відміну від козаків, що жили в межах Литовсько-

Польської держави їх називали, «Запорізькими козаками» або «Запорожцями», а

усе військо — «Малоросійським Запорізьким».

Січ власне кажучи була лінією зміцнень («засік») з центром на одному з

островів Дніпра. У 80-х роках XVI століття центр цей був на острові

Томаковці; у 90-х роках він був перенесений на острів Базавлук.

Уся Січ являла собою збройний табір («Кош»), з виборним «кошовим

отаманом». Кош поділявся на «курені», з виборними «курінними отаманами»; ще

нижче йшли «сотні» з виборними сотниками. Іноді ж, у деякі періоди,

підрозділів нижче «куреня» не було і курінний отаман одноосібно керував

усім куренем безпосередньо.

Дисципліна під час походів була найсуворіша і підпорядкування своєму

виборному начальству беззаперечне. Жінки в Січ не допускалися зовсім.

Джерелами існування запорожців були: війна, полювання і рибний лов,

скотарство і, зокрема, землеробство.

Запорожці нападали на татарські кочовища, грабували їх і вели худобу,

коней і полонених. Нерідко на своїх човнах - «чайках» вони спускалися по

Дніпру в море і розоряли не тільки татарські міста в Криму, але і міста

турецькі на берегах Чорного Моря, доходячи іноді до самого Константинополя.

У мирні періоди вони займалися мирними промислами в околицях Січі

(близьких і більш віддалених). Почали виникати спочатку тимчасові поселення

запорізьких козаків, а потім і постійні, у яких уже з’явилися жінки, і

козаки жили там сімейним життям, не втрачаючи однак зв’язок із Січчю.

„Поступово ставало притулком і центром для кожного, кому було

нестерпне життя на батьківщині, для всіх скривджених, котрі переселялися

туди зі спрагою мести за себе і своїх братів на батьківщині” - пише

літописець того часу.

Нічиєї влади над собою Січ не визнавала, хоча Польсько-Литовська

держава і вважала їх своєю територією, і запорожці вважали себе борцями і

захисниками «віри православної» проти усіх, хто на неї замірявся. Тому

їхніми ворогами були і «бусурмане» — татари і турки, і поляки-католики, що

намагалися ополячити й окатоличити їхній народ, населення України-Русі.

Формально всі запорожці були зовсім рівноправні і на підставі цього

чисто формальної ознаки, українські шовіністи — сепаратисти зображують Січ

як ідеальне безкласове суспільство. Вони приписують йому не тільки ідеальні

прагнення боротьби «за віру православну» і справедливий у їхньому розумінні

соціальний порядок (що дійсно було), але також і конкретні плани створення

незалежної «Української» держави (про що ніяких історичних доказів у

найбагатшій літературі й в історичних пам’ятках немає ніякого сліду).

Що ж стосується твердження про «безкласове» суспільстві в Січі, то це

твердження шовіністів-сепаратистів спростовують численні історичні

документи, що незаперечно доводять, що окремі запорізькі козаки були

власниками великих маєтків поза межами Січі. Так, наприклад, збереглася

грамота польського короля, що у 1574 році віддав у вічне і потомствене

володіння запорізькому «шляхетному» (тобто, дворянського походження) козаку

Івану Омеляновичу великі земельні володіння в районі Черкас. Збереглися і

документи про великі земельні володіння, якими володіли і запорізькі козаки

„не шляхетського” походження. Наприклад, Григорій Лобода, що купив ціле

сіло, козак Волевач, що мав землі на Лівобережжі і багато інших.

Збереглися докази, що заможні козаки мали і залежних селян. Так, у

1568 році шляхтич Білозір зобов’язався повернути козаку Богдану

Звенигородському, власникові села Курилівки, його швидких людей «кметів

Івашка та Іванка» як значиться в зобов’язанні.

Сам склад Січі не був постійним, а, у значній своїй частині, текучий.

Не тільки козаки, але і православна шляхта йшли на більш-менш тривалі

терміни в Січ, училися там військовій справі, брали участь у набігах і

походах, а потім поверталися до мирного сімейного життя.

Літературні образи Гоголя в його повісті «Тарас Бульба» дає правдиву

картину того, що представляла собою Січ. І багатий власник хутора Тарас

Бульба, що пропив усе, останній запорожець, рівноправні в рішенні

внутрішніх справ Січі, але не можна з цього робити висновки, що вони були

одностайні й у їхніх поглядах на те, як треба вирішувати питання соціальних

взаємин. Навряд чи «власник села» запорожець Григорій Лобода, або

запорожець Волевач — власники багатьох «місцевостей» погодилися, щоб хтось

зазіхнув на їхні майнові інтереси.

Очевидно, що при наявності приведених вище неспростовних фактах (а них

є безліч) твердження про безкласовість Січі не відображає справжньої

картини і має потребу в багатьох виправленнях.

Але в питаннях настроїв і устремлінь національно-релігійних, Січ,

дійсно, була одностайна, ненавиділа поляків, татар і католиків і глибоко

нехтувала своїх ренегатів — уніатів.

Ведучи свою власну політику, Запорожці брали участь у війнах з

татарами на стороні поляків; але, не запитуючи нічийого дозволу,

співробітничали і з ворогом Польщі — Москвою, коли остання воювала з

татарами.

Розділ 1. Запорозька Січ на початку 18 ст.

1.1 Вибори нового гетьмана

6-го листопада в Глухові був урочисто обраний гетьманом Стародубський

полковник Іван Скоропадський. Петром, що знаходився у Глухові, була

підписана й оголошена царська грамота, що підтверджує “збереження

вільностей і переваг Малоросійських”.

Мазепа ж у цей час знаходився в поході зі шведським військом, що

рухалося до міст Ромнам і Гадячеві на зимові квартири, де для шведів

Мазепою було заздалегідь заготовлені харчі і зведені укріплення.

Не будучи упевненим у перемозі Карла і знаючи настрій і поводження

народу, Мазепа спробував через полковника Апостола вступити в зносини з

Петром, обіцяючи йому сприяти поразці і навіть полонянку Карла. Петро

обнадіяв Мазепу й обіцяв навіть повернення колишнього положення, але

пропозиції Мазепи не повірив і продовжував посилено готуватися до рішучого

зіткнення з Карлом. Крім того, він призначив особливі грошові нагороди за

узяття в полон шведів: дві тисячі карбованців за генерала, тисячу за

полковника, п’ять карбованців за солдата і три карбованці за мертвого

шведа. Багато козаків і селяни ловили шведів, особливо, коли вони

невеликими загонами віддалялися для пошуків фуражу. Збереглося не мало

розписок про виплату за це нагород, але всі дрібних. Очевидно, жоден

генерал або полковник зловлений не був.

Так пройшла зима 1708-го року без особливо великих зіткнень, якщо не

вважати узяття шведами містечка Веприк, у якому змушений був здатися в

полон російський загін у тисячу чоловік. Шведи, в основному, сиділи в

Ромнах і Гадячі, а російська ставка була в Лебедине, Сили росіян росли

завдяки підкріпленням, що прибували; сили ж і запаси шведів танули. 16

тисячний загін генерала Левенгаупта, що підходив до Карла з підкріпленнями

і великими обозами запасів був розбитий і знищений при селі Лісової (у

Білорусії) і Карлу приходилося розраховувати тільки на свої сили так на

прийшли з Мазепою 3-4 тисячі козаків.

До травня 1709 року, після тривалих домовленостей, переговорів і

обіцянок, Мазепі та Карлу удалося схилити запорожців виступити на стороні

шведів і вони, під предводительством кошового Гордієнка рушили на допомогу

Карлу.

1.2 РУЙНУВАННЯ СІЧІ

Довідавшись це, Петро блискавично, змішаним російсько-козацьким

загоном, захопив Січ і знищив її повністю. Командували цією експедицією

полковник: Галаган (сам колишній запорожець) і Яковлев. Запорожці, що

спались, бігли на турецьку територію і заснували нову Січ на місці

нинішнього міста Алешки.

1.3 ПОЛТАВА

Карл же рушив на південь на з’єднання з запорожцями і по шляху хотів

узяти Полтаву. Коли це йому відразу не удалося, він почав (на початку

травня) облогу цього міста, що продовжувалася безуспішно півтора місяця і

закінчилася відомою Полтавською битвою (27 червня) з підоспілими військами

Петра, що складалися, як з росіян, так і з вірних козацьких полків, з якими

був і, повернутий з посилання, полковник Палій.

Шведи били розбиті наголову. Карл XII і Мазепа з залишками війська

бігли на захід до Дніпра, кинувши всі обози й артилерію. Але в Переволочни

їх наздогнали Меншиков і козаки, і примусили усе військо, що залишилося, до

капітуляції. Врятувалися тільки Карл і Мазепа, що переправилися через

Дніпро першими, так невеликий шведсько-козачий загін. Далі бігли вони на

територію Туреччини, у Бендери, де і затрималися тривалий час.

1.4 СМЕРТЬ Мазепы

Тут незабаром Мазепа вмер і був урочисто похований у сусідньому

монастирі. “Труну його, поставлена на сани, везли 6 пара білих коней, а за

труною йшли засмучені його однодумці” — описує його похорон “Літописець”.

1.5 АПОСТОЛ. РІШУЧІ ПУНКТИ

Улітку 1727 року таємний радник Наумов одержав наказ виїхати в Малу

Росію й організувати вибори нового гетьмана. Попереднім на цю посаду був

намічений полковник Данило Апостол. Кандидатура ця була дуже співчутливо

прийнята старшиною, тому що Апостол користувався загальною повагою і за

свою хоробрість у боях, і за свою чесність у суспільних справах.

1 жовтня 1727 року він був одноголосно обраний гетьманом, що з’їхався

для цього в Глухові старшиною, і Наумов урочисто вручив йому знаки

гетьманського достоїнства. І в той же день Апостол був приведений до

присяги, як пише Літописець: “при громі гармат і безугавних вигуків

народу”.

Розділ 2. Відновлення Січі та її участь

у визволенні південної України та Криму

2.1 Відновлення існування Січі

При Апостолі ж, по його клопотанню, імператриця Ганна Йоанівна (що

змінила померлого 18 січня 1730 року Петра II) дозволила зниклим в 1709

році і, оселившимся у володіннях Туреччини, запорожцям повернутися на їхні

старі місця. Зроблено це було незважаючи на протести султана, що вважав їх

своїми підданими.

Запорожці під предводительством кошового Івана Білецького, усупереч

забороні Кримського хана, прибули в Білу Церкву і присягнули на вірність

Росії, при чому їм роздали на обзаведення 5.000 карбованців. Після цього

деякі відправилися в Січ, а одружені були розселені в Старому Кодакі,

Новому Кодакі і по ріці Самарі.

Поверненням запорожців була остаточно ліквідована мазепинська епопея і

за кордоном залишився тільки Орлик, що перекочував зі Швеції у Францію.

Деяке число старшин, що бігли з Мазепою, повернулися ще раніш, у

різний термін. Одні з них були цілком прощені, а інші (наприклад, племінник

Мазепи, Войнаровський) заслані в Сибір.

Паралельно з заходами щодо упорядкування внутрішніх справ, Апостол

активно брав участь у заходах загальноросійського уряду характеру військово-

політичного. Так у 1733 році близько 30.000 козаків і посполитих були

спрямовані на південь для створення укріпленої лінії для захисту від

набігів татар. Лінія ця йшла від Дніпра до Дінця, починаючи трохи

південніше Ізюму (на Дінці) і упираючись у Дніпро між устями рік Псел і

Орел. Роботи ці не носили характеру важких виснажливих робіт на Ладозькому

каналі, на якому загинуло багато тисяч козаків, а крім того вони служили

безпосередньо захистові самої України від татарських набігів, що не

припиняються. Велися вони під керівництвом своєї старшини і робітники

команди часто змінювалися новими силами. А тому в пам’яті народної про них

не збереглося таких важких спогадів, як про роботи на Ладозькому каналі, у

тяжких умовах, далеко від рідного краю.

При Апостолі криваво відбитий напад калмиків, Дон Дука-Овбо, що

вторглись у районі Ізюму в Слобідську Україну і мали намір продовжити свій

набіг на захід, але були розбиті козаками під командою полковника Капниста.

Майже одночасно з калмицьким набігом довелося козачим полицям воювати

й у межах Польщі. У 1733 році після смерті польського короля Августа —

союзника Росії, була зроблена спроба проголосити королем не його сина,

якого підтримувала Росія, а ставленика французів — Станіслава Лещинського.

Щоб підтримати свого кандидата Росія ввела в Польщу війська, у тому числі і

великий козачий загін наказного гетьмана Лизогуба і полковника Галагана.

Козаки з особливою наснагою бороли з конфедератами — прихильниками

Лещинського. Як ті польські пани втихомирювали їхніх предків, так тепер

вони втихомирювали поляків, виявляючи особливу непримиренність до уніатів,

що ще недавно були православними. Похід цей був дуже популярний і козаки

переможцями повернулися за Дніпро, після того, як на польському престолі

був оселений кандидат Росії. Дії козаків у межах Польщі підбадьорили

гноблене поляками православне населення і зміцнило його опір католицько-

польській агресії і надії на возз’єднання з Росією.

2.2 Смерть Апостола. Малоросійське правління

Шестирічна діяльність Апостола була перервана його смертю в січні

1734р. Знову встало питання про вибір нового гетьмана і знову з цим вибором

Петербург не поспішав. До цього часу фактичним самодержцем Росії був німець-

барон, що не особливо схвально відносився до автономії Малої Росії і тому,

замість згоди на вибір гетьмана, з Петербурга прийшов указ про створення

“Малоросійського Правління” — колегії з 6 членів: три великороси і три

малоруси. Два з них, один великорос і один малорус, називалися “головними

членами” Це були кн. Шаховський і генеральний обозний Лизогуб.

Указ пропонував “Малоросійському Правлінню” у всій строгості

дотримувати “Рішучих Пунктів” і дотримувати повна рівність між членами

малоросіянами і великоросами.

Так, у 1734 р. у житті Лівобережжя почався новий період — без гетьмана

під керуванням “Малоросійського Правління”, що тягся 16 років, до вибору

нового гетьмана — Кирила Розумовського в 1750 р.

2.3 Участь у війні з Туреччиною

Перші шість років цього періоду були дуже важкі, тому що збіглися з

тривалою війною з Туреччиною (1735 - 1740), під час якої Україна була

найближчим тилом, а крім того в ці роки населення багато терпіло від

страшної биронщини.

Крім того козаки і запорожці брали участь і у воєнних діях. У 1735 р.

6.000 козаків і 2.000 запорожців брали участь у невдалому поході ген.

Леонтьева на Крим.

У 1736 р., 4,000 козаків і 3.000 запорожців — в армії Миниха беруть

участь в узятті Перекопу, Кинбурна і Бахчисарая, столиці Кримського

ханства.

У 1737 р. — козаки беруть участь у штурмі Очакова.

Страницы: 1, 2